У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Я залишив двері навстіж для носія, спустився на два поверхи ліфтом, де нумерація починалася з тисяча сімсот. У широкому коридорі біля номера Джіка й Сери було ще пусто и нічого не відбувалося.
Десять хвилин минуло.
Я хвилювався.
Перший приїхав офіціант з шампанським; він з'явився не з тацею, а з візком: на ньому кошики з кригою і бездоганні білі серветки. Краще не могло б і бути.
Тільки-но він під'їхав і спинився біля Джікових дверей, як у коридорі з'явилось, поспішаючи, ще дві особи, а за ними, віддалік, поволі посувався прибиральник з візком, де лежала білизна, щітки й стояли відерця. Я сказав офіціантові:.
— Красно дякую за оперативність. — І дав йому десять доларів, що його дуже здивувало. — Будь ласка, йдіть відразу і подайте шампанське.
Він усміхнувся й постукав до Джікових дверей. По паузі Джік відкрив двері. У нього був напружений і стриманий вираз.
— Ваше шампанське, сер, — сказав офіціант.
— Але я… — почав Джік. Тоді раптом трохи неподалік від дверей помітив мене. Я дав йому знак рукою іти в номер, і він ледь усміхнувся, трохи відпружуючись.
Джік у супроводі візка та офіціанта повернувся у номер.
Після того притьма прибігли електрик, слюсар і телевізійний майстер. Я кожному дав по десять доларів і подякував за оперативність. «Виграш на перегонах», — пояснив я їм. Вони взяли гроші, радо всміхаючись, і Джік відчинив двері на їхній стук.
— Електрик… слюсар… телемайстер…
Брови йому полізли на. лоба. Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням. Джік розчахнув двері й запросив їх усіх від щирого серця.
— Почастуй їх шампанським, — сказав я.
— Боже милостивий.
Трохи перегодом один за одним прийшли носій, офіціант з кавою і сестра. Я дав усім по десять доларів з мого міфічного виграшу і запросив приєднатися до гурту. Нарешті прийшла прибиральниця, штовхаючи поперед себе свій важезний на вигляд візок. Вона взяла десять доларів, привітала мене з таким щастям і ввійшла до залюдненого номера, де зібралась галаслива компанія.
Тепер усе залежить від Джіка, — подумав я. — Все можливе зроблено.
Несподівано він та Сера вилетіли, як корки з пляшок із золотою фольгою: вони нерішуче зупинилися посеред коридора. Я вхопив Серу за зап'ясток і потяг до себе.
— Штовхни візок прибиральниці у двері й переверни його, — наказав я Джікові.
Він не гаяв часу на роздуми. Щітки полетіли на килим у кімнаті, — й Джік прибив за собою двері.
Ми з Серою вже бігли до ліфтів. Вона була надзвичайно бліда, з диким виразом очей, і я зрозумів, що б там не скоїлось у номері, для неї це було занадто.
Джік понісся за нами. На сімнадцятому поверсі було шість ліфтів, і чекати на них треба було не більше як п'ять секунд. Цього разу секунди здавались годинами, але насправді ми чекали скільки належало, не більш, Двері гостинно розсунулись, ми вскочили у кабіну і з маніакальною швидкістю натиснули на кнопку «закриття дверей».
Двері зачинилися.
Ліфт опустився, справно і швидко.
— Де машина? — запитав я.
— На автостоянці.
— Бери і під'їзди до бічних дверей.
— Гаразд..
— Сера…
Вона дивилась на мене з переляком.
— Візьмеш мою сумку. Вона стоятиме у холі.
Сера повільно перевела погляд на мою єдину вільну руку, на порожній лівий рукав піджака.
— Сера!
— Авжеж… гаразд.
Ми вискочили у хол, де було повно людей, що поверталися з Кубка. Гомінливі групи перебували у постійному русі, перемішувалися, і охопити зором усіх від стіни до стіни було неможливо. Це на краще, — подумав я.
Валізка й сумка чекали біля парадного виходу, їх стеріг юнак у формі носія.
Я підійшов до нього з десятьма доларами.
— Красно дякую, — сказав я.
— Не турбуйтесь, — відповів він радо. — Може, піймати вам таксі?
Я заперечливо похитав головою. Узяв валізку, а Сера сумку, і ми вийшли на вулицю.
Завернули праворуч. Поспіхом. Знову праворуч, за ріг — туди, де ми мали зустрітися з Джіком.
— Його нема, — сказала Сера, панікуючи,
— Приїде, — сказав я підбадьорливо. — Ми рушимо, йому назустріч.
Ми пішли. Я нервово озирався, чекаючи погоню, але її не було. Джік завернув за ріг на двох колесах і загальмував біля нас, іздерши з шин кілька міліметрів покриття. Сера забралася на переднє сидіння, а я з валізкою — на заднє. Джік зробив карколомний розворот на сто вісімдесят градусів і помчав чимдалі від «Гілтона», перевищуючи дозволену швидкість.
— Овва, — промовив він і розсміявся, відпружуючись. — Як ти до цього всього додумався?
— Брати Маркс.
Він похитав головою:
— Дурна до безтями комедія.
— Куди ми їдемо? — спитала Сера.
— Чи помітив ти, — пожартував Джік, — як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?
Мельбурн займав дуже велику територію.
Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці, гаражі, споруди легкої промисловості, — усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.
— Де ми? — запитав Джік.
— Якийсь Бокс Гілл, — відповів я, прочитавши назву на вивісках магазинів.
— Що тут, що десь-інде — один біс.
Ми проїхали, ще кілька миль і зупинились біля сучасного мотелю середнього класу, де на фасаді маяли строкаті трикутні прапорці. Далеко цьому мотелю до «Гілтона», хоча наші нові номери були чистіші, ніж можна було б собі уявити.
Прості дивани, прямокутник потертого килимка, прибитого по ріжках, і настільна лампа, пригвинчена, до нерухомого столу. Люстерко, примоцьоване просто до стінки, обертове крісло, прикріплене шворнями до підлоги. А ще — строкаті завіси, гарячий душ.
— Власники подбали, щоб ми багато не поцупили, — сказав Джік. — Давай намалюємо їм мюраль.
— Ні! — вигукнула до краю перелякана Сера.
— Є чудове австралійське прислів'я, — сказав Джік. — Якщо воно рухається — стріляй, росте — зрубай.
— А до чого це? — спитала Сера.
— Ні до чого. Мені здалося, що Тоддові приємно буде це почути.
— Дайте прийти до тями.
Ми й намагались Це робити — нашим, нетрадиційним способом.
Джік крутився у кріслі в моєму номері. Сера сиділа на одному дивані, а я на другому. Моя валізка й сумка стояли біч-о-біч на підлозі.
— Ви розумієте, що ми чкурнули з «Гілтона», не заплативши? — спитала Сера.
— Аж ніяк, — відказав Джік. — Судячи з нашого вбрання, ми ще там живемо. Я їм згодом потелефоную.
— Але Тодд…
— Я заплатив, — сказав я. — До вашого повернення.
Їй ніби трохи відлягло.
— Як вас Грін знайшов? — запитав я.
— Бозна, — відповів Джік похмуро.
Сера була вражена.
— Як ти довідався про Гріна? Як ти довідався, що в нашому номері є хтось, крім нас із Джіком? Як ти довідався, що ми потрапили в такі тарапати?
— Джік мені сказав.
— Він не міг! Він не міг ризикувати, попереджаючи тебе. Він просто мусив запросити тебе. І він це зробив…. — її голос тремтів. Сльози вже набігали їй на очі. — Вони примусили його…
— Джік сказав мені, — відповів я, пояснюючи. — По-перше, він назвав мене Чарлз, чого ніколи не робить, і, отже, я зрозумів: щось не так. По-друге, він був грубий зі мною — я знаю, ти вважаєш, що він завжди так зі мною поводиться, але це не так, принаймні не настільки. А по-третє, він назвав мені прізвище чоловіка, і я мав здогадатися, що він у вашому номері й примушує вас запросити мене, аби я вскочив у паскудну халепу. Він сказав мені «окис хрому», а це пігмент у зеленій фарбі — «грін».
— Зелена фарба, «Грін»! — Сльози в очах висохли. — Ви справді обоє — виняткові люди, — сказала вона.
— Тривала практика, — бадьоро сказав Джік.
— Розкажи мені, що сталося, — попросив я.
— Ми пішли перед останнім заїздом, щоб уникнути шарварку на дорозі й нормально доїхали до «Гілтона». Я поставив машину, й ми піднялись у номер. Вже за якусь хвилину почувся стук у двері, а коли я відчинив, вони вдерлися…
