У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗

Джік засміявся.

— Треба віддати Тоддові належне, він уміє схоплювати схожість. Звичайно, ніякої уяви. Він здатний малювати тільки те, що бачить.

Як і завжди, його голос був сповнений зневаги. Сера запитала:

— Тодде, а ти не ображаєшся за всі ті страшні речі, що Джік каже про твою роботу?

Я всміхнувся.

— Я знаю достеменно, що він про це думає.

— Якщо це поліпшить твоє самопочуття, — звернувся Джік до дружини, — то він був найпершим студентом на нашому курсі. Звичайно, вони там у художньому коледжі, нічогісінько на цьому не розуміються.

— Ви обидва малахольні.

Я зиркнув на годинник. Ми допили шампанське й поставили склянки.

— Постав за мене на переможця, — сказав я Сері, цілуючи її в щоку.

— Твоє щастя може скоро скінчитись.

Я всміхнувся:

— Постав на одинадцятий номер.

Її очі потемніли від недоброго передчуття. Джік тримав бороду проти вітру, протиставляючись майбутнім бурям.

— Ходіть уже, — сказав я бадьоро. — Побачимося пізніше.

Я подивився, як вони пішли, й дуже пошкодував, що ми всі втрьох не можем отак просто піти на цілий день на Мельбурнзький Кубок. Я залюбки уникнув би того, що чекало на мене попереду. Цікаво, чи інші теж вагаються, готуючись виконати якесь завдання, — хотілося б, щоб молодята і не думали про це. Гадаю, найгірше — це початок. А вже як візьмешся до чогось, то ніде дітися. Але коли є ще час передумати, скасувати — спокуса відступу деморалізує.

Нащо лізти на Еверест, якщо можна полежати біля підніжжя на осонні?

Зітхнувши, я попрямував до касира в реєстратурі й поміняв якнайбільше туристичних чеків на готівку. Щедрість Мейзі була завбачлива. На той час, як я повернуся додому, з цього мало що залишиться.

Чотири години чекати. Я перебув їх нагорі в номері, заспокоюючи нерви тим, що малював краєвид з вікна. Чорні хмари ще висіли над обрієм, наче обплутуючи небо павутинням. Особливо у напрямку Флемінгтонського іподрому. Я сподівався, що на час Кубка збережеться суха погода.

За півгодини до першого заїзду я вийшов з «Гілтона» і неквапом подався до Свонстонської вулиці та головного торговельного району. Всі крамниці, звичайно, були позачинювані. День Мельбурнзького Кубка — національне свято. Задля Кубка — все зупинялося.

Я вийняв ліву руку з черезплічника й обережно просунув її у рукави сорочки та піджака. Надто вже запам'ятовувався чоловік у піджаці, накинутому на одне плече. Виявилося, що коли загачити великим пальцем пояс штанів, то це забезпечувало достатню підтримку для руки.

Завжди метушлива, Свонстонська вулиця була на себе не схожа. Люди й зараз стрімголов бігли по ній, що, здавалося, взагалі властиве мельбурнзьким пішоходам, але було їх нині не тисячі, а десятки. У трамваях, що сновигали туди й сюди по центральних магістралях, було тепер більше вільних місць, ніж пасажирів. У машинах, що мчали, водії сиділи, поопускавші очі й займаючись небезпечним на такій швидкості ділом: крутили ручки приймачів. П'ятнадцять хвилин до перегонів, через які щороку вся Австралія зупиняється. Джік прибув вчасно, — їдучи прокатною сірою легковичкою, він гладенько завернув зі Свонстонської за ріг, де я чекав на нього. Він зупинився біля галереї «Ярра Рівер Файн Артс», вийшов, відкрив багажник, одяг коричневий спецхалат, який звичайно носять комірники.

Я поволі рушив до нього. Джік вийняв маленький приймач, увімкнув його і поставив на дах машини. Почувся металевий голос коментатора, який оповідав про те, що їздці вийшли на парад на іподромі Флемінгтон.

— Здоров, — сказав він, коли я наблизився до нього. — Все готово? — Я похитав головою і пішов до дверей галереї. Пхнув їх. Вони були надійно зачинені. Джік знову почав порпатись у багажнику, в якому ще було дещо, як наслідок його другої виправи до крамниць у Аліс Спрінгз.

— Рукавиці, — сказав він, подаючи їх мені й одягаючи сам. Вони були з білої бавовняної тканини зі збірчастими зап'ястками; вигляд у них був надто новий і надто чистий.

Я витер тильною частиною своїх рукавиць крила Джікової машини, він подивився на мене і зробив те саме.

— Ручки й протиударний пластир.

Він дав мені потримати обидві ручки. Це були звичайні хромовані ручки з плескатими краями й отворами, просвердленими для прикручування. Міцні ручки, й досить великі, щоб за них вільно ухопитись рукою. Я тримав одну ручку нижнім краєм догори, тимчасом як Джік прикріплював протиударний пластир до обох плескатих країв. Нам не пощастило б прикрутити ручки там, де нам треба. Отже, їх треба було приклеїти.

— А тепер давай другу. Ти можеш потримати її лівою рукою?

Я кивнув. Джік і з другою зробив так само. Пройшло кілька перехожих, не звертаючи на нас ніякої уваги. Тут не можна було ставити машину, але ніхто не казав нам від'їхати.

Ми пішли по тротуару до галереї. Її фасад не був збудований увесь на одній лінії: з правого краю у заглибині містилися двері. Між чільною вітриною і цими заскленими заглибленими дверима під прямим кутом до вулиці були вставлені засклені рами.

До скла цих рам ми приліпили ручки, власне, це зробив Джік. За хвилину він посмикав за них, але вже не зміг їх відірвати. Ми повернулися до машини.

Іще кілька перехожих пройшло повз нас, повертаючи голови, щоб послухати радіо на даху машини; вони по-братньому усміхались, поділяючи це загальнонаціональне захоплення. З наближенням вирішального часу вулиця дедалі порожнішала.

«… Виноградник виступає за містера Гадсона Тейлора з Аделаїди, він має шанс фінішувати першим, обходячи по зовнішній доріжці. У Колфілдському Кубкові він прийшов четвертим, а перед тим — другим у Рендвіку, змагаючись з Головоломкою, що своєю чергою мала перемогу над Полудником…»

— Перестань слухати ці кляті перегони! — гостро сказав Джік.

— Даруй.

— Готовий?

— Так.

Ми знов пішли до входу в галерею; Джік ніс склоріз, яким між іншим користуються також обкантувальники. І оком не кинувши, чи є свідки, він вставив алмазний різець до держака в руці і, натискаючи щосили, спрямував інструмент по краю рамного скла. Я стояв і затуляв його від цікавих поглядів перехожих.

— Тримай праву ручку, — сказав він, перейшовши вже до четвертого боку — лівої вертикалі.

Я обігнув його й узявся за ручку. Коли вулицею хтось і проходив, то не звертав на нас жодної уваги.

— Коли скло подасться, — остеріг Джік, — ради бога, не впусти його.

— Гаразд.

— Підіпри скло коліном. Ніжніше, бога ради.

Я зробив, як сказав Джік. Він завершив четвертий довгий надріз.

— Натисни легенько.

Я натис Джікове коліно теж було щільно притиснуте до скла. Лівою рукою він ухопився за хромовану ручку, а правою почав постукувати важке скло по верхньому периметру.

Джік свого часу багато займався різанням скла, хоча, можливо, й не за таких саме обставин. Великий прямокутник рівномірно подався під нашим тиском і відділився без найменшої скалки. Уся вага припала раптом на ручку, яку я тримав правою рукою, і Джік узявся підтримувати вивільнений прямокутник скла руками, коліньми і прокльонами.

— Боже ж мій, та не впусти.

— Гаразд.

Сильна вібрація, що почалася, коли ми виймали скло, припинилася, і Джік перебрав у мене праву ручку. Досить вправно він повернув скляний прямокутник так, що той відчинився, наче двері. Джік ступив усередину, підняв за обидві ручки скло, переніс його на кілька футів і поставив проти стінки по праву руку від законного входу.

Він виліз знову, й ми пішли до машини. Звідти, за якихось десять футів, годі було помітити, що галерей зачинена тепер не так надійно. Та й не було кому особливо придивлятись.

«… Більшість жокеїв уже в сідлах, і невдовзі коні займатимуть свої стартові місця…»

Я взяв приймач. Джік поклав склоріз, узяв ножівку, молоток та зубило, закрив багажник, і ми увійшли до приміщення через наш імпровізований вхід, ніби так і треба. Дуже часто злодія видно по тому, як він ховається. Якщо поводитись так, ніби те, що ти робиш, найзвичайнісінька річ, для виникнення підозри треба набагато більше часу.