У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗

— Вони?

— Втрьох. Один з них — Грін. Ми його відразу впізнали завдяки твоєму малюнку. Другий — хлопець із Художнього центру. Третій складався з біцепсів і кошлатих брів, мозок у нього містився в кулаках.

Він мимоволі потер місце попід серцем.

— Він ударив тебе? — запитав я.

— Все сталося так швидко… — вибачився Джік. — Вони вдерлися і… бац-бац… Перше, що потім дійшло до мене, це те, що вони накинулися на Серу й викручують їй руку, пояснюючи, що не заллють їй очей скипидаром, коли я негайно запрошу тебе.

— Пістолет у них був? — запитав я.

— Ні… запальничка. Слухай, даруй мені, друже. Я розумію, що все це звучить непереконливо, але Кошлобровий таки не жартом скрутив її, а хлопець оту кляту гігантську запальничку, в якої полум'я, як у паяльної лампи, тримав за кілька дюймів од її щоки… і я був трохи очманілий… а тут ще Грін каже, що палитимуть її, коли я тебе не покличу… та й не міг я побороти відразу всіх трьох.

— Облиш ці вибачення, — сказав я.

— Авжеж… ну, я й подзвонив тобі. Сказав Грінові, що прийдеш за, десять хвилин, бо ти у трусах, але гадаю, він і сам чув, бо стояв упритул до мене — втілення підозріливості й жорстокості. Я не знав, чи ти зрозумієш мої натяки, але вповав на бога. І бачив би ти їхні обличчя, коли офіціант припхав свій візок. Кошлобровий відпустив Серу, хлопець стояв, роззявивши рота, а запальничка палахкотіла, як нафтоочисний завод…

— Грін сказав, що ми не хочемо шампанського, нехай його заберуть, — промовила Сера. — Але ми з Джіком заявили, що хочемо, і Джік попросив офіціанта відразу відкоркувати пляшки.

— Перш ніж він відкоркував першу, почали надходити всі інші… і всі почали наливати шампанське… кімната залюднювалась… а Грін, хлопець і Кошлобровий збилися біля вікна, ніби спаралізовані, так їх ошелешив цей візок і ці люди… я просто згріб Серу, й ми чкурнули повз них. На виході я ще побачив, як Грін з помічниками намагається пробитися крізь щільненький уже гурт гостей, охоплених жадобою напитися шампанського… і мені здається, перевернутий візок теж неабияк сприяв тому, що ми встигли добігти до ліфта.

— Цікаво, скільки вони ще веселилися? — поцікавився я.

— Доки вигравало шампанське.

— Вони, мабуть, усі подумали, що ти божевільний, — зауважила Сера.

— У день Кубка все може бути, — сказав я, — та й персонал «Гілтона» призвичаєний до ексцентричних гостей,

— А якби у Гріна був пістолет? — запитала Сера.

Я криво посміхнувся.

— Йому довелося б вимахувати ним при достатньому числі свідків.

— І все-таки він міг би ним скористатися.

— Міг би… але він був далеченько від парадного виходу. — Я куснув ніготь на великому пальці. — Е-е… Як він довідався, що я у «Гілтон»?

Запала напружена тиша.

— Я сказала йому, — нарешті визнала Сера, паленіючи від сорому й водночас не без виклику. — Джік тобі оце зараз не все переповів. Спершу вони сказали… Грін сказав… що вони спалять мені лице, якщо Джік не відкриє, де ти. Він не хотів… але мусив… тож я їм і сказала, щоб не він… Здається, це звучить по-дурному.

На мою думку, це звучало надзвичайно зворушливо. Виняткове кохання і глибина розуміння.

Я усміхнувся до неї:

— Отже, з самого початку вони не знали, що я тут?

Джік похитав головою.

— Не думаю, аби вони здогадувалися навіть, що ти в Мельбурні.

Їх просто заскочило, коли Сера сказала, що ти нагорі. Гадаю, вони довідались тільки про те, що у шпиталі в Аліс Спрінгз тебе вже нема.

— Вони довідались про наше пограбування?

— Я переконаний, що ні.

Я усміхнувся.

— Як тільки відкриють, то сказяться з шалу.

Ми з Джіком сором'язливо уникли здогадів про те, що було б, якби я відразу спустився до їхнього номера, хоч по його очах було знати, що він розуміє. Серу взяли б заручницею, а мені довелося б піти з «Гілтона» і здатися на ласку Гріна. І дуже малоймовірно, щоб за цим разом мене відпустили живим.

— Хочеться їсти, — сказав я.

Сера усміхнулася:

— А коли тобі не хочеться?

Ми поїли неподалік, у ресторанчику «Приносьте з собою», де люди довкола нас за столами гомоніли про те, на кого вони ставили на перегонах.

— Лишенько, — вигукнула Сера. — А я зовсім і забула.

— Про що?

— Про твій виграш, — сказала вона. — Ти ж ставив на Хомута.

— Але… — почав я.

— Він мав одинадцятий номер!

— Неймовірно.

Вона розщібнула торбинку й дістала чималу пачку купюр. Попри всю метушню в «Гілтон», їй вдалося вийти з лютої небезпеки з кремовою шкіряною сумочкою, що теліпалася на руці. Мене завжди вражала сила інстинкту, з якою жінки трималися своїх торбин, але такого, як сьогодні, я ще не бачив.

— Ставка була сорок проти одного, — сказала вона. — Я поставила за тебе двадцять доларів, отже, ти виграв вісімсот доларів, і я вважаю, що це жахливо.

— Давайте поділимо, — сказав я, сміючись.

Вона похитала головою.

— Ні цента… Щиро кажучи, я думала, що Хомут взагалі не має ніяких шансів, і хотіла провчити тебе: програєш двадцять доларів і більше так не закладатимешся — інакше я поставила б тільки десять.

— Однаково я більшу частину цих грошей винен Джікові, — сказав я.

— Залиш їх собі, — сказав він. — Ми потім порахуємося. Покраяти тобі біфштекс?

— Будь ласка.

Він акуратно покраяв біфштекс, підсунув мені тарілку й поклав виделку.

— Що ще було на перегонах? — запитав я, наштрикнувши перший сочистий шматок. — Кого ви бачили? — Біфштекс був такий самий смачний, як і гарний на вигляд, і я збагнув, що попри всі болючі латки, у мене пройшло відчуття хворобливої кволості. Здається, я оклигую.

— Гріна ми не бачили, — сказав Джік. — Хлопця й Кошлобрового теж.

— Гадаю, вони вас бачили.

— Ти так вважаєш? — стурбовано запитала Сера.

— Припускаю, — сказав я, — що вони побачили вас на перегонах і просто вистежили, коли ви їхали назад до «Гілтона».

— Боже, — простогнав Джік. — Ми їх не помітили. На дорозі був страшенний рух.

Я похитав головою.

— І всі рухались ледь-ледь. Якщо Грін був позаду, скажімо, машини за три, ти б його й не побачив, а він просто тримав би тебе у полі зору.

— Я дуже перепрошую, Тодде.

— Не мели дурниць. Усе минулось.

— За винятком того, — зауважила Сера, — що в мене досі нема ніякого одягу..

— В тебе гарний вигляд, — сказав я ухильно.

— Ми бачили мою сіднейську знайому, — сказала Сера. — Дивилися разом перші два заїзди й розмовляли з її тіткою. Ми з Джіком відразу після йога повернення розмовляли зі знайомим фотографом… отже, як ти й хотів, неважко буде довести, що Джік увесь час був на верхогонах.

— А Уексфорда, — ні сліду?

— Ні, якщо він схожий на такого, як ти намалював, — сказала Сера. — Хоча, звичайно, і він міг там бути. Дуже важко розпізнати незнайомця за малюнком, та ще й у такому натовпі.

— Ми з багатьма людьми розмовляли, — сказав Джік. — З усіма, кого Сера хоч трохи знала. Вона відрекомендовувала мене як свого чоловіка.

— Ми навіть розмовляли з тим чоловіком, що ти зустрів у суботу, — докинула Сера, похитуючи головою на знак згоди. — Власне, це він підійшов і заговорив до нас.

— Гадсон Тейлор? — запитав я.

— Той самий, що ти бачив, як він розмовляє з Уексфордом, — відповів Джік.

— Він поцікавився, чи тебе нема на перегонах, — сказала Сера. — Пояснив, що збирався запросити тебе на чарку. Ми обіцяли переказати.

— Його кінь добре пройшов дистанцію? — запитав я.

— Ми зустріли його ще до початку. Побажали йому удачі, а він відповів, що вона йому дуже потрібна.

— Він трохи грає на тоталізаторі, — сказав я, пригадуючи.

— А хто не грає?

— Ще одне замовлення пішло прахом, — зітхнув. я. — Якби Виноградник виграв, він замовив би картину з нього.

— Ти продаєшся, як повія, — сказав Джік. — Це непристойно.

— У кожному разі, — бадьоро докинула Сера, — ти більше виграв на Хомуті, ніж дістав би за картину.