У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Ресторан у мотелі зачинявся вже о восьмій вечора, — отже, ми подались до іншого головною вулицею. Проїзна її частина — на відміну від бічних вуличок-була гудронована, тротуари здебільшого чисто символічні. Частенько нам доводилося йти просто по дрібній жорстві; крізь марево куряви у світлі фар проїжджих автомашин ми бачили, що жорства ясно-червоного кольору.
— Пекельна курява, — сказала Сера. — Вперше бачу її на власні очі. Моя тітка присягалась, що ця курява набилася в закритий чемодан, коли вони з дядьком їздили де Еєрз Рок.
— А що таке Еєрз Рок? — поцікавився я.
— Одразу знати нетямущого англійця, — відказала Сера. — Це скелястий уламок з піщаника на дві милі завдовжки і на третину милі заввишки, недбало залишений якимось глетчером у льодовикову добу.
— Це забагато миль звідси, у пустелі, — додав Джік. — Місце стародавніх чаклувань, яке поганять представники суспільства пластика.
— Ти був там? — запитав я сухо.
Він усміхнувся:
— Ні.
— А хіба не однаково? — запитала Сера.
— Він має на увазі, — пояснив Джік, — наш зарозумілий друг мають на увазі, що не слід висловлювати судження, не пересвідчившись на власні очі.
— Але ж не обов'язково, щоб тебе проковтнула акула, перш ніж ти повіриш, що у неї гострі зуби, — сказала Сера. — Можна вірити й у те, що бачили інші.
— Усе залежить від того, звідки вони дивилися.
— Факти — це не судження, а судження — це не факти, — сказав Джік. — Так багато років тому говорилося в Законі Тодда.
Сера зиркнула на мене.
— Це що: відтає замерзла пам'ять?
— Емоції — кепська основа для політики. Це теж його слова, — сказав Джік. — Заздрість — корінь усього зла. Я щось забув?
— Найбільшого лиха завдає брехня тих, хто вірить у свою правдомовність.
— Ти весь у цьому, — сказав Джік. — Шкода, що ти не вмієш малювати.
— Дякую красно.
Ми нарешті дійшли до ресторану і з'їли таку розкішну вечерю, що лишалося тільки дивуватись, яких організаційних зусиль треба було докласти, щоб завести всі ці продукти, одяг та різні товари, необхідні на щодень, до цього містечка на тринадцять з половиною тисяч мешканців, оточеного зусібіч сотнями миль пустелі.
— Містечко засновано тут сто років тому як станцію трансавстралійського зв'язку, — пояснила Сера. — А сьогодні передають інформацію, відбиваючи сигнали від небесних тіл.
Джік зауважив:
— Закладаюсь, що зміст цих послань не вартий такої технології. Подумати тільки, як у небесних сферах вистукують: «Зустрінемось у п'ятницю. Етель».
У ресторані нам пояснили, як пройти до галереї «Ярра Рівер Файн Артс», тобто до її філії в Аліс Спрінгз, іншою дорогою.
Вона містилася у бракованому торговельному пасажі, закритому для проїзду машин, в одній з кількох маленьких, але на вигляд багатих крамничок «Одяг». Ні в галереї, ні в інших крамничках світла не було. Наскільки видно було у тьмяному світлі єдиного вуличного ліхтаря, весь виставлений у вітрині товар складався з двох жовтогарячих пустельних краєвидів.
— Грубо, — сказав Джік, чия палітра теж не відзначалася пастельністю тонів.
— Уся галерея, — вів він далі, — мабуть, заповнена копіями Альберта Намахіри місцевого виробу. Туристи купують їх тоннами, на вагу.
Ми пішли пішки назад до мотелю, настроєні одне до одного більш по-товариському, ніж за весь час нашого перебування тут. Можливо, через те, що цей безмір пустелі довкола навівав на нас почуття миру. У кожному разі, коли я на прощання цілував Серу в щоку, то поцілунок уже символізував не просто мирний пакт, як уранці, а й якісь почуття на додачу.
За сніданком вона сказала:
— Ти не повіриш. Головна вулиця тут називається Тодд Стріт. І річка теж. Річка Тодд.
— Нічого не вдієш — слава, — зауважив я скромно. — Крім того, тут одинадцять художніх галерей.
— Вона познайомилася з буклетом місцевої Асоціації розвитку туризму, — пояснив Джік.
— А ще тут є китайська кухня, яка продає страви на винос.
Джік скривився:
— Уявіть собі лишень, що всього цього понакидувано в самісінькому центрі місцевої Сахари.
Удень і справді палило нестерпно. Диктор по радіо бадьорим голосом читав прогноз, де значилося, що опівдні температура сягне тридцяти дев'ятьох градусів, а це означало сто два градуси за старим напівзабутим Фаренгейтом. Ступити з прохолодного номера на розпечений сонцем балкон було ще приємно, але чимчикувати до галереї «Ярра Рівер» — менше навіть, ніж півмилі, — виявилось напрочуд виснажливим.
— Якби жити тут, то можна було б призвичаїтись, — сказав Джік. — Дяка богу, Сера захопила свій капелюшок.
Ми раз у раз пірнали в затінок крислатих дерев, а городяни навколо ходили собі простоволосими, ніби розжарений меч у небі був зведений не над ними. У галереї «Ярра Рівер» було затишно, працювали кондиціонери, а біля входу стояли стільці для випадкових відвідувачів.
Джік як наврочив: скільки сягало око, понаставлювано було добротних чистих акварелей, типових для школи Намахіри. Вони по-своєму гарні, але мені така манера не до вподоби. Я полюбляю непромальований контур, розмиті краї, активне притінювання, сугестивність, використання фактури і багатозначність. Треба віддати належне Намахірі як першому й найбільшому художникові-аборигену: зір у нього був гострий, як алмаз. Десь я ніби читав, що він намалював понад дві тисячі картин, і зрозуміло, Намахіра користувався безмежним авторитетом у своєму рідному місті. Тут одинадцять художніх галерей. Мекка для художників. Туристи купують картини тоннами. Як повідомляла меморіальна дошка на стіні, він помер у шпиталі в Аліс Спрінгз 8 серпня 1959 року.
Ми хвилин із п'ять блукали в галереї, перш ніж хто з'явився. Тоді раптом розсунулася завіса з довгих смужок пластика на дверях, що вели кудись униз, і нечутно з'явився доглядач галереї.
— Вам щось сподобалося? — поцікавився він.
У голосі чути було, наскільки знудили його туристи і сподівання, що ми швиденько заплатимо і заберемось геть. Доглядач був маленький, апатичний і блідий, він мав довге волосся і великі темні очі з важкими стомленими повіками. Він був десь нашого з Джіком віку, але не такий статурний.
— У вас є ще якісь картини? — запитав я.
Він зиркнув на наше вбрання. На нас із Джіком були штани й сорочки, в яких ми ходили на перегони: ні краватки, ні піджака; проте продавцеві картин це здалося все-таки надійнішим, ніж просто джинсовий костюм. Без видимого ентузіазму він відхилив завісу із смужок, запрошуючи нас увійти.
— Ходімте зі мною, — сказав він.
Внутрішнє приміщення було яскраво освітлене завдяки прозорому дахові, а стіни поспіль позавішувані десятками картин. Очі в нас розбіглися. На перший погляд нас оточувала неймовірна різнобарвність творів датського інтер'єрного малярства, французьких імпресіоністів і портретів Гейнсборо. Але за другим разом впадало в око, що хоча це й оригінальні олійні полотна, — всі вони не належали До першорозрядних творів. Такі картини звичайно продають з позначкою «зі школи…», бо самі художники й не підписували їх.
— У цій кімнаті — всі європейці, — пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.
— Чи є у вас картини з кіньми? — запитав я.
Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.
— Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. — В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. — Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. — Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. — Ви шукаєте щось конкретне?
Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.
— Авжеж, у нас дещо є з цих художників.
Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і — як на наш погляд — найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.
