У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому — повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.
— Пробуєте свої сили? — поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.
Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.
— Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята — неначе прислухається. На задньому плані — шляхетні обриси садиби. Решта картини — гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.
— Це чудово, — сказав я у захваті. — Вона продається? Я хотів би її купити.
Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:
— Вибачте, але це малювалось на замовлення.
— Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?
Доглядач усміхнувся з жалем:
— Боюся, що ні.
— Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, — мовив я щиро.
Йому це мимохіть припало до душі.
— Гарлі Ренбо.
— А тут є ще ваші роботи?
Він показав рукою на полиці.
— Одна-дві. Картини з кіньми всі в нижньому ряду проти стінки.
Ми всі троє заходилися витягати по одній картині, роблячи при цьому аматорські коментарі.
— Оця гарна, — сказала Сера, тримаючи маленьку картину, що зображувала тлустого сірого поні й двох старосвітських хлопців-селюків. — Вам подобається? — Вона показала її Джікові й мені.
Ми подивились.
— Дуже гарна, — сказав я прихильно.
Джік відвернувся, ніби вона його не зацікавила. Гарлі Ренбо стояв без руху.
— Ну, гаразд, — сказала Сера, стенувши плечима. — Я просто думала, що вона гарна. — Вона поставила її назад на полицю й витягла іншу. — А як вам ця лошиця з жеребцем? Мені здається — мила.
Джік ледве стримувався.
— Сентиментальна бридня, — сказав він.
У Сери був уражений вигляд.
— Може, це й не мистецтво, але мені подобається. Ми знайшли одну роботу з химерним підписом: Гарлі Ренбо. Велике, полотно, вкрите лаком, без рами.
— О, — сказав я, як цінувач. — Ваша.
Гарлі Ренбо похилив голову. Ми з Джіком і Серою дивились на. роботу, яку доглядач визнав своєю.
Виразне наслідування Стаббза. Видовжені коні, вписані в загадково-похмурий краєвид. Пристойна композиція, кепська анатомія, гарне виконання, оригінальності — нуль.
— Чудово, — сказав я. — Де ви це малювали?
— О… тут.
— З пам'яті? — запитала Сера з замилуванням. — Скільки вміння!
Гарлі Ренбо, заохочений нами, приніс ще два зразки своєї роботи. Жодна з них не була краща за першу, проте одна з них була набагато менша.
— Скільки ця коштує? — запитав я.
Джік гостро подивився на мене, але промовчав. Гарлі Ренбо назвав таку ціну, що я відразу затріпав головою.
— Шкода, — сказав я. — Мені дуже подобається ваша робота, але…
Ввічлива торгівля тривала довго, проте, як і ведеться, ми зійшлись на ціні вищій, ніж хотів покупець, але нижчій, ніж сподівався художник. Джік покірливо подав свою кредитну книжку, і ми забрали трофей.
— Боже милосердний, — вибухнув Джік, коли ми відійшли вже на таку відстань, що доглядач не міг нас почути. — Ти ще в колисці краще малював. Нащо тобі це паскудство?
— Бо, — промовив я вдоволено, — Гарлі Ренбо — копіїст.
— Але ж це, — Джік показав на пакунок у мене під рукою, — його власна жахлива оригінальна робота.
— Замість відбитків пальців? — запитала Сера. — Щоб звіряти за цим інші його твори?
— Варить голова у моєї жони, — сказав Джік. — Але ж ця картина, — він ще комизився і не хотів її продавати, — анітрохи не схожа на жодного відомого мені Маннінгза.
— Бо ти уникаєш дивитися взагалі на зображення коней.
— Я тої нікчемної мазанини набачився по саму зав'язку.
— А як щодо Рауля Мілле? — запитав я.
— О боже.
Ми йшли розжареною вулицею, майже не відчуваючи спеки.
— Не знаю, як ви, — сказала Сера, — а я купую собі бікіні й решту дня проводжу в басейні.
Ми всі купили собі купальники, перебралися, похлюпалися донесхочу, а потім полягали на рушники висихати. У тінявому садку було мирно й тихо. Крім нас, більш не було нікого.
— Щодо тієї картини з поні й двома хлопцями, яка тобі впала в око… — звернувся я до Сери.
— Вона справді гарна, — повторила Сера захищаючись. — Мені вона сподобалася.
— Це був Маннінгз.
Вона раптом схопилась і сіла на рушнику.
— Чому ж ти не сказав ні слова?
— Я чекав, доки наш друг Ренбо скаже про це сам, але він промовчав.
— Справжній? — запитала Сера. — Чи копія?
— Справжній, — сказав Джік, заплющуючи очі проти сонця, що пробивалося крізь пальмове листя.
Я ліниво похитав головою.
— У мене теж була така думка, — сказав я. — Зі старих робіт. Цей сірий поні дуже довго жив у молодого Маннінгза; художник десятки разів малював його. Це той самий поні, що ти бачила у Сіднеї на полотні «Перед бурею».
— А ви обидва так багато знаєте, — проказала Сера, позіхаючи та знову вкладаючись на рушник.
— А інженери знають все про гайки та шворні, — сказав Джік. — Тут взагалі ленч дають?
Я подивився на годинник. Майже друга.
— Піду запитаю, — сказав я.
Я одягнув сорочку, натягнув штани на висохлі плавки й легкою ходою подався з вуличної спеки у прохолодне повітря вестибюля. Портьє відказав, що ленчу нема. Ми можемо купити його неподалік на винос і з'їсти в садку. Випити? Те саме. Купіть пляшку на винос. Автомат «морозиво» і пластикові склянки — відразу за дверима до басейну.
— Дякую, — сказав я.
— Прошу.
Виходячи, я подивився на автомат «морозиво». Поруч висіла акуратна табличка: «Ми не купаємось у вашому туалеті. Будь ласка, не сюсяйте у наш басейн». Я засміявся до Джіка й Сери, а потім пояснив їм, як справи з харчуванням.
— Піду щось куплю, — запропонував я. — Що ви хочете?
Вони сказали, що їм байдуже що.
— А пити?
— Чінзано, — замовила Сера, і Джік кивнув головою. — Біле сухе.
— Гаразд.
Я підняв з трави ключ від номера й пішов по гроші, — до надвірних східців у затінку дерев, потім два прогони вгору й повернув на розпечений балкон.
Балконом назустріч мені йшов чоловік мого зросту, статури й віку; і ще я почув, як за спиною хтось піднімається сходами.
У мене з цього приводу не виникло ніяких думок. Такі ж самі пожильці мотелю, як і я. А хто ж би ще?
Я був зовсім не готовий ні до самого нападу, ні до тої жорстокості, з якою його здійснено.
Розділ десятий
Вони просто наблизилися до мене: один спереду, другий ззаду.
Опинилися біля мене водночас. Стрибнули на мене, як коти. Вихопили ключа від номера.
Боротьба, — якщо це можна так назвати, — тривала менше, як п'ять секунд. Обидва такі дужі, як Джік, вони просто вхопили мене за ноги й попід пахви і пожбурили з балкона.
Мабуть, з третього поверху летіти зовсім недовго. Але мені вистачило цього, аби подумати, що моє тіло, яке ще було ціле, зараз розіб'ється впень. Це небезпека була неминуча. Дуже дивно і дуже зле.
Я спершу вдарився об молоде деревце, що росло біля сходів. Гілки зігнулись і тріснули, а я пролетів крізь них додолу на під'їзну дорогу.
Жахливий удар ніби викреслив мене з життя. Як електрозамикання. Ніби я пірнув у хаос. Я лежав у напівсвідомій маячні, не знаючи — живий я ще чи мертвий.
Мені було тепло. Просто відчуття — жодної думки.
Де вже тут було щось усвідомлювати! Жодним м'язом не міг поворухнути. Не міг пригадати, що в мене є м'язи, якими можна рухати. Усе тіло — суцільна м'яка маса.
Минуло десять хвилин, як оповідав мені згодом Джік, перш ніж він пішов мене шукати, — та й то пішов тільки, щоб попросити купити цитрину до чінзано.
— Боже милостивий, — голос Джіка, низький і переляканий, біля мого вуха.
