У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Я його добре чув. Слова мали якийсь зміст.
Я подумав про те, що я живий. Я мислю — отже, я існую.
Аж ось я розплющив очі. Надзвичайно яскраве світло. Сліпуче. Там, де лунав голос Джіка, не було нікого. Може, мені причулося. Анітрохи. Все почало швидко ставати на свої місця, дуже різко і ясно.
Я також розумів, що падіння мені не примарилось. Дедалі чіткіше усвідомлював, що в'язи цілі й спина ціла. Відчуття, які полишили тіло, бурхливо заполонювали мене, напливаючи з кожної ушкодженої тканинки. І простіше було усвідомити, що болить, ніж, що не болить. Пригадав, як вдарився об дерево. Пригадав, як ламалося гілля. Таке відчуття, ніби з мене висотали жили й обернули тіло на порох. Краще не придумаєш!
За якийсь час я знову почув голос Джіка.
— Він живий, — сказав Джік. — І це головне.
— З нашого балкона неможливо впасти. Поруччя майже по груди.
Голос портьє, різкий від гніву і збудження. Це дуже кепсько для мотелів, коли люди випадають з їхніх балконів.
— Без паніки… — сказав чи скоріше прокректав я.
— Тодде! — з'явилася зблідла Сера і вклякла біля мене.
— Ще пождіть трохи… — проказав я, — зараз принесу… чінзано.
А скільки б треба ждати? Мабуть, мільйон років вистачило б.
— От лиха година, — сказав Джік, що стояв біля моїх ніг і дивився на мене. — Завдав ти нам страху. — Він тримав у руках відламану гілку.
— Перепрошую.
— Тоді вставай.
— Зараз… хвилинку.
— Може, скасувати виклик «швидкої»? — з надією запитав портьє.
— Ні, — заперечив я. — Здається, у мене кровотеча.
Спеціалісти шпиталю в Аліс Спрінгз навіть у неділю діяли — з такою ж швидкістю і компетентністю, як і служба авіамедичної допомоги. Вони обстежили, зробили рентген, позашивали й подали перелік ушкоджень.
Одна зламана лопатка. (Ліва).
Двоє переламаних ребер. (Лівий бік, без проколу легенів).
Широка контузія, лівий бік голови. (Череп цілий).
Чотири рвані неглибокі рани на тулубі, стегні й лівій козі. (Зашито).
Кілька дрібних порізів.
Садна й забиті місця практично по всьому лівому боці тулуба.
— Дякую, — сказав я зітхаючи.
— Дякуйте дереву. Якби впали не на нього, то був би гаплик.
Вони запропонували мені залишитися до ранку. І трохи з надмірним притиском сказали, що так краще.
— Гаразд, — сказав я у відчаї. — Мої друзі ще не пішли?
Ні. Вони були у передпокої. Мене на превелику силу повертали до життя, а вони тим часом сперечалися про фаворита на Мельбурнзькому Кубкові.
— Репортер прийде…
— Прийде на те саме місце…
— Боже, — сказав Джік, побачивши, як я ледве суну їм назустріч. — Він уже на ногах.
— Атож.
Я обачно зіперся на поруччя крісла, трохи почуваючи себе мумією, сповитою бандажами від шиї до пояса, а ліву руку ще й зафіксували і прикріпили пов'язкою до тулуба.
— Можете собі реготів не справляти, — сказав я.
— Тільки очманілий сновида може випасти з того балкона, — сказав Джік.
— М-м, — погодився я. — Мене підштовхнули.
У них аж щелепи повідвалювалися. Я їм докладно пояснив, що сталося.
— А хто ж то такі були? — запитав Джік.
— Не знаю. Уперше їх бачив. Вони не відрекомендувалися.
Сера твердо сказала:
— Ти мусиш заявити до поліції.
— Так, — погодився я. — Але… я не знаю ваших порядків і що тут за поліція. Може б… ви все якось витлумачили представникам шпиталю і почали б далі робити що треба, по порядку й без галасу.
— Звичайно, — сказала вона, — коли те, що тебе викинуто з балкона, можна витлумачити якось по порядку й без галасу.
— Насамперед вони одібрали в мене ключ від номера, — сказав я. — Треба було б подивитися, чи вони не поцупили гаманця.
Вони дивилися на мене, усвідомлюючи нарешті, що на справді відбувається.
Я похитав головою і додав:
— Або оту картину.
Прийшло двоє поліцейських: послухали, позаписували й пішли. Не даючи ніякісіньких обіцянок. У їхньому місті ніколи нічого подібного не траплялося. Місцеві цього не зробили б. До міста постійно прибував потік відвідувачів, отже, за законом великих чисел, серед них могли бути й лиходії. З цього я зрозумів, що, якби мене вбили, то вони тоді заворушилися б по-справжньому. Однак мене влаштовувало те, що поліція прагне спустити все на гальмах.
Ще до повернення Джіка й Сери мені відвели койку, я заліз у неї й лежав, почуваючи себе препогано. Лихоманило. Десь глибоко всередині морозило. Мене скувала гостра реакція організму на поранення, інакше мовлячи — шок.
— Вони й справді забрали картину, — повідомив Джік. — І гаманець теж.
— А галерея зачинена, — додала Сера. — Крамарка, що працює навпроти, сказала, що бачила, як Гарлі зачиняв сьогодні раніше, але не помітила, аби він кудись пішов. Він виходить чорним ходом, бо паркує з того боку машину.
— У мотелі побувала поліція, — сказав Джік. — Ми розповіли їм про викрадення картини, але я гадаю, що вони не займуться цією справою впритул, доки ти їм усього не викладеш.
— Я поміркую над цим, — відповів я.
— Отже, що ми тепер робитимем? — запитала Сера.
— Ну… тут більш, нема рації залишатися. Завтра повертаємось до Мельбурна.
— Слава богу, — сказала вона, широко всміхаючись, — я вже думала, що ти змусиш нас пропустити Кубок.
Незважаючи на батареї пігулок і на різних янголів-охоронців, що доглядали мене, ніч була безсонна, і все здавалось підступно незручним. Через шок я від часу до часу впадав у температурну лихоманку. В п'ятнадцяти місцях болюча пульсація. Щонайменший рух дере, як по живому, — не тіло, а незмащений двигун. Не дивно, що у шпиталі мені порадили залишитись.
До самого світанку мені лишалося втішатись, що не все ще втрачено. Могло бути набагато гірше.
Найбільше непокоїла не брутальність бандитів, а та швидкість, з якою вони нас розшукали. Я розумів, відколи побачив голову Регіни: керівний мозок банди не зупиниться ні перед чим. Дії підлеглих завжди відбивають єство зверхника. Якби не ця жорстокість, то Регіну не мордували б, а просто засунули б у рота затичку і зв'язали.
Я дійшов висновку, що саме через це безжальне живоїдство і мене викинули з балкона. Прийом цей як метод убивства дуже ненадійний. Можна вижити, впавши з такої височини, навіть без пружистого дерева. Ті двоє, наскільки я пригадую, не обтяжили себе і не подивилися, живий я чи мертвий, і, доки я лежав непритомний, не прийшли, щоб добити.
Отже, або це просто бузувірський спосіб позбутися мене, поки вони грабували номер, або навмисне хотіли так мене покалічити, щоб я більше не втручався у їхні справи.
Або і перше, і друге.
Як же вони нас відшукали?
Якийсь час я сушив собі над цим голову, проте не зміг дійти певного висновку. Найімовірніше Уїксфорд або Грін зателефонували з Мельбурна й попередили Гарлі Ренбо, щоб чекав на мою появу. Якби вони навіть почали панікувати після того, як зрозуміли, що я побачив Маннінгза й свіжу копію. Мілле і до того ж узяв зразок роботи Ренго, — обоє злочинців з Мельбурна не встигли б протягом цього часу дістатися до Аліс Спрінгз.
Між купівлею та нападом минуло ледве чотири години, а ще ж треба було з'ясувати, у якому ми мотелі, у яких номерах, та зачекати, доки я піду від басейну нагору.
Очевидно, за нами все-таки стежили весь час, ще від Флемінгтонського іподрому або вичитали нас у списку авіапасажирів. Але в цьому разі, звичайно, вони встигли б попередити Ренбо про наше прибуття, і нам, ні за що не вдалося б побачити те, що ми побачили. Я облишив думки про це. Я не знав навіть, чи впізнав би бандитів, якби знову їх побачив. Звичайно, не того, що був позаду, бо я жодного разу і оком не кинув на нього.
Вони могли дійти цілком логічного висновку, що зробили все можливе, аби вивести мене з гри: і, зрозуміло, якби в мене був лій у голові, так і мало б бути.
