«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
«Платить за Наполеончика. Багато випив», — Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.
— Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.
Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: «Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно… Усе тепер модно. Навіть їжа». Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: «Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна».
— То дуже приємно. У вас благородна кров…
— Благородна, — Грак узяв керівництво в свої руки.
Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.
— Пробачте, — нарешті вставив і своє слово Сідалковський. — Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити…
— Знаю, — раптом сердито випалив Чудловський. — Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?
Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.
Сідалковський кивнув на Грака.
— Пс! — поморщився Філарет Карлович. — Я гадав, то є ви, Сідалковський.
— Я себе не нав'язую, — гордо заявив Грак.
— То я перепрошую, ви, до холери, з характером.
— У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз, — підтримав Сідалковський.
Зося підвелася.
— Тату, дозволь, я залишу вас, — вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.
— Як звати цього красеня? — показав Сідалковський на кота.
— Досифей.
— Мишей ловить? — вирішив підтримати розмову Грак.
Чудловський вибухнув:
— Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?
Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.
— Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все…
— Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих боїться. Зрозуміло?
— Ще раз пробачте, тату…
«Заграв. Грак почав перевтілюватися. Ні, в нього таки щось є», — Сідалковський ледве стримував посмішку.
— Слухайте, ви! Я ще вам не тато. Мене звати Філарет Карлович. Так буде й надалі. Навіть тоді, коли Зося вийде за вас заміж. Якщо ця пригода колись, до холери, трапиться. Мені особисто ви не подобаєтесь. У вас, знаєте, якесь видовжене обличчя. Наче вас годували, перепрошую, у дитинстві без ложки. Ще раз перепрошую, немов з корита.
Грака ніби вдарило струмом. Він завівся, як електровіник, і закрутився на місці. З рота почала виділятися пара. Кільцями.
— Але мені не з вами жити, а з вашою донькою. І крім цього, ви нічим не кращі за мене. Очі — як у рака. Та ще й самі довгі, сухі, як московська напівкопчена…
— Псякрев! — спалахнув Чудловський і справді став як варений рак. — До холери! Я вас викину у вікно і не пожалію шибки. У мене в цьому ділі є досвід. Можете мені повірити. — Чудловський зірвався з місця. У його кістлявій руці блиснув ніж із чистої неіржавіючої сталі. Грак заплющив очі. Сідалковський завмер на місці.
Бубон трясся на задньому сидінні тролейбуса, як буйок на дніпровських хвилях. Він їхав невідомо куди, бо їхав за Євою. Єва сиділа попереду. Сама. Карло Іванович ззаду, в оточенні студентів. Він двічі підряд, майже після кожної зупинки, перевернув свій берет.
— Ілюзіоніст на пенсії, — посміхалися студенти і просили Бубона показати ще якісь фокуси.
Бубон форкав, як тюлень, і це студентів також смішило. Карло Іванович гнівався, але й це впливало на студентів по-своєму, і вони дружно заливалися сміхом.
Роль приватного детектива Карлу Івановичу то подобалася, то набридала. Коли щось траплялося цікаве і в нього виходило, як у кращих сищиків з пригодницьких романів, Бубон цвів, наче півонія, вирощена дбайливими руками Мацести Єлізарівни, коли ж потрапляв в отаку ситуацію, як зараз, хотілося ляпнути беретом об тротуар і плюнути в урну. Карло Іванович, як істинний киянин, не дозволяв собі плювати, як він казав, на місто і ніколи не викидав талончиків чи трамвайно-тролейбусних квиточків на тротуар, а тільки в урни.
Ось уже четвертий день підряд він передчасно щезає з «Фіндіпошу», сідає в електричку і мчить до столиці, щоб натрапити на слід Єви, котру нечиста сила чомусь весь час тягне в божественні місця: то у Володимирський собор, то в Софію, то під Видубецький монастир.
Зараз Єва їхала, судячи з маршруту тролейбуса, до Києво-Печерської лаври. Бубон взяв слід і тепер ішов по самих її п'ятах. Коли Єва оглядалася, він дивився тільки на її десертні губи. Вони чи не найбільше приваблювали Бубона. Лінія верхньої губи була вигнута настільки красиво, що нагадувала Карлу Івановичу лук у вигляді бухгалтерської рахівниці, а нижня — тятиву. Верхня за кольором схожа на «гріот остгеймський», нижня — на «шпанку» ранню. На смак? Бубон не пробував. Але як любитель вишень знав, що кожна ягода у собі містить 13 відсотків цукру, 2,5 — різних кислот і до 0,8 — дубильних речовин. З неї виготовляють варення і навіть алкогольні напої. Губи у Єви, як і вишні, гадав Бубон, порівняно невимогливі, морозостійкі, добре переносять вологу, але не терплять посухи.
Карло Іванович не помилився: Єва зійшла на останній зупинці і, переступивши поріг надбрамної Троїцької церкви, зацокотіла своїми каблучками по надмогильних, ніким не огороджених, металевих плитах. Бубон втесався в одну з туристських груп, що розмовляла, як йому здалося, мовою хінді, і підійшов разом з нею до лаврської дзвіниці.
— Не зводьте з неї очей, — казав йому Сідалковський. — Для майбутніх співбесід нам потрібно знати кожен її рух.
Рухів Єва не робила ніяких. Просто сіла на лаву, розкрила путівник і удавала, що вивчає розпис Троїцької надбрамної церкви з «Ликом святих дів». Потім перевела погляд на старих мудреців і, читаючи зліва направо, знайомилася з києво-печерськими архімандритами: Іосифом Краківським, Варлаамом Ясинським, Інокентієм Гізелем, Йосипом Тризною, Петром Могилою, Захарієм Копистинським. Ніхто з них їй не сподобався. Відвернулася з нудьги — і раптом побачила Бубона. Очима інтуриста, як старовинну скульптуру, заходилася вивчати його з ніг до голови і навпаки. Карлу Івановичу стало не по собі. «Індійці» розступилися перед ним і залишили їх наодинці.
Сонце, переламавши, як списи, свої золоті промені на золотих банях, несподівано ударило просто в зіниці. Карло Іванович примружився, а потім відійшов убік, витяг газету і заховався від погляду сонця і Єви. Та проміння небесного світила, як і погляди Єви, не залишали його в спокої, і Карло Іванович навіть через «Бухгалтерські відомості» відчув, що починає перегріватися, як Єва при Адамові. «Зайве тепло завжди шкодить, — згадав він афоризм Сідалковського. — Для мене це теж може погано кінчитися…» І побрів у тінь під дзвіницю.
Єва зробила пірует на сто вісімдесят градусів і повернула свою гарно обрамлену золотою стрічкою голову до Бубона. Сонце такого піруета зробити не могло і залишило Карла Івановича в затінку. Єва на деякий час завмерла в позі Оранти і тепер нагадувала Бубону якусь відому картину, котру щойно винесли з багетної майстерні. Він проштрикнув дірку у фінансово-торговельній статті «На помилках продавців — вчаться покупці» і хотів було глянути на Єву, але побачив чийсь ніс, на всій площі якого весна щедро висіяла свої прикмети. Карло Іванович виглянув з-під газети.
