«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
Перед ним стояла група туристів. Вони не так слухали екскурсовода, як галасували.
— Товариші, будь ласка, тихіше. Я вас усіх перекричати не можу, — подавала коротеньку довідочку гід — дівчина з чистим полтавським акцентом і вимовою, міцно натискуючи на «р» і пом'якшуючи «л».
На дзвіниці тричі ударив фултівський годинник. До ніг Бубона упало три каштанових листочки у вигляді київського герба. В проломі, з боку Цитадельної, під рівномірний бій годинника з'явився Він. Бубон упізнав його одразу. Як і того першого дня. Він був у картатій кепочці з ґудзичком на тім'ї, в таких самих картатих штанях, піджаку й сорочці. «Чоловік у клітинку, прихильник Фішера і Таля», — подумав Бубон і згадав чомусь про морський бій між Сідалковським та Панчішкою, а також стокліткові шашки, в які сам полюбляв грати з Адамом.
Чоловік у клітинку був високий, з біблійською бородою. У бороді перепліталося чорне з сивим волосся. Бубон не міг навіть приблизно визначити вік її власника. Він не знав, хто перед ним: юнак — ровесник Єви, чи дід — ровесник Бубона. Єва, помітивши його, залишила Карла Івановича в спокої, піднялась для чогось на каблучках, наче балерина, а тоді пішла на біблійську бороду з виглядом прирученої лані, якій щоранку дають шматочок цукру. Чоловік у клітинку так естетично нахилився до Євиної ручки, що навіть Панчішка й Сідалковський тільки позаздрили б його витонченій техніці, коли б мали щастя побачити цю зустріч на власні очі.
«Біблійська борода», — пробурмотів Бубон і закодував незнайомого під такою ж назвою. Єва обвила Бороду за шию. «Нічого святого у неї не залишилося, — дивився на них Бубон. — Поцілунок по-італійськи…» І через свою природжену скромність опустив очі.
Та Єва не цілувалась. Вона щось шепотіла «чоловікові в клітинку», насилу знайшовши між патлами його вухо. Борода глипнув на Бубона, схопив Єву за руку, і вони галопом, як молоді лошаки з розвітреними гривами, вискочили на вулицю. «Молодий, — заздрісно подумав Бубон. — Бігає, як жеребець». Він ледве встиг ускочити в задні двері тролейбуса, примоститися позаду них і швиденько вивернути двобортний японський плащ. Сісти Бубонові не вдалося, пасажирів у тролейбусі було стільки, що на наступній зупинці людська хвиля підхопила Бубона і, як ракету на підводних крилах, понесла між Євою й Бородою. Карло Іванович незчувся, як вилетів, наче гумовий корок з пляшки, знову на тротуар — тільки тепер через передні двері, не встигши й заплатити за проїзд.
«Як внесли, так і винесли, — дивлячись услід тролейбусові, скрушно похитав головою Карло Іванович. — Важко бути детективом».
Він так розгубився, що й не знав, як чинити далі. За тролейбусом же не побіжиш… Чекати наступного? А що, як не сядеш?
«Тепер усе залежить від вас, Карле Івановичу, — згадав він слова Сідалковського. — Не можна втрачати ні хвилини. Не забувайте, віднині ви наш, фіндіпошівський, комісар Мегре…»
Раптом заскреготали гальма. У повітрі запахло смаленим.
— Гума, — потягнув носом Бубон, глянувши на шину, з якої струмував синюватий димок.
— Куди? — поцікавився шофер.
— Уперед! — скомандував Бубон, не вірячи очам своїм і таксистові, який з власної ініціативи зупинився біля нього. — Вперед! За двадцятим номером тролейбуса!
Таксист недовірливо зміряв Бубона з голови до ніг і хотів було витурити його на тротуар. Але Карло Іванович на його очах багатозначно перевернув берет і зробив жест, яким користуються солдати при зустрічі з патрулем. Тобто поліз до кишені нібито за документами.
— Не треба, — мовив водій. — І так все ясно. Мені в таких операціях доводилося брати участь. Рецидивіст?
— Жінка, — відповів Бубон.
— Жінка-рецедивіст? — таксист питав, ніби передавав азбуку Морзе.
— Жінка — в розумінні дружина, шановний, — пояснив Карло Іванович.
Таксист розчарувався:
— Значить, без пострілів?..
— Але з ляпасами…
— По щоках? — діалог нагадував словесну дуель.
Раптом Бубон помітив картатий костюм і смугасту бороду. «Чоловік у клітинку» вилетів на тротуар, як і він п'ять хвилин тому. Бубон захвилювався.
— Он вони! — вказав пальцем невідомо для чого він. — Борода. Костюм у клітинку.
Таксист ще раз черконув шинами об асфальт.
— Економте гуму, — голосом Сідалковського порадив водієві Бубон, подаючи старого карбованця, виділеного профспілкою «Фіндіпошу».
— А ви довго не тягніть, — шофер виявився з тих, хто за словом, як і за здачею, в кишеню не лізе.
Та Карло Іванович з нього нічого й не вимагав. Він був такий щасливий, знову побачивши Бороду і Єву, як молодий слідчий, що нарешті знайшов довгожданий недопалок з відбитками пальців і залишками губної помади.
Тепер склалося враження, що не Бубон іде за ними, а вони ведуть його, замітаючи сліди. Молодята перейшли університетський скверик, вийшли за бульвар Шевченка і несподівано повернули назад. Бубон повернув теж. Але в цьому випадку він програвав, бо не знав, чи не щезнуть вони за його спиною. Бубон зробив петлю, схожу на петлю Нестерова, і зайшов їм з тилу. Борода намагався збити Бубона з «хвоста», як пес прив'язану хлопчиками бляшанку. Борода ще раз повернувся до Карла Івановича. Бубон повернув теж і пішов на червоний світлофор. Десь заскреготіли гальма, до вух долинули слова, які в соборах не вживалися. Бубон ішов важко, як загнаний слон. Він оглянувся — і ледь не остовпів: позаду йшли самі бороди, ніби поспішали на огляд-конкурс. «Бородатих тепер з'явилося більше, ніж гравців у «козла», — подумав Карло Іванович, і раптом йому чомусь стало ніяково за себе. Бубону здалося, що в цій бородатій масі він скидається на голого серед одягнених, а його чисто виголене обличчя — на дірку в штанях, крізь яку виглядає не засмагле на сонці коліно…
Єву і отого «в клітинку» він помітив біля фонтану «Купальниця», яку тут охрестили на «Оголену Машу». Бубон зробив коло і сів навпроти них. Знову почав накрапати дощ. «Біблійська борода» витягла плащ і накрила гарні Євині коліна, як це часто роблять болільники на стадіоні, коли з верхнього яруса починає стікати дощова вода.
Бубон витяг «Бухгалтерські відомості», проштрикнув пальцем дірку і почав стежити. Та раптом газета дала тріщину і розповзлася. Вітер, що подув від фонтанчика, нахилив кілька струменів водограю на Бубонів часопис і розквасив його.
— Батьку! — почулось над вухом Бубона. — Хто ж під фонтаном газети читає?
Карло Іванович похолов. «Певне, Дем'ян?» — двічі по колу малого і великого кровообігу промчала думка. Бубон підвів очі. Повз нього проходили студенти університету з конспектами під пахвами і привітно, по-студентськи посміхалися.
— Привіт! — сказав один з них Бубону.
— Привіт! — механічно відповів Бубон і сховався за новою газетою, відсуваючись подалі від бризок водограю.
Карло Іванович втупився у веселкові його струмені і заслухався. Водограй ніби справді грав — на сонці, на вітрі, у кольорах. Він заколисував Бубона і хилив на сон. Повіки ставали важкими і ніби наливалися хімічним елементом IV групи періодичної системи Менделєєва під простою назвою — свинець. Бубона розморило, і він почав дрімати під рівномірний хлюпіт водограю, тихеньке перешіптування гілок у кронах дерев і забаву легесенького вітерця, що десь щойно народився в кущах і побачив таке диво, як водограй, ніби хлопчик, накинувся на нього, бризкаючись водою і поливаючи сухий асфальт то в одному місці, то в другому. Бубон натомився. Бубон заснув. Йому снився «Фіндіпош», профспілкові збори.
«Але я не можу, — захищався як міг Карло Іванович. — Та й у нас такого ще не було, щоб члени місцевкому стежили за жінками. Хай уже молодші ганяються за молодшими…»
«Нас можуть не так зрозуміти, — піднявся Арій Федорович Нещадим. — На вас, мій дорогенький, підозріння не впаде. Ви людина літня, солідна…»
«То так, — вирвалося в Ховрашкевича. — Я вам скажу, то може кінчитися дуже цікаво. Жінка в розумінні не в широкому, а в розумінні конкретному. Тобто, по-науковому висловлюючись, жінка — подруга життя, а в широкому — краща, так би мовити, половина людства… Ну от, приміром, дружина Панчішки… Хоч я знаю — Майоліка така жінка, що вона, звичайно, нічого не подумає. А от Мацеста Єлізарівна — дружина Карла Івановича, значить, то…»
