«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
— Йди ти до біса! — лайнувся Грак. — Пішли.
— Ви мені ще більше подобаєтесь, Грак. Я незабаром у вас закохаюсь остаточно.
Рушили далі. Сідалковський перестрибував невеличкі калюжки, намагаючись не замастити своїх лакованих черевиків. З воріт виглядали допитливі кобилятин-турбінівці і про щось загадково перешіптувалися. Сідалковський приблизно знав, що їх цікавило, але вгамувати спрагу їхньої допитливості не міг, бо вони безпосередньо до нього не зверталися. У Чудловських йому вже доводилося бувати. Сідалковський відвідував їх тоді, коли захворіла Зося. Він запам'ятав старого генерала. Високого, худорлявого, з рудими, аж червоними, як у вареного рака, вусами (за кольором і за формою). Очі генералові, здається, вставляли трохи поспішно, бо як слід не засунули в глибину, і вони, наче дві опуклі лінзи, виривалися з високого чола. Схематично світосприйняття Філаретом Карловичем Чудловським (так звали генерала) можна показати так:
Наведені співвідношення точні лише в області параксіальних пучків, коли ж на очі Філарета Карловича падають бокові сонячні промені, то в них виникає аберація двох однакових оптичних систем.
Філарет Карлович людина мовчазна, непривітна, фігура чимось нагадує ресторанного швейцара. Він, як слідчий, більше слухав, ніж говорив, і ставив короткі, як постріли, запитання. Про свою військову кар'єру ніколи нічого не розповідав. Якщо ж цим у нього цікавилися, він коротко обривав співбесідника і посилав його до «Історії Великої Вітчизняної війни».
— До речі, Грак, — промовив Сідалковський. — Хочете завоювати серце генерала — ні слова йому ані про битви, ані про баталії. Він цього не любить. У нього з цим, очевидно, якісь неприємні асоціації. Ви чули таке слово — «асоціації»? Як воно вам, Грак, подобається?.. До речі, тут ви любові, як у Дульченко, не завоюєте. Між іншим, Грак, що ви тоді сказали на вухо Дульченко? Чим розплавили її, колись жіноче, серце.
— Рецептами. Я їй сказав, що переписав таємно від неї два рецепти. Один — як готувати оселедець у «кожусі», а другий — передзарплатний супчик. Я їй сказав, що цим супчиком зацікавилась академія і взяла його на озброєння для тих студентів, котрі про стипендію тільки мріють.
— Ну, ви колoс, Грак!
— Не колoс, а кoлос, — поправив його Грак. — Ставте правильно наголос.
Сідалковський зробив вигляд, що не почув, і спокійно продовжував:
— Тут вам треба в іншому напрямку вдаритися, інакше може повторитися битва під Ватерлоо. Дідуся, певне, контузило, а може, за щось понизили в чині. Як би там не було, лампаси він тепер відпоров, і на штанях тільки сліди залишилися, як лижня на покритому сажею снігу. Так що на військову тематику можете поговорити на дозвіллі з Панчішкою. Він двічі на рік буває на військовій перепідготовці. А ось і ваша майбутня резиденція…
Одноповерховий будиночок притулився під кроною величезного горіха. Високий паркан, як і ґанок, оповитий диким виноградом (для любителів подаємо назву по-латині — vitis) і плющем — (Гедара). Ліворуч від воріт притулилась велика жовто-зелена лавка з чавунними ажурними ніжками. Біля неї, як Прометей, прикутий до скелі, з ланцюгом на шиї стояла важка металева урна. Її не міг перевернути ніхто з кобилятин-турбінівських хуліганів у найп'янішому стані. Чудловський гордився нею, як сімейною реліквією.
Від двору, від каміння, навіть випадково покладеного на подвір'ї, віяло замкнутістю, непривітністю і таємничістю. Два величезних сфінкси, схожі на грецькі акротерії, охороняли вхід до ґанку, і все це навіювало якийсь невловимий страх і загадковість.
Сідалковський натис на ґудзичок електродзвінка. У дворі, аж десь за хлівом, хрестоматійно загавкав пес. Спочатку раз, а потім тричі підряд з однаковими інтервалами.
— Царство Аїда, — прошепотів Сідалковський. — Візьміть себе в руки, Грак, і не вибивайте зубами дробу. У мене й без цього мороз іде по спині.
На подвір'ї з'явився Філарет Карлович. Він був такий високий, як київська телевізійна вежа. Над парканом погойдувалася сонцесяйна чуприна і, як два пшеничні колоски, загрозливо стирчали в різні боки вуса. Сідалковському стало якось не по собі. Філарет Карлович витяг шию, наче гусак, і перехилився коромислом через паркан, глянув, хто прийшов. Після цього сховався і якийсь час розглядав їх ще й через вічко у хвіртці, ніби хотів роздивитися гостей не тільки згори, а й збоку. І лише тоді впустив, гаркнувши до собаки:
— Султан! На місце!
Здоровенний пес — суміш дворняги із сенбернаром — помахав важким хвостом і покірно пішов чи то до якоїсь машини, чи до амфібії, поруч якої стояла висока собача будка. Тут усе було високе: будка, паркан, будинок, одвірки і навіть дерева. Грак явно випадав з цієї високої гармонії.
— Ваш майбутній друг, — шепнув Сідалковський Гракові на вухо, показуючи на пса. — Не Султан, а Цербер з царства Аїда. Між іншим, реагує на обидві клички однаково.
Грак розізлився. Цербер теж.
— А он там, — показав кивком голови Сідалковський, поки Філарет Карлович зачиняв хвіртку, — ваше придане: амфібія — «сором'язлива красуня».
Чудловський мовчки підійшов і потиснув обом руки, так наче почергово вручав нагороди.
— Добрий день! — вирвалося у Грака. Філарет Карлович обернувся і поглянув на нього згори вниз. Грак йому не сподобався. «Комашня. Не Грак, а комаха», — подумав він і ступив на східці із цементу марки «500» плюс «700» поміж двох гіпсових сфінксів жмеринського виробництва.
— Геракл прийшов здійснювати одинадцятий подвиг…
— Я зараз втечу, — перебив його Грак. — Я йому не сподобався.
— А пані Віленській?..
— Йди ти до біса. Я тікаю, — раптом повідомив Грак.
— Огляньтесь назад. Цербер на місці. Ви можете тільки через його труп, — мовив Сідалковський, сідаючи на лавочці ґаночка. — Вихід один: через серце Чудловського до серця Зосі.
З сіней гукнули. Сідалковський підвівся, переступив поріг і щез у темряві. Грак для чогось зігнувся, хоч одвірок був так високо, що коли б він хотів підстрибнути, то не дістав би навіть рукою.
— Грак, у вашій душі сидить раб. Чого ви згинаєтесь? Ви сюди на коні Пржевальського можете в'їжджати, як Калігула в сенат.
У коридорі спалахнула електролампочка, осаджена мертвими мухами невідомо якої давності, пилюкою і павуками.
— Довго не перегоряє або її ніколи не вмикають. Це світло подане на честь вашого прибуття, Грак.
— Сідалковський, ще одне слово — і я піду… Ти знущаєшся з мене. Замість того, щоб морально підтримати, ти смієшся. Тобі легко жартувати.
— Грак, не будьте дитям. Витріть ноги і не забудьте поцілувати Зосі ручку. Генералові це може сподобатися.
Зайшли. Кімната швидше нагадувала вестибюль чи фойє кінотеатру, ніж світлицю. Зі стелі звисала величезна люстра. Замість лампочок виструнчилися свічечки, схожі своєю стрункістю на генерала Чудловського. По праву руку висіли портрети швидше з династії Бісмарка чи Вільгельма, але аж ніяк не з династії Чудловських. Ліворуч — гарний килим, справжні роги марала, патронташ, рушниця і німецький мисливський ніж з ручкою у вигляді заячої ніжки. Посередині, якраз під люстрою, стояв круглий, щедро сервірований стіл. Навколо столу, як грізні вартові, стояли чотири дерев'яні стільці з такими високими спинками, як у залі народного суду. Зося, взявшись за спинку одного із них, стояла у позі Пізанської вежі у новенькій і, як на смак Сідалковського, у трохи закороткій для її ніг спідничці. «Таких ніг можна було б так високо і не показувати. Інтриги небагато, а естетичної стрункості ще менше», — Сідалковський нагнувся і припав своїми пухкенькими губами до блідої, з синіми прожилками Зосиної руки. Філарету Карловичу це й справді сподобалося. Очі його набрали дивовижного відтінку і заграли усіма кольорами веселки. Грак зробив те саме, але в нього вийшло це штучно і незграбно. Чудловський відвернувся.
— То прошу до столу, — голос у Філарета Карловича йшов, наче з горища через подвійний димар. — Зосю, прошу, налий гостям.
