«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
«Я вибачаюсь, — тактовно перебив Ховрашкевича Сідалковський. — Так, може, це доручити вам?»
«Воно цю відповідальну справу завалить! — і цього разу заперечив Стратон Стратонович тоном, що не вимагав ні обговорень, ні коментарів. — Тій жіночці, видно, не розмови потрібні…»
Потім перед Карлом Івановичем з'явився Адам.
«Скажіть, вони вже цілуються, Карле Івановичу? — з мукою в душі і в очах запитав Адам».
«Цілуються, — люто відповів Бубон. — У руку».
— Діду, берет з голови впав, — якийсь хлопчина торсав Бубона за плече, але не нахилився, щоб самому той берет підняти.
— Дякую, шановний, — розплющив важкі повіки Бубон, як ведмідь після зимової сплячки, і поспішно глянув на лаву.
Навпроти нього сиділо дві бороди. «Невже і Єві наклеїв? Але де взяв техаси?»
Бубон підвівся і почвалав інтуїтивно до зупинки двадцятого тролейбуса. Двадцятий маршрут став для Карла Івановича випробуванням його вольових якостей і міцності нервів.
— Егей! — гукнув хтось позаду нього. — Товаришу у вельветових штанях!
Бубон оглянувся: «Тільки цього не вистачало… Доведеться повертатися. Знову невдача».
— Товаришу, ви забули підшивку газет.
Карло Іванович мовчки взяв газети, навіть не подякував, безтямно побрів, пересікаючи бульвар. «Картата борода», «картата борода», — давав перебої пульс, ніби при аритмії серця.
— Картатий костюм. Щось не те, — казав сам собі Бубон. — Людина в клітинку. Королівський гамбіт. Прихильник Карпова і Таля.
На великий подив і щастя Бубона Борода і Єва йшли собі спокійнісінько попереду нього у напрямку до багатоповерхового «Фактуса». Йшли Спокійно. Мабуть, були певні, що «комісар Мегре» спить. Але ні — Єва оглянулась і показала Карлу Івановичу губи. Тоді підтягнулась до Бороди і, очевидно, проінформувала його. «Людина в клітинку» оглянулась із явним наміром покінчити з цією комедією. Бубон з ходу зорієнтувався. «Повертаєшся лицем до вітрини і, пропускаючи їх повз себе, не спускаєш очей з їхнього відображення в склі», — так, здається, повчав Ховрашкевич. Карло Іванович у ту ж мить повернув корпус. По той бік вікна сиділи, наче космонавти перед запуском, ровесниці Бубона і сушили собі голови після шестимісячної завивки на новий лад. Бігуді на їхніх головах були розкидані, як гума, зашита у шапки танкістів. «Дамський салон! — вгадав Бубон. — Виставка колін і зачісок».
Майстер-перукар майже перед самим його носом заслонив фіранку і махнув Бубону рукою: мовляв, проходь, чого витріщився, борців за молодість і красу не бачив?
Бубон відвернувся. Йому й до цього було ніяково, а тепер і поготів. Перед ним стояла Єва і «Біблійська борода». Бубон глянув на Євині губи: «гріот український ранній». Карло Іванович не знав, куди себе подіти. Трохи позаду і збоку від нього стояла ще одна постать, яка не спускала очей із цієї сцени. Цього він ще не бачив. То була Мацеста Єлізарівна, яка теж включилася в цю гру і тепер не відставала від Карла Івановича ні на крок. Все це нагадувало класичний випадок на полюванні, коли лисиця йде за зайцем, а за лисицею йде мисливець.
— Ну, що? — запитав «Біблійська борода». — Що від нас хочуть вельветові штани бухгалтера Бубона?
Щоки Бубона вкрилися розведеним томатним соком.
— Берет міняєте, а штани хто за вас міняти буде?
— А штани я йому поміняю, — несподівано розколовся під Бубоном тротуар.
Ще півгодини тому він з такою замріяністю дивився на водограй. Життя здавалося прекрасним, як робота детектива, і таким же несподіваним, як у романах… Голос Мацести Єлізарівни він міг упізнати навіть у темряві.
— І ваші фотокарточки теж, мадам, — ці слова дружини адресувалися вже Єві.
Карло Іванович схопився за груди: фотокарток там, як і серця, справді не було. «Вік живи, а жінку все одно до кінця не пізнаєш», — подумав він. Хіба міг Бубон припустити, що вона полізе до кишені?.. Серце у Карла Івановича зупинилося і опустилося, як гирка на ланцюжку, аж до п'ят… Він завмер, глянув на себе у вітрину. Перед ним стояв незнайомий з перекошеним обличчям, ніби після другої трепанації черепа.
Того дня стояла така спека, що у собак звисали розпечені язики і при нагріванні настільки розширялися, що назад у рот не влазили. Птахи не сідали на бляшані дахи хат Кобилятина-Турбінного, боячись попекти свої золоті лапки, а Євмен Миколайович Грак скидався на добре засмажений окіст. Незважаючи на ніж генерала Чудловського, він лишився живий і здоровий.
— Вплутав ти мене, докторе, в цю справу, — злився він на Сідалковського.
— Справжнє кохання приходить з часом, як і газети, — відказав йому Сідалковський і додав: — Не зупиняйтесь на досягнутому, Грак!
— Як ти легко йдеш по життю, Сідалковський…
— Я йду по тротуару і раджу це зробити вам, Грак. Людський організм хоч і перебуває в єдності з навколишнім середовищем, що зумовлює самооновлення, але, як доводять учені, він складається із вісімдесяти відсотків води. Судячи з того, скільки ви її вже сьогодні виділили, у вас залишилося не більше тридцяти. Так що насуньте щільніше на очі свою грузинську кепочку, переходьте в тінь і економте воду. Але тримайтесь на такій відстані, щоб не дражнити собак, а особливо кобилятинських індиків. Такою кепочкою — це не оригінально.
Грак ішов розлючений, як Цербер Чудловського, який, мабуть, і досі кусав собі хвоста, що не впіймав тоді за штани Грака.
— Як на майбутнього родича, ви, Грак, повелись із песиком не досить чемно. Так обдурити собаку…
— Я йому таки колись голку дам, — сплюнув сердито Грак.
— Ви не шануєте рідне місто, в якому збираєтесь жити і працювати, Грак. Для цього ставляться урни і наливаються знизу водою, як плювальниці у «Фіндіпоші». Невже ви цього в дитячих яслах не проходили?
— Цього в дитячих яслах не вчать…
— Воно й видно.
— Чого ти до мене пристав? Я вдома виховувався.
— Колись я вважав, що найкраще виховання — домашнє. Колективне стирає, нівелює майбутню особу, а домашнє, як я гадав, вирощує унікумів. Сьогодні ви мою теорію розбили, Грак. Це — по-перше. По-друге, кому ви збираєтеся дати голку, якщо не секрет?
— Твоєму Церберу! Ледь штани не відтяв…
— Не будьте примітивом. Цербер не винний. Ніколи від собак не втікайте. Вони, як і жінки, не люблять цього. А зараз раджу з'їздити на Довбичку чи в Матвіївську затоку. Що вам більше до вподоби, Грак? Я можу піти вам назустріч. Дівчат не беремо. Харчів теж. Все це ми знайдемо на пляжі. Київські дівчата, хоч і ламаються, але дуже щедрі. Повірте мені, Грак. Я маю в тому досвід.
— Мені все одно, — сідаючи в електричку, кинув Грак.
У вагоні домовилися таки їхати на Довбичку. На думку Сідалковського, там не так людно і завжди кращі дівчата збираються. У Матвіївській затоці, як він запевняв Грака, в основному сімейні чи парочки з наметами.
— А вам, Грак, ні те, ні те не підходить. Чи не так?
Підійшов катер. Сідалковський, високо, як страус, піднімаючи ноги, здіймаючи фонтани піску, кинувся до причалу. Грак задріботів за ним. Стрибнув і повис на перилах.
— Піднімайтесь вище, моряки цього не люблять, — порадив Сідалковський, беручи Грака за лікоть. — А ви мені чимось подобаєтесь. Є у вас якась чисто людська покірність і прив'язаність, Грак. — Сідалковський подав п'ятнадцять копійок контролерові. — Ні квиточків, ні здачі не приймаємо. Папір на пляжі розкидати заборонено, а дрібні, як правило, губляться в піску для майбутніх нумізматів.
— Багато говорите, — сказала тітка-контролер і тицьнула Сідалковському здачу й два квитки.
Стояли на палубі мовчки. Спершись на поруччя, знічев'я дивилися, як катер повільно, але вагомо врізається в хвилі, розтинає їх навпіл. Обабіч носа легенько буруниться вода, тривожачи зеленаво-блакитну імлу. Сідалковський на мить забувся і уявив себе, певне, десь аж на екваторі. Пекло таки справді нестерпно. Грак відійшов у тінь.
