«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗

Розподілені були й інші ролі. Адам Кухлик мав виконати пісню «І чого тікати?». На біс — «Коли розлучаються двоє» або «Скажи мені правду». Нещадим пообіцяв підготувати арію Остапа «Що ти вчинив?» з опери «Тарас Бульба». Ця арія пропонувалася Стратону Стратоновичу, але він категорично відмовився брати будь-яку участь у концерті. Дульченко і Чудловська складали дует і мали співати всього одну пісню «Два кольори». За «біс» усі були спокійні: вдруге їх не викличуть, а якщо слухачі раптово почнуть стріляти (мається на увазі сидіннями стільців), то щоб не розцінювалося, як останній номер програми.

Сторінку сатири й гумору та роль конферансьє брав на себе Панчішка. На Чигиренка-Рєпнінського покладалися обов'язки старшого художника-декоратора. Старшого на той випадок, якщо в лісництві раптом виявиться свій художник. Загальне керівництво випадало на долю Ковбика.

З третього питання виступив сам Сідалковський. Насамперед він повідомив усіх членів профспілки, що віднині п'ятниця — день зміцнення сім'ї. По-друге, зачитав заяву Адама Кухлика.

— Єва, — казав, не поспішаючи, він, — одержала від своїх батьків спадщину, але у вигляді пережитків минулого. Ми знаємо, що в наших здорових і нормальних сім'ях почуття перевіряються, як гроші, не відходячи від каси. Єва, судячи із заяви Адама, чомусь порушила це святе правило і тепер перевіряє ті почуття десь на стороні, далеко від дому і від чоловіка. Наш обов'язок — перевірити Єву і викорінити те, що ми образно називаємо вчорашнім днем. Саме з таким проханням — зберегти сім'ю і любов — звернувся до нас, — Сідалковський підняв заяву, як прапор, — наш найактивніший член профспілки, її скарбник — Адам Кухлик, вибачаюсь, Адам Баронецький. Він, як ми знаємо, тільки один настільки точно і своєчасно платить членські внески, що йому може позаздрити навіть пошта. А особливо — телеграф. Тому місцевком разом з адміністрацією вирішили, — Сідалковський кожне слово карбував, як металеві карбованці, — перевірку поведінки Єви, пробачте, як вашої дружини прізвище? — звернувся до Адама.

— Гранат. Єва Гранат, — ледве вимовив Адам, зворушений і розчулений промовою Сідалковського.

— Так-от: перевірка поведінки Єви Гранат покладається на голову «бюро уваги», нашого найдостойнішого і найзразковішого сім'янина, шановного Карла Івановича Бубона! — урочисто закінчив він.

— Пробачте, шановний, але у мене професійна хвороба… А для перевірки треба ходити, бігати. У мої роки за молодими жіночками…

— У ваші роки, Карле Івановичу, тільки за молоденькими й гасати, — кинув репліку Ковбик.

— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але в мене, я вибачаюсь, хвороба. По-латині не знаю, як називається… Я не провізор…

— То у мого знайомого теж була така хвороба, — несподівано підвівся з-під вішалки Ховрашкевич. — Але, то я вам скажу, він тільки його ходінням і вилікував. Ходіння — то найкращий засіб боротьби з тими професійними хворобами…

— А чому б ото вам, шановний, не піти? Ви у нас, пробачаюсь, старий парубок. Вам з боку сімейного життя ніщо не загрожує.

— Що ви з нього, Карле Івановичу, візьмете? А якщо воно раптом на тій Єві одружиться? Гляньте, женщина яка? Така обплутає не одного Ховрашкевича, — промовив Ковбик, передаючи Бубонові, як естафетну паличку, фотокартки Єви.

Карло Іванович глибоко зітхнув, витер з лисини піт і сів з виглядом людини, готової на все, навіть на подвиг в ім'я збереження чужої сім'ї.

Грак прийшов рівно через тиждень.

— Точність — ввічливість королів. Неточність — ввічливість ветеринарів, — безцеремонно зустрів його Сідалковський. — А я вже гадав, ви поїхали до села. Поміняли генеральські аксельбанти на кохання, і, знаєте, стало раптом жаль вас, як чогось передчасно втраченого. Я відчуваю, що мені вас у житті не вистачає, Грак. Шосте чуття підказує. Сідайте. Чого ви стоїте, як на заліку? Ви вже не студент.

Грак сів. Сідалковський вийняв пилочку для нігтів і заходився їх підточувати.

— Як поживає Сабанєєв?

Грак підвів на нього очі — погляд у нього був розумний, але туманний, як матове скло.

— Важко мені з вами, Грак. Важко, але приємно. Підтекстів ви зовсім не вловлюєте. Від образності далекі, як я від канцелярії православної церкви. Скажемо простіше й доступніше. Окунцями займалися?

— Займався, — ожив Грак. — Навіть пробував юшку варити. Товаришка допомагала…

— Та, що збирається виходити за механізатора широкого профілю?

— Вона не виходить.

— Ну, так вийде. А ви їй так нічого й не сказали. Ай-яй-яй! Це дуже негарно з вашого боку — використовуєте дівчину, як посібник по варінню юшки. Ну, гаразд. У Сабанєєва, значить, заглядали?

— Навіть законспектував.

— Будову тіла риби вчили по схемах чи по фотографіях?

— По малюнках.

— Це трохи гірше, але нічого. Як бачите, Грак, академію скінчити мало, потрібно пройти ще університети. Отже, за діло. До Стратона Стратоновича я піду сам. Якщо він виявить бажання подивитися на вас — покажу. Сидіть у кабінеті, але, дуже прошу вас, не зачіпайте паркету. Краще повторюйте пройдене, — Сідалковський вийшов.

— Стратон Стратонович у себе? — привітавшись, запитав у Дульченко.

— Нема! — відрубала по-єфрейторськи Маргарита Ізотівна. — Вийшов.

Сідалковський поглянув на Зосю — та заперечливо і ледь помітно похитала головою. Зося для фіндіпошівців була за барометр. По ній вгадували настрій Ковбика, визначали, коли можна було заходити до Стратона Стратоновича, а коли краще не йти. Якщо Зося мовчки й заперечливо похитувала головою, то це означало, що стрілка показує на бурю. Якщо стенала плечима знизу вгору, то це означало: погода сонячна, але з хмарами. Коли голова у Зосі опускалася різко вниз і при цьому заплющувалися очі — це означало, що у Ковбика настрій сонячний, без жодної хмарки на обрії. Якщо стенала плечима і одночасно розводила руками, то можна було йти, а можна й вертатися. Цього разу Зося просто здивовано підняла праве плече і ледь помітно кивнула головою: «Стратон Стратонович є, але Королева Марго не пускає».

— Дивно, — промовив Сідалковський. — Тільки-но телефонував: «Сідалковський, зайдіть до мене», а тут…

— Якщо телефонував, то зайдіть, — розсердилась Дульченко.

Стратон Стратонович був у кабінеті не сам, а з Ховрашкевичем. І Сідалковський одразу відчув, що мова йшла якраз про нього. Останнім часом Євграф чомусь не подобався Ковбику, і той дивився на нього, як нумізмат-початківець, якому підсунули блискучу монету, подаючи її за дорогу й рідкісну, а вона виявилася звичайною, та ще й абсолютно сучасною.

Ковбик і сам не знав, що саме йому не подобається в Сідалковському. Чи не ця його претензійність, імпозантність, оце хизування? «Машкара це все», — думав про нього Ковбик. Хоча зовні вони, здавалося, не відрізнялися нічим. Обидва носили сучасні костюми й краватки. Той і той читав періодику, але загалом щось їх різнило й відкидало в різні боки. Сідалковський підкреслено розмовляв чистою літературною мовою за випуском останнього доповненого і переробленого групою мовознавців правопису. Він не вставляв у речення жодного архаїзму і не пересипав свої виступи діалектизмами. Навіть подільськими [8]. Так переважно розмовляють тільки співробітники видавництва «Наша школа», але й то не під час перерви. Все це давало підстави Стратону Стратоновичу казати на Сідалковського: «Інтелігент собачий».

Ховрашкевич у цьому його повністю підтримував, а зі свого боку виливав на Сідалковського і своє відро помий. Тепер вони обидва жалкували, що прийняли Сідалковського на роботу, і навіть були певні, що він незабаром цілком замінить Варфоломія Чадюка.