«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
— Його ошукали, — захищала Сідалковського Зося.
— Хто ошукав? Хто ошукав? Ви йому вірите? Такого ошукаєш! Він сам добрий ошуканець. Я їх усіх знаю. Знаю і ненавиджу. І повірте мені, Зосенько, Дульченко ніколи ні за кого не вийде заміж… Спом'янете моє слово. Я не буду Дульченко, коли це слово порушу…
Фотокартки Адам приніс наступного дня. У Баронецького їх було стільки, як у Дульченко рецептів на приготування борщів. Сідалковський не без цікавості взяв пачку фотографій і глянув на першу-ліпшу.
— М-так, — він звів брови і загадково похитав головою, що Адамові спочатку навіть не сподобалося. — Ваша Єва, Адаме, створена богом. Це вам кажу я — переконаний від природи і виховання атеїст. Гарна, аж страшно…
— А в житті? Побачили б ви її в житті, Сідалковський! — зрадів Адам.
— Покличте до мене, будь ласка, Чигиренка-Рєпнінського, — сказав він до Адама, не звертаючи на його слова жодної уваги.
Адам вибіг з таким виглядом, ніби з Євою уже все позитивно вирішилося. Даромир ходив ліниво, здавалося, ніколи нікуди не поспішав і завжди про щось думав, забуваючи навіть привітатися.
— Єва покидає рай, — повідомив він Даромира, коли вони залишилися вдвох. — Тепер місцевком «Фіндіпошу!» починає вести боротьбу за існування любові Єви до Адама. Агнець божий у розпачі. Необхідне негайне втручання…
— А що від мене вимагається? — не зрозумів Чигиренко.
Сідалковський, заклавши руки за спину, міряв квадратуру свого кабінету. «Не та поза, — підказав йому Сідалковський-другий. — Перед художником ходиш, — а всього метр сімдесят дев'ять». Євграф випростався.
— Від вас, Даромире, вимагається небагато. Написати оголошення: «П'ятниця — день зміцнення сім'ї. Початок о 15 годині». Як завжди. Але дуже вас прошу: зробіть це гарно. Без модерну. Ви знаєте, я прихильник класики, модерн мені не імпонує.
Чигиренка-Рєпнінського ці слова зачепили за живе.
— То зверніться до Маргарити Ізотівни. Вона видрукує вам на машинці.
— Даромире, — зиркнув на нього Сідалковський поглядом представника іншої мистецької течії. — Ви мене ображаєте. Я ж маю право на суб'єктивність. Будь ласка, не нав'язуйте мені своїх смаків.
— Але у нас завжди оголошення друкувалися…
— Тепер будемо жити і писати по-новому.
Даромир почухав себе десь приблизно біля вуха і перевів погляд зі своїх черевиків на блискучі штиблети Сідалковського.
— Життя зіткане з протиріч, — процитував свій внутрішній голос Сідалковський.
— Ви про що? — запитав Даромир.
— Про взуття на ваших ногах і на ваших картинах.
— А-а, то, знаєте, все ніколи, — мабуть, Чигиренко-Рєпнінський почервонів, але Сідалковський того, що називається обличчям художника, не знайшов і нічого конкретного не міг сказати. — Картини дуже багато часу забирають. Особливо ескізи шапок та фіндіпошівські транспаранти. А це ж не моя робота.
— Я вас розумію: мистецтво вимагає жертв, але взамін, бува, дає безсмертя, — у Сідалковського був благодушний настрій, як у людей, котрі виходять з комунальної лазні з глибоким переконанням, що цього разу не забуто нічого. Навіть рушника.
Чигиренко-Рєпнінський круто повернувся і вийшов. Жартів він не любив, а претензій на дотепи й поготів.
Збори у «Фіндіпоші» проходили, як свято. Тут, нарешті, всі збиралися у повному складі. Ковбик, як завжди, сидів у президії і обирався головою. Нещадим вів протокол. Часто доводилося секретарювати й Сідалковському, але тоді він просив писати протокол Панчішку чи Зосю, боячись зіпсувати свій почерк.
— Стане як у лікаря, — казав він. — Кури сміятимуться.
З того часу, як профспілкові збори проводив у «Фіндіпоші» Сідалковський, на них ішли, наче в касу за преміальними чи «прогресом», як називав Панчішка прогресивку: весело, життєрадісно і, головне, згуртовано. Не любив цього діла тільки Ховрашкевич. У пошуках затишного місця він натикався на стільці чи на Зосині довгі ноги, щось незадоволено бурмотів собі під ніс і залазив, нарешті, під вішалку. Це викликало в усіх легеньку посмішку, але не сміх, бо, знаючи хворобливе себелюбство Стратона Стратоновича (він тільки собі дозволяв посміятися з Ховрашкевича), усі боялись і того, й другого. Ховрашкевич був з Ковбиком на лівій нозі, і до нього ставилися (принаймні про людське око), як у райцентрі до шофера, що персонально возить голову райвиконкому.
Нарешті Ховрашкевич вмощувався під вішалкою, як падишах під пальмою-віялом, і звідти холодним поглядом обстрілював Сідалковського, якого зненавидів, як і теорію Чарльза Дарвіна.
Ковбик напускав на себе серйозності і сидів, як пам'ятник, витесаний з монолітної брили. На столі, перед Стратоном Стратоновичем, немов біля підніжжя піраміди, стояла чорна мініатюрна авторучка-ракета. Це була улюблена авторучка Стратона Стратоновича. Вона була знаменита тим, що саме нею Ковбик накладав на всілякі документи негативні резолюції. Коли Стратон Стратонович брався за неї, у фіндіпошівців холола кров у жилах.
Сонце опустилося трохи нижче зеніту, не боячись, заглянуло крізь вікно, позолотило своїми проміннями горде й незалежне обличчя Стратона Стратоновича, і він одразу забронзовів, посоліднішав. Сідалковський глянув на нього, і йому здалося, що Ковбик скидається на баню лаврської дзвіниці. У Сідалковського зі старовиною не було пов'язано нічого, хіба що залікова книжка студента історичного факультету та накрохмалені Ією білосніжні манжети, які трішки асоціювалися з іспанським жабо початку XVI століття, але відносилися до того періоду, коли столиця Іспанії ще перебувала не в Мадріді, а в Толедо.
Збори були в розпалі, як жнива на полях під Кобилятином-Турбінним. Ховрашкевич сидів на них, наче сектант-адвентист на лекції войовничого атеїста, і душа в нього закипала, мов тульський самовар на вітрі. Ми не будемо до подробиць описувати технологію зборів. Бо одні лише виступи, які згодом складатимуть фіндіпошівський протокол, із часом будуть переписані гарним почерком Сідалковського і прирівнюватимуться до половини нашого роману, а промова Ховрашкевича, який несподівано запалювався і теж хотів якщо не подати, то хоч розробити чиюсь ідею в деталях, дорівнювала двом з половиною розділам і відрізнялась від них тим, що не мала ні початку, ні кінця. На порядку денному стояло три питання.
Перше: п'ятниця у «Фіндіпоші» — день зміцнення сім'ї. По другому пункту програма була поширена. Його чекали з більшим нетерпінням, ніж третій, бо ще не всі знали, що третій набагато цікавіший за другий. Культмасові заходи раніше зводилися в основному до поїздок в Умань, у Coфіївку, та в кіно. Але оскільки ні в кого ніколи не було часу, то в Умань ніхто і не їздив. Кіно відвідували, але здебільшого в індивідуальному порядку. З приходом Сідалковського у «Фіндіпош» усе пішло по-іншому.
Цього разу Євграф говорив, що вже час надати шефську допомогу підшефному лісництву, де водяться ондатри та виловлюються для експериментів їжаки. Пора організувати у «Фіндіпоші» самодіяльність, залучивши до цього й членів родин, та негайно виїхати з шефським концертом у ліс. Одна лише музична сім'я Бубона могла дати пару концертів. Карло Іванович добре грав на барабані. Особливо вдатно вибивав на тарілочках «Бариню» та «Гоп, мої гречаники». Дем'ян, який свого часу для загального розвитку відвідував музичну школу при якомусь клубі, міг акомпанувати мамі — Мацесті Єлізарівні, котра так задушевно виконувала романс «Скажи, нащо тебе я полюбила», що всі сусіди починали ридати.
Ховрашкевич запропонував організувати квартет «Фіндіпошу». Замість класичного (дві скрипки, альт і віолончель) він пішов на варіації: одну скрипку (Масик Панчішка), одну гітару (сам Ховрашкевич), барабан (К. І. Бубон) і віолончель (Муза Бубон). Окрім цього, Сідалковський попросив Ховрашкевича, як провідного науковця, прочитати лекцію лісникам про нові досягнення в селекції на тему «Штучний добір», зокрема про схрещування ондатр з їжаками в умовах лісостепу. Михайло Танасович, був, здавалося, не проти лекції, але Стратон Стратонович сприйняв таку пропозицію за насмішку над своїм улюбленцем і категорично заборонив, мотивуючи заборону тим, що всякі схрещування — функції науково-дослідних інститутів і лісникам це ні до чого.
