«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
— Слухаю вас, Стратоне Стратоновичу, — сказав Сідалковський, ледь стримуючи посмішку, що, здавалося, ось-ось з'явиться на його вродливому обличчі, яке він так беріг від передчасних зморщок.
— Ну, й кадру ж ви мені підшукали! — похитав головою Ковбик. — Такий далеко піде, якщо не з'їдять його мухи. Ну й лиже. Ну й говорить. Ну й майстер! Питаю, чого вирішив у нас працювати. Що воно, думаєте, сказало? Мені, каже, аби під вашим керівництвом хоч рік попрацювати, уже це дасть більше, ніж отих п'ять років в академії. Відчуваю, що сволота, але приємно, — у Ковбика був настрій — як на початку кварталу. — Говорить, дивиться тобі в очі і не моргне. Бере якимись невидимими щупальцями за серце і не відпускає. Якось огидно, але й приємно. По нервах так лоскоче, що й гніву нема. Що воно за їдне? Просто цікаво. Беру для інтересу на місяць, а там побачимо. Так що несіть, Сідалковський, пляшку. Тільки тієї «Екстри» не беріть. Печінка після неї ниє. Спасу нема! А вранці починає канудити! Місця собі не знаходиш! На місяць починаєш вити…
Через два дні розпочалося сватання Грака до Зосі Чудловської. Сідалковський уже зважив і порадив Гракові передусім завоювати серце Дульченко, яка у «Фіндіпоші» вважалася неофіційною Зосиною опікункою. Сідалковського мало цікавило саме одруження. Його більше цікавила сама ідея. Він хотів повторення самого себе, хоч не розумів, для чого це йому потрібно. Мабуть, просто для цікавості: вийде чи не вийде?
— Гарна ж вона. Щоправда, трохи висока, але така вже природа людська: високі одружуються на низьких, малі — на великих, добрі — на поганих, злі — на хороших. І так далі, Грак. Життя зіткане з протиріч, — повторював Сідалковський свою улюблену фразу.
— Вона мила, доктор. Але ж позбавлена будь-якої жіночності, — опирався Євмен.
— Грак, будьте самокритичні. Але до кінця. Гляньте на себе. Дзеркалом я особисто вас не можу забезпечити, але в туалеті є вікно на чорному фоні. Вашу фігуру охопить на весь зріст. Я пішов у приймальню. Ви через хвилину-дві за мною. Довго не затримуйтесь.
— Зося — донька генерала Чудловського. Це ви повинні пам'ятати, Сідалковський, — нагадала йому Маргарита Ізотівна. — Вона за якогось там Грака не піде.
— Пробачте, Маргарито Ізотівно, але Грак — це майбутній фельдмаршал. Ви бачили, як він ставить ноги, коли ходить?
— Що мені до його ніг…
— Пробачте, Маргарито Ізотівно, я вас тільки питаю, чи ви бачили, як він ставить ноги, коли ходить? Зверніть увагу. Це дуже важливо. Носки нарізно, а п'яти всередину і трохи наперед. Так на землі ходили тільки двоє: Грак і Наполеон Бонапарт Перший.
— Не морочте мені голови. Грак — не Наполеон.
— Це правда, але в Грака стільки енергії, — правив своєї Сідалковський. — Коли б хоч десяту частину цієї енергії Наполеонові, ми б сьогодні з вами, Маргарито Ізотівно, розмовляли чистою французькою мовою: «Сампантре сампанп'є…»
— Ще чого не вистачало!
— Таке селяві. Грак — людина надзвичайно енергійна. Заводиться з першого півоберта, як «Жигулі» останнього випуску.
— Він їй не пара, — категорично заявила Дульченко. — Малий, низькорослий і видовжена пика, як у коня…
— Пробачте, Маргарито Ізотівно, це сприймати Граку як комплімент чи як нещастя?
— Це погано. Стратон Стратонович сказав, що з такою мармизою благородним не будеш.
— Фу-у! Маргарито Ізотівно, — зморщився Сідалковський і відступив крок назад. — Від такої жінки і чути такі слова.
— А я що?! Я не свої слова кажу, — Маргарита Ізотівна спалахнула.
— Вам такі слова не до лиця, як погана сукня…
Сідалковський не договорив. У приймальню зайшов Грак, широко і впевнено ставлячи ноги на паркет. Маргарита Ізотівна мимоволі звернула на це увагу.
— Євмене Миколайовичу, — мовив Сідалковський, — скажіть дамам, ким ви були в армії до закінчення академії.
— Єфрейтором, а що?
— Ви чули? Ви чули, Маргарито Ізотівно? Історія повторюється! Я що казав — майбутній Наполеон! Прийшов, побачив, переміг…
— Зосі не переможе…
— Ви про що? — Грак зробив вигляд, що нічого не розуміє.
Ніхто йому на це відповісти не встиг. У проймі дверей, десь аж під стелею, з'явилася голова Зосі, тоді тулуб, а вже потім ноги. Грак кинувся до неї і тільки на такій відстані раптом відчув, що він біля підніжжя Говерли.
«Європейська жінка», — ледь не вихопилося у Сідалковського.
— Зосю, присядьте, будь ласка, — лагідно і ніжно промовив Грак.
Так говорити міг тільки він, і Сідалковський зрозумів, що у Грака чотири голоси: одним він розмовляв з ним, Сідалковським, другим — з Ковбиком, третім — із Зосею, четвертим — з Маргаритою Ізотівною. І всі голоси були різні — саме такі, що найбільше імпонували тому, до кого він у ту мить звертався. П'ятий голос Грак, певне, беріг для підлеглих, але підлеглих у нього поки що не було, і тому той голос у нього ще не прорізувався. Зося покірно присіла, Грак наблизився до неї навшпиньках. Дульченко пронизала його гіпнопоглядом.
— Зосю, — він це слово так вимовив, що навіть Сідалковський відчув: спина вкрилася гусячою шкірою. — Дозвольте, я вам щось на вушко скажу…
Грак видовжився і наблизився до рожевого вушка Зосі. Йому в ніс ударили духи «А може?» і ледь не звалили з ніг, але він мужньо вистояв. «Духи польські, — визначив безпомилково Грак. — У неї все польське: і духи, і очі, і носик, і навіть ім'я». Він їй щось шепнув. Зося пирснула першою пригорщею сміху. Грак цмокнув її у кінчик рожевого вушка. Зося хотіла розсердитися, але тільки хотіла.
«Сніг почав танути. Граки прилетіли», — подумав, дивлячись на них, Сідалковський. Та несподівано вдарили приморозки. З боку Дульченко повіяло холодом. Сідалковський зіщулився, боячись прихопити пневмонію. Грак підібгав крильця і несподівано защебетав голосом птиці, назви якої Сідалковський не знав навіть по-латині.
— Тьотя Маруся, тьотя Маруся, — підстрибував Грак на місці.
«Чого не зробиш ради шпаківні, — міркував Сідалковський. — Грак почав витьохкувати».
— Я вам не тьотя Маруся, і взагалі — не тьотя й не сестра. Мене звати Маргарита Ізотівна, — голос ішов ніби з дна льоху тресту їдалень і ресторанів.
— Але, Маргарито Ізотівно, — Грак наближався до неї курячими кроками.
Дульченко зреагувала на його наближення і відступила на крок. Підійшла до сейфа і взяла для чогось чорнильницю, яка ще зовсім недавно носила свій порядковий номер — другий.
— Грак, не підходьте. Я вам не Зося. Це може погано скінчитися…
— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, що ви? — лащився Грак.
Складалося враження, ніби він підповзає до жінки на животі. У ці хвилини Євмен на когось скидався, але на кого саме, Сідалковський визначити не міг.
— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, ви ж така мила і добра жінка! — У Грака з'явився ще якийсь голос, заколисуючий.
Сідалковський і цього разу втратив усяку орієнтацію. Можливо, саме таким підсолодженим голосом сирени кликали до себе Одіссея. Але Євграф не був того певний, бо ніколи голосу сирен не чув.
— Я тільки вам щось на вушко, — стелився по землі хмелем Грак. — Тільки на вушко…
«Бути великій битві, — подумав Сідалковський. — Сім днів, сім ночей падатимуть з неба стріли. Шоломи тріскатимуться, як перестиглі кавуни на баштані». Та він помилився. Раптом до його вух долинув сміх Маргарити Дульченко.
— Зійшли сніги з гори Кіліманджаро, — розвів руками Сідалковський.
— Та невже? — запитала Маргарита Ізотівна, дивлячись на Грака такими очима, як Колумб на нововідкритий материк. — Я вам принесу ще не такі…
— Метаморфози! — дивувався Сідалковський.
Маргарита Ізотівна неначе переродилася. Вона виявилася напрочуд доброю і симпатичною жінкою, чого він за нею раніше не помічав, так щиро й голосно сміялася — тепер уже з дотепів Грака, — що сльози лились на підлогу. Сідалковський не міг зрозуміти, плаче вона чи сміється.
— Період пізнього Відродження, — мовив Сідалковський. — Ну й Грак, ну й кадра! — згадав він слова Стратона Стратоновича.
