«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
Адам дивився на Сідалковського майже таким самим поглядом, як і на Єву. Тільки Єву він кохав, а Сідалковському по-доброму заздрив. Заздрив і довіряв, бо десь у душі був певний, що й Сідалковський такий самий нещасний, як і він. Адже і в того життя не склалося: платить аліменти. Його теж покинула дружина. Інших варіантів Адам не допускав: усіх чоловіків кидають тільки жінки. Вони — найбільше зло на землі, через них усі нещастя.
А голова місцевкому «Фіндіпошу» не вгавав. Як справжній романтик, любитель моря і пригод, він навіть у цій житейській прозі бачив красу і прикрашав чиєсь горе в своїй уяві. У профспілці він ще почував себе непевно. Приблизно так, як Адам з Євою в шлюбі, і тому в розмові частіше користувався морськими термінами, ніж профспілковими.
— У вашій справі, Адаме, є тільки два варіанти. Перший — набратись мужності і залишити Єву. Пізно чи рано все одно це станеться. Такі шлюби, як у вас, кінчаються так само несподівано, як і зав'язуються. Але завдання профспілки, — Сідалковський підійшов до сейфа, якого Чигиренко-Рєпнінський пофарбував під добре підсмажений каштан, — врятувати будь-якою ціною вашу в минулому здорову і міцну сім'ю. Хоча я з практики знаю, — поклав руку Адамові на плече і завмер у позі молодого актора, — жінки, які пускаються в плавання, рідко повертаються до рідних гаваней. Хіба що тоді, коли в чужих несподівано зазнають аварій. Але й після цього, оговтавшись, при першій же нагоді знову піднімають вітрила і йдуть з попутним вітром, часто навіть без компаса і карти.
Сідалковський сів у крісло, вийняв з шухляди розцяцьковану імпортну коробку з дорогими сигаретами. Чомусь раптом згадав Мурченка. Щось у них з Адамом було спільне. Але що саме? Мабуть, доброта. У Сідалковського теж було дещо спільне з Мурченком. Але що саме? Певне, сигарети, яких він не палив, як і Славатій, котрий носив їх для «форсу». А якщо вже палив Сідалковський, то палив так красиво, що йому заздрили навіть курці, котрі на цій справі давно викурили з рота зуби. Сідалковський узяв коробку і подав Адамові.
— Паліть, — запропонував він. Адамові від такого жесту хотілося заплакати, Сідалковському — розцілувати. Себе.
— Дякую. Не навчився, — сказав Адам так, ніби виправдовувався в чомусь.
— Чоловіки ж — абсолютна протилежність жінкам, — філософствував Сідалковський далі, ховаючи сигарети на місце. — Чоловіки — як Магеллани. Вони теж часто пускаються у подорожі, хоча й не кругосвітні, але, як правило, повертаються назад, додому, і здебільшого розчаровані: або в своїй власній дружині, або в чужих. Щоправда, під час таких подорожей вони при першій же нагоді не забувають кинути якір у невідомій, і тим прекрасній, гавані. Ви мене розумієте, Адаме?
Адам напівствердно кивнув головою.
— Жінки кругосвітніх мандрівок не роблять, вони навічно залишаються у нововідкритій гавані. Якщо ж і та гавань їх не задовольняє, продовжують пошуки незайманих материків. Отак, дорогий друже, — закінчив Сідалковський. — Чим профспілка вам може допомогти? Боюсь, нічим. Але Євою ми займемось. Це наш обов'язок… Наш і адміністрації.
В Адама на віях повисли сльози, як краплини води на невідремонтованому жеком крані у квартирі Карапет.
— Якщо ви впевнені, що Єва в плаванні, але недалекому, то завтра негайно принесіть її фотографії, — у Сідалковського раптом народилась ідея, і він загорівся, як фіндіпошівський сейф під сонячним промінням. — Бажано в профіль і анфас.
Адам, який більшу частину свого свідомого життя провів з цифрами, а не з жінками, підвівся й запитав:
— А розмір? Який розмір фотографій?
— Тринадцять на вісімнадцять, якщо є, і на весь зріст. Адже вашу Єву не всі у «Фіндіпоші» бачили?..
Адам вийшов. Сідалковський хотів був залишитися в кабінеті, але, почувши у коридорі шум, вийшов і собі. Виявилося, що з далеких північних мандрів приїхав Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Біля його майстерні зібрався натовп. Чигиренко стояв у позі Брюллова і щось гаряче розповідав. Від нього віяло північними вітрами, солоною таранею і нічним багаттям на березі моря. Чигиренко-Рєпнінський, нарешті, закінчив свою картину і виставив її на суд. Він жваво щось пояснював Ховрашкевичу, а той весь час перебивав:
— То ти мене, Даромире, послухай. Тут треба, я тобі скажу, так…
Даромир, що заріс більше, ніж це було можливо, кивав головою і тут же на ходу домальовував останні деталі, що були ще свіжі, як фарба. Пензель у Даромировій руці поводив себе так, наче ним стирають порох чи павутину.
Фіндіпошівці розглядали картину, але кожний чомусь від неї відступав, намагаючись заховатися за спиною товариша. Нещадим нічого не зрозумів, але коли підійшов ближче, зробив те ж саме. Він глянув на новий шедевр Даромира — і йому стало ніяково за своє взуття. Тепер він зрозумів усе. Один Сідалковський стояв попереду них і сприймав естетичну вартість картини з олімпійським спокоєм. За своє взуття йому червоніти не доводилося…
Чигиренко-Рєпнінський з погордою оглядав своїх цінителів, які стояли принишклі і зовсім маленькі на її тлі. Тільки Зося дивилася на неї з висоти, і то недовго, бо негайно пішла, так і не зрозумівши захоплення фіндіпошівців.
— Ради таких черевиків варто жити, — мовив Сідалковський. — Гарне взуття. Як дитинство в спогадах.
Ховрашкевич неприязно стрельнув на нього з-під своїх кошлатих брів і замислився, підшукуючи якусь мудру фразу. Він, безперечно, знав усе і розумівся навіть на картинах Чигиренко-Рєпнінського. Але його на полотні зацікавило не взуття, а те, чому червоніє черешня, коли достигає. Це явище не вміщувалося в теорію імпресіонізму, і він ретельно шукав інших пояснень.
Нарешті Ховрашкевич таки знайшов його і розпочав пояснювати:
— То я вам скажу так…
— Де б його собі таку роботу знайти? — раптом розкололась стеля, і всі обернулися, глянувши на Стратона Стратоновича, що наближався до них, як МАЗ. — М-м-мда-а-а! Тільки поприходили! Не встигли місця нагріти! Уже патякають! Зранку! Умитися треба! Ну й роботка ж! А у відрядження їхати нікому! Руки тремтять! Хто ж попит вивчати буде? Бухгалтерa!
Усі мовчки почали розходитися. Один Ховрашкевич дозволив собі залишитися і сказати:
— От Стратон Стратонович вам пояснить, що й до чого…
— Розмазня, — кинув Стратон Стратонович і пішов далі по коридору з виглядом криголама, перед яким розламуються айсберги. — Маргарито Ізотівно, хто питатиме, я в Києві. На симпозіумі!
Усі полегшено зітхнули і поспішили до Маргарити Ізотівни дізнатися, чи не збирається на симпозіум ще й Арій Федорович.
Даромир, як завжди, сідав у приймальні навпроти Зосі, брав аркуш цупкого паперу і фломастером накидав перші штрихи до майбутньої картини. Зосі він пояснював, що таке імпресіонізм, абстракціонізм, модерн.
— А до якої течії ви належите, Даромире? — цікавилась Зося, а Маргарита Ізотівна несподівано гнівалась.
— У мене модерн тісно переплітається із абстракціонізмом.
Останнє слово страшенно негативно діяло на Дульченко. Вона на нього реагувала, як індичка на червоний кашкет чергового по вокзалу, мінялася на обличчі й зауважувала:
— І не совісно вам так говорити молодій дівчині? Як у вас язик не стане поперек горла?
Які асоціації у неї викликало слово «абстракціонізм» — навіть Ховрашкевич не міг здогадатися. Даромир піднімався, знизував широкими, як шафа, плечима і виходив геть.
— Що ця баба розуміється на мистецтві, — заочно лаявся він.
А Маргарита Ізотівна тим часом сідала на свого улюбленого коника і навчала Зосю:
— Зосенько! Красунечко ви моя! Не вірте жодному чоловікові на світі. Усі вони брехуни і шарлатани. У мене є досвід, повірте мені. Думаєте, цей бородач кращий? Ви вірите його листам? Він же десь на Півночі шлявся. Думаєте, йому картина була потрібна? До жінки їздив.
— Він же неодружений, — заперечувала Зося.
— Усі вони неодружені. А як тільки візьме вас, виявляється, аж на двох аліменти платить. Візьміть цього… Нашого красеня… Сідалковського.
Зося раптово спалахувала і заплющувала очі, що покривалися тендітними, рожевими, з синіми прожилками повіками, котрі скидалися на великі пелюстки ранкової незабудки.
