Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Може, та культура вашого чоловіка свинцем облила навіки.
— Що ж робити — на війні вбивають. Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сіни. Гаврило схопив за руку, люто дихнув їдучою махоркою в обличчя:
— Злигаєшся з ними, сучко, — як жабу роздавлю.
— О, та ви настоящий мужчина, — засміялася, пручаючись, Юля. В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий мороз ходив по тілі.
Коли вона, цокаючи каблуками, вискочила надвір, вітер захолодив її шовками, заграв волоссям, залосотав попід пахвами. Юля засміялася, а мати притулила фартушину до очей.
Вулицями, похнюпивши голови, брели на сходку люди: деякі бігли, аж спотикалися, п'яти їх аж горіли: «Земельку роздаватимуть. Дідівщину, — божевільно блискали очима, шарпали інших за поли, скалили жовті, обкурені зуби. — Діждались-таки — дідівщину Повертатимуть. Хе-хе-хе! Треба швиденько бігти, бо вже, мабуть, і списки составлені».
Задніх, яких було більшість, підганяли Джмелики гвинтівками. Артільні трударі, галасливе жіноцтво, яке не раз брало Оксена в такий обмолот, що він не знав, куди подітися, діди, що, ніби зговорившись, доказували не раз на колгоспних зборах, що незамінних комірників нема і треба їх міняти через кожен рік, щоб не встиг навчитися красти, — ішли поволі, спідлоба позираючи на німецьких солдат: «Іч, ковбасники прокляті, як у себе вдома».
Рух у селі посилювався ще й тим, що німецькі мотоциклісти-квартир'єри гасали вулицями, підшукуючи затишні хати для офіцерів. Розквартирування супроводжувалося насиллям, присущим німецькій армії. Жителів зі всіма манатками викидали просто надвір, і вони зараз же переселялися в хлівці, погрібники. Звільнювалась квартира, — німецькі дезинфектори обприскували її жовтою рідиною', денщики заставляли цивільне населення все мити і чистити і, коли все було готове, — тягнули офіцерські чемодани, набиті французькими парфумами, українськими вишивками і золотом розстріляних євреїв. Шмецькі солдати кишіли всюди. Ті, що були при обозі, водили до Ташані напувати високих, товстозадих коней рижої масті. Солдати ходили по-домашньому, в сукняних капцях, парусинових штанях і кремових сорочках. Там же, біля Ташані, стояла кухня, і кухар в білому ковпаку різав на машинці свіжу телятину. Два солдати волокли в кущі телячу шкуру, сміялися і голосно розмовляли, так що луна від їхніх голосів носилася понад річкою.
Під вербами розташувалося чоловік сто піхоти. Вони ще не встигли переодягнутися, сиділи в звичайній похідній формі, але відчували себе на відпочинку: на траві лежали купами зелені ранці з підшитою на горішній стороні телячою шкірою, зброя, фляги з плоскими алюмінієвими кухликами. Деякі солдати голилися, а деякі, роздягтися по пояс, милися біля річки. Одна груда на чолі з фельдфебелем згуртувалася біля мосту. Звідти раз по раз чувся голосний регіт. Це веселе збудження було викликане витівкою, яку придумав фельдфебель: він швиргав у воду мило, і не встигав брусок осісти на дно, як за ним кидалося чоловік п'ять сільських хлопчаків і, пірнаючи, бовталися там, вириваючи брусок один у одного. Вони пірнали небезпечно глибоко, і тільки бульбашки, що лопалися нагорі, свідчили про те, що десь там знаходиться жива істота. Мило дітвора добувала тому, що вдома нема і що його тепер ніде не дістанеш. Фельдфебель у <підтяжках поверх сорочки брав з мішка по одному брусочку, але не дуже часто: він давав можливість хлопчакам пошукати, а солдатам натішитися.
— Ці маленькі дикуни дуже добре плавають, — сказав офіцер у кашкеті з високою тулією і в блискучих, вичищених чоботях.
Солдати, побачивши офіцера, стали на «ахтунг». Фельдфебель розгубився, розуміючи, що його застали за непотрібним заняттям (в армії переслідувалося марнотратство, а він майже задурно розкидав у річку солдатське мило), виструнчився так, що підтяжки готові були тріснути. Офіцер не звернув уваги на марнотратство, а, усміхаючись, дивився на хлопчаків. Потім ляснув пальцями і, не відриваючи очей від води, не дивлячись на фельдфебеля, зробив знак, щоб йому дали брусочок мила. Солдат подав мило. Лейтенант затис його в руці і наказав вівчарці, що сиділа біля його чобота, прищуливши вуха, щоб вона була уважною. Вівчарка насторожилася, подалася вперед. І тільки він кинув мило, плигнула в річку. Діти, захоплені роботою, не бачили її. Один із хлопчаків озирнувся, щось закричав, і всі вони, перелякані, попливли до берега. Вівчарка плавала швидше і, очевидно, добре розуміла накази, що передавалися їй німецькою мовою. Вона пливла вздовж берега, щоб не дати вискочити дітям з води.
Діти попливли назад, на протилежний берег, де з реготом тішилися німці. Вівчарка завернула їх і звідти. Діти посиніли від холоду, очі зробилися скляними, тоненькі ручки не мали сили триматися на воді. А з берега неслися крик і сміх і летіло у воду мило.
Юля побачила ту забаву. Лице її зблідло, очі загорілися недобрим вогнем, і вона закричала, щоб дітей не ганяли:
— Ей ви, солдафони, що ви робите? Солдати, що копали під вербами ями для маскування машин, помітили її.
— Ком, панінка, шляфен, — кричав один з них, голий по пояс.
Другий, білозубий із тоненькою сіточкою на голові, що охайно тримала його довге, як льон, волосся, махав рукою:
— Айн кус, айне плітка чоколяда. Я?
Юля розуміла брутальність їхніх натяків і бачила, як вони роздягають її очима і прицмокують язиками, але гордо несла свою розпутну красиву голову і обліплені шовками стегна.
Офіцер перестав кидати мило у воду, застиг, широко розкривши очі. Вона знала, що зверху йому видно все, і коли вітер вдарив по шовках, вона не загасила їх, а тільки глянула вгору і зустрілася із масними очима офіцера. «А що, і тебе розбирає краса руської баби? Я ще помучу вас, гадів, — усміхнулася Юля і погасила очима погляд офіцера. — Знаю, уже сьогодні ти мене шукатимеш, ганчірник плюгавий».
Вона відкрила сумочку, яку на Восьме березня купив Федот, і раптом їй захотілося заплакати. Щось гірке, змішане з криком, ворухнулося в душі: «Невже колись було Восьме березня і нам, жінкам, робили подарунки? Нас збирали в Будинкові Червоної Армії, і командир частини усіх вітав. Правда, я трусилася до танців і до чужих чоловіків, і збори були для мене скучні, але вони все ж таки були. Гм. Я ні про що не думала, а жила, як птиця. А тепер? Що тепер?»
Розшукавши жовтенький патрончик помади, вона підфарбувала губи, потім знайшла хусточку і стерла фарбу. «Для кого? — запитала себе. — Для чого?» — і, труснувши каштановою кучмою, пішла до школи, де вже юрмилися селяни.
Юрба ця, прості селяни, вчорашні колгоспники, була зовсім не такою, як тоді, коли тут відбувалися великі вбори або мітинги, коли всюди чувся сміх, му-аика, пісні, балачки, коли, поз'їжджавшись із хуторів, дядьки тільки й говорили: «Здорово, куме, давненько вже не бачились. Як там Хома Брус? Живий ще?» — «Та живий, нівроку. Оце баба померла, так вони недавно оженилися». — «Отакої! От тобі й Хома! Та я б оце і сам переженився, так отож свій міліціонер в спідниці».
Тепер таких розмов не було, і люди стояли тихо, як на похороні. Зелена тінь від осокорів падала на сорочки, на свитки, на сиві голови, на понурі обличчя, на чорні, безсило опущені руки. Тихо, тільки листя, як жерсть, скреготить на тополях. Раніше, бувало, виносили на поріжок школи стіл, накривали червоною матерією, вибирали президію, своїх сільських поважних людей, і сідали вони, господарі, розправляли вуса, покахикували в жмені, вирішували свою долю.
Тепер стояв на ганку кулемет, і біля нього стовбичило два німці в касках. Сновигали Джмелики з Гошкою, тягли якісь ящики з автомашини, видно, важкі, бо кректали добре. То був комплект ватерклозета для німецької комендатури, що влаштовувалась в школі.
Німці ходили заклопотані, зайняті своїм ділом, не звертали ніякісінької уваги на людську юрбу і, якщо хтось із селян, загаявшись, ставав на дорозі, кричали: «А, ферфлюхтер рус» — і садили прикладами попід боки.
Дядьки стовбичили на майдані більше години, в них поболіли ноги, і деякі відійшли до тополь, щоб лягти або сісти, та два німці-автоматники крикнули на , них і завернули назад. Солдати так зробили тому, що їм було наказано тримати людей напоготові, бо з хвилини на хвилину мав появитися комендант, якого «ці-віль» повинні були привітати скиданням шапок і низьким уклоном. Про це селянам сказав молоденький німець-перекладач." Дядьки, звичайно, повернулися і зайняли свої місця на площі, але ще більше понурили голови, як бики, на яких от-от мали начепити ярмо.
