Азарт - Тютюнник Григор Михайлович (читать хорошую книгу полностью txt) 📗

                                                   Григір Тютюнник

                                                           АЗАРТ

На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на Воронячому й ревище.

—Порвуть машину,—охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.

—Хай рветься. То залізо,—одказує Чабан. І знову насвистує. Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто, і, співаючи, плаче.

—Це голова газує,—хрипить Олекса Помазан.

—А ти відкіль знаєш?

—Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузов у ярку зоставсь, аби кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?

— Давай. Дурним сили не шкода.

То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на мужиків гаряченьким — путівцями поміж тутешніми селами інспекція нечасто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.

—Гостював у старих, а тут дощ,—провинно усміхався Юхимович з кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.—Підсобіть трохи.

—Ми її й так, без мотора можемо винести! —реготнув Олекса Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій чоловік, негордий.—Берімося, Серього.

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба).

-- Р-р-разо-о-ом!—скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

— Ну й сила ж у вас, хлопці! —порадів Юхимович, висунувшись із кабіни.—Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і тишина», як у тій пісні співається.

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

— Помогли на свою голову,— озвався він нескоро.—Тепер Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на силос!

— Не має права. Ми — інваліди! — так гаряче і страшно прохрипів Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри з цигарок. Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса — корівник і телятник, Сергуня — все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.

— То що сьогодні — граємо чи... оддихнем після вчорашнього? — спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. Він ще змалку буву Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. —Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.

— А ти не дурій,— сказав Чабан. — Ти в грі дурний.

— Х-хи,ти кращий... Зразу за петельки хватаєш...

— Ш-шо-о? Ти ж,ти мене перший ухватив! — вражено зупинився Сергуня.

— Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

— Х-ну, дає!..—Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи, буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:

—То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного — ти в мене, а я в тебе?

—Словом, граємо. Що було, те пройшло,—примирливо мовив Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око,—так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми — всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,— навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці — соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров’яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глиняні стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру — вивчить од річки вітер, з-за сосни, північний... А господи, який тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощемта стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходили.

—Чим то ти вдарив? —спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.

—А ти подивись, подивись! —вигукуєЧабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»

—Бачу, король бубновий... А козир що? Що козир, питаю?

Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.

— Та диви, справді бубновий... А мені здалося —червовий... Ну що ж, тоді забрав. Твоя взяла.

Бувало й навпаки —Сергуня ловив Помазана.

—Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві? Сьомаку червову де дів?

—Яку сьомаку? —хрипить Помазан і закашлюється, щоб продумати, як викрутитися.—Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її побив!

—Коли побив?! —закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної брови на Помазана.—Чим побив?!

—Ну, подивись в одбой...

І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в «одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.

— Н-ну? Де вона? Кажи?! —високим, як нап’ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.

— Де, де! —теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо’, під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...

Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає в колоду...

Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись один одному, коли і як шахраювали. Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі —мороз тоді лід на річці колов, і там гухкало, як у грозу,—не забився до сторожки хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку, капелюшку та хромовеньких черевичках. «По картоплю!» —сказав хлопчина, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.

Одігрівшись коло буржуйки, вінтеж пристав до гри, швидко, до того ж суворо дотримуючись черги, навішав обом дядькампо шість «погонів», нареготів їм повні вуха, підкріпився сторожівською вечерею—печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:

— Карти — буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба грати. Да. Якщо хочете, навчу.

Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і показав, котра як ходить:

— Оце —знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б’є літерою «Ге». Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп —і вже загрожує королю, отому найвищому дядькові. Кінь — фігура швидка і агресивна. Тура горне поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні — вона зветься ще королевою,— фігура всевладна і всемогутня, як і всяка жінка, це ви відчули на своїй шкурі...