Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Як же це так? Як це так? — сказав він уголос і схаменувся від того, що висловив свої думки голосно. «Ото ти, батьку, дістав карабіна та тільки для своєї шкури, а він годиться, щоб боронити усіх нас, бо тепер за нас отутечки ніхто не заступиться».
Їхали мовчки серед настороженої, гробової тиші. Випалені хліба почорніли, від них несло згарищем. Чорна кіптюга, підхоплена вітром, носилася понад шляхом, осідаючи на білі сорочки, як чорна печать землі. По стернях розгулювало гайвороння, гребло своїми залізними і гострими пазурами крем'янисту, висохлу землю, докопувалося до чиїхось кісток і з радісним карканням перелітало з місця на місце.
— А кша, прокляті, — крикнув Йонька і замахав люлькою. Птахи не зважали на це.
— Ось я їх наполохаю.
Йонька витяг карабін, спинив гарбу.
— А як хто почує?
Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав німий і принишклий.
— Ат, нікого немає.
Бадьоро, як на солдатському вченні, кинув на плече карабін, примружив око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним ганчір'ям понеслося на згарище.
— Не поцілив, — скрушно зітхнув Йонька. — Уже годів з двадцять, як стріляв. А колись, батеньку мій, на австрійському фронті кращого за уене стрільця не було у всій роті.
Йонька вийняв димучий патрон, понюхав його, покрутив у пальцях, прикидаючи, чи не пригодиться в господарстві (йому і в голову не приходило, що не такий тепер час, щоб із патрончиком гратися), і, розмахнувшись, швиргонув гільзу в соняшники.
— Тату! — скрикнув Гаврило і показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапок і швидко рухалися до Троянівки.
Гаврило зблід і, натягнувши віжки, зупинив підводу. Старий засунув карабін під солому, вдарив руками об поли:
— Оце набрали вівса. Завертай на Троянівку. Гаврило засмикав віжками, намагаючись розвернути гарбу.
— Закиньте гвинтівку. Знайдуть — на місці постріляють.
Йонька заметушився, але було вже пізно — німці були близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку і закляк — що буде, те й буде.
Німці наближалися, і було добре видно їх запилені обличчя в касках, їхали по двоє, один — за рулем, другий —у люльці. Війнувши рижим хвостом пилюки, зупинилися. Двоє підійшло до підводи: розхристані, закіптюжені, в мундирах кольору прілого сіна, рукава позакачувані.
— Ти стріляв? — запитав перший із них. Гаврило не зрозумів питання. Німець приплющив око і показав на Гаврила пальцем:
— Ти паф-паф?!
Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли.
— Во іст дайн гевер? А? — кричав він. Йонька, зачувши слово «гевер», зрозумів, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Німець крикнув на Йоньку «век» і поліз у гарбу.
«Все, — задихнувся Гаврило. — Плигнути в соняшники і тікати? А куди втечу з кривою ногою? Ні, хай уже вбивають разом». Страх смерті забрав силу, і, якби його зараз стріляли, він би не поворухнув і пальцем.
Німець заліз у гарбу, потоптався по карабінові, тріснув діда по пиці, аж люлька вилетіла на дорогу, і пішов до мотоцикла.
Гаврило і Йонька опам'яталися тільки тоді, коли мотоцикли з німцями були вже далеко і хмара пилюки покрила їх.
— Господи, святий Пантелеймон, спасителю наш... Вуса в старого затрусилися. Він махнув рукавом латаної сорочки по очах, занишпорив у соломі. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним від хвилювання голосом:.
— Ні, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже не викину.
Він повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо дорогою з Полтави, звідки тільки-но проїхали мотоциклісти, рухалася величезна колона машин. Гаврило виїхав у жито і повернув у Волохівську балку. Через луги поїхав на Троянівку. У Дубині спинилися. Гаврило взяв карабіна і, озирнувшись навколо, пішов до галявини, де стояли копиці сіна, збив з одної «шапку», застромив карабін дулом униз, потім поклав «шапку» назад, придавив її пеньоч-ком — для приміти.
За Ташанню — собачий лемент, гуркіт машин, одинокі постріли, короткі автоматні черги.
— Уже в селі, — сказав Йонька і перехрестився. «Пісочкове», —сумно подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обізвалося в його душі, занило біля серця. «Це тоді приїжджав Федот, і ми тут косили сіно. Чи давно ж це було? — думав він, дивлячись, як чиста вода ворушить білий пісок у потоці. — Були брати, а де вони? Кричи та клич — вітер і голосу не донесе. Переполоще війна людей, як вода пісок».
— Гаврило, давай гарбу поставимо і коняку сховаємо, — обізвався старий, набиваючи люльку. — Коняка добра — забрати можуть.
— Ви од неї самі відмовитесь.
Уляна зустріла їх плачем і лайкою. Бідна жінка, видно, розгубилася, губи в неї тремтіли.
— Де ви ходите в бісового батька? Прибігали вже десять раз із ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тій сходці буду робити одна? Ви ж таки чоловіки.
— Не торохти! — гримнув на неї Йонька, якому в своїй рідній хаті й стіни допомагали, і він, здавалося, не боявся нікого в світі. — На яку сходку? Чого?
— А ти мене спитай. Німаки щось будуть казати, чи що...
— Шукай чисту сорочку і штани, — заметушився Йонька. — Може, землю ділитимуть. Шукай, кажу, чого очі вилупила?
— На смерть я тобі шукатиму! — крикнула Уляна і вийшла на двір.
Гаврило понуро сидів на піддашшях; підперши руками голову.
Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом'ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.
— Добивайся, щоб нарізали на Радьківщині. То наша дідівщина. Окреме, як там, ніде не бери. Затямив? — тупцювався він біля Гаврила. — Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку.
Уляна, плачучи, пішла в сіни. За хвилю звідти вилетіли ціпок, шапка і сірячина. Впали серед двору.
— Кидаєш? — засвітив очима Йонька. — Так шануєш хазяїна?
Він схопив у руку ціпок — і до сіней, його перепинив Гаврило:
— Охолоньте трохи.
Йонька підплигнув по-півнячому, дрібно затрусив ціпком:
— Я тобі, шеймо, покажу, як почитать хазяїна. Я тобі пропишу равноправіє...
Сердито окрутнувся і, зігнувшись, крисиною гіо-ходкою побіг до воріт. За ворітьми переродився: спина розігнулась, ноги вирівнялися, голова закинулася трохи назад, ціпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.
«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по отому ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.
— Сину, — тихо схлипнула вона, — що ж воно в нашій сім'ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, — вона кивнула головою в хату, — учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона... — Уляна ледве вирвала із скривлених губів: — А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери...»
Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фаріу шину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова . крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло, він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.
Гаврило зайшов і, закривши за собою двері, зупинився, спідлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирізом на грудях і взута в модельні черевики, розчісувала перед малесеньким дзеркальцем своє пишне каштанове волосся.
— Що скажеш? — запитала вона тоном графині, незадоволеної раннім візитом прикажчика.
— Куди це ви збираєтеся?
— Хочу глянути на європейську культуру.
