Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Першими підійшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.
— Тарля марля фон масон монтескьє, — заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки.
— Парле ву франсез? — здивувався комендант і загнав під козирок білі брови.
Нащадки дружно захитали головами.
— Ву вуле й ву? — запитав комендант. Вони перезирнулися й тупо витріщилися на коменданта.
— Вас воллен зі? Ферфлюхтер ідіотен, — закричав, рожевіючи, комендант.
— Тарля марля, якби нам земля...
— Вас?
Перекладач зрозумів одне слово «земля» і переклав коменданту.
— Гут, — сказав комендант і показав рукою, щоб вони відійшли.
Нащадки вклонилися і відійшли наліво. Краги на їхніх ногах поблискували, як рижі боки ситої кобили. Обидва швидко крутили мережаними палицями і так поправляли окуляри, ніби їх уже вибрали в рейхскомі-саріат. Обох облила тепленька водичка братсько-християнського благочестя:
— Я відступаю тобі Данелевщину, а сам беру байрак.
— Ти хочеш, щоб я тобі за болото віддав ліс, за який у Бельгії даватимуть мільйони?
— Добре, тоді ми кинемо жеребки.
— А як розколупають, що ми зовсім не з десятого коліна нащадки?
— Ми втечемо раніше, ніж вони подумають. Гарле ковбасон, самогон, салтісон, — знову заварнякав старший відприск дворянської фамілії, бачачи, що до них підходить німецький солдат і підозріло зважує їх очима.
За нащадками Горонецьких підійшло духовенство. . — Я хочу на Ступки, — сказав піп у фіолетовій хламиді, перехрестився перед комендантом і тричі вклонився.
— Він не знає ні одного пункта глави од Матфея, — закричав піп у жіночій кофті. — Він пропив церковне панікадило. Не посилайте його на ступську парафію.
За духовенством виступило купецтво.
Обідраний старець із лупатими очима і зайшлий грек з міцними кукурудзяними зубами. Старець просив дозволу на відкриття майстерні по виробництву гудзиків, грек — на проповідування чорної магії. Потім підійшов тонкий, як жердина, землемір із старою астролябією в руках і попросив, щоб довірили йому розділяти землю. Розкуркулені матюкались і просили, щоб їм повернули хати. Потім, задкуючи, наблизився хлібороб-собственник і теж заканючив землі. Його впхнули до прохачів. Останнім явився Йонька і, знявши шапку, заморгав віями:
— Мені дідівщину. Кавуняччя ж — як... Йому не дали договорити, турнули до розкурку-лених. Ті схопили за шиворот, він викрутився і з криком: «А хіба я не маю права?» — зашевкотів поміж людьми.
— Отакий гадюка, — аж сичав Латочка. — Син за Радянську владу кров пролива, а він... Дай я його по шиї трісну, — поривався він.
— Мовчи. Дивись тільки. Пильно дивися, що робиться.
— Та вже ж не повилазило... Павло Гречаний стояв самий задній і дрімав, підперши спиною осокора.
— Чого ж ти, Павле, по землю не йдеш? — питали його.
— А яке твоє собаче діло? — огризався він. Комендант встав із стільця і сказав через перекладача, що треба вибрати старосту. Якщо є добровольці — підходьте.
Бажаючих довго не знаходилося, але ось натовп заворушився, пропускаючи булькатого парубка у вишитій манишці. Бадьоро працюючи ліктями, він пробивався до коменданта. Люди затамували подих. Перед ними стояв Тодось Шамрай. А будь же ти проклятий! Чом тебе мати не придушила, як ти ще був у колисці!
Очі Латочки засвітилися вовчим вогнем. «Сьогодні вночі я його вб'ю кілком з-за тину», — прошепотів він Бовдюгові.
Комендант оглянув Тодося і залишився задоволений: такий битиме морди і роз'юшуватиме носи, є собача відданість і тигрова злість.
— Які твої заслуги перед німецькою владою? Тодось мовчки вийняв із кишені вичищеного і змазаного револьвера системи «наган», поклав на стіл перед комендантом.
— З цієї штучки я стріляв у голову сільради, комуніста Гната Реву.
— Будеш чесно служити Адольфу Гітлеру і німе-.цькій владі?
Тодось цокнув скривленими закаблуками і викинув уперед праву руку, як викидають німецькі солдати:
— Буду.
— Гут.
Комендант махнув рукою на солдата, що стояв найближче до нього, і той виніс три німецькі гвинтівки, дав Гошці та братам Джмеликам. . — Поліція, староста, три кроки вперед. Айн, цвай, драй. Комендант наказав, щоб ви розігнали палицями оцей зброд. Форан. Вперед.
Гошка плигнув перший і заходився молотити по головах. Андрій Джмелик виплигував із гумовою палицею, як японський самурай із мечем. Хтось лигнув його так, що він зарився у пісок. «Хто б'є власть?» — кричав він між чиїмись рудими чоботами. «О божеі» — кричали жінки. Чоловіки тільки сопли і садили кулаками, як гирями.
Павло Гречаний, у подертій сорочці і з розбитою бровою, гатив розкуркулених направо й наліво, косився буряковим оком на здоровенного Гошку, що маячив, як скеля в морі: «Ага, так тобі в поліцію захотілося, приблудо. Я ж тобі дам» — і хлипнув Гошку по в'язах. Той пішов боком, мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але тут йому шпурнули межи очі піском. Він заревів, почав протирати очі, і ту» йому тая ввернули, що вискочили червоні соплі. Иоиька, якого Северин Джмелик потяг по спині, латав крівцею пісок під тином.
— А що, Ионько, дали землі? — закричав Павло Гречаний, пробігаючи повз нього з кілком в руках.
— Людочки! Людочки! — верещав хлібороб-соб-ственник уже зовсім без штанів.
Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок. За одну мить майдан опустів, залишились тільки староста з поліцією.
Гошка постраждав найбільше, хоч бився, як леопард. Він стояв увесь подряпаний і хлюскав носом, галіфе порвані, від сорочки одне рам'я. Тодось в пилюці, ніби тільки що викинуло із соломотряса, сидів під тином.
Андрій крутив головою, а говорити не міг: йому звернули щелепу. Северин пускав по вітру білі кучері, усміхався — він був не пошкоджений. Німці в захопленні мацали залізні мускули Гошки, той форкав носом, як лошак після пробігу, і просив шнапсу.
Комендант похвалив роботу поліції і наказав каптенармусу, щоб почастував обідом.
Гладіатори виполоскали розквашені пики в смердючій бочці з дощівкою і пішли в шкільний сосняк, де їм було дозволено чекати дальших наказів.
Незабаром Андрій приніс у пазусі чотири шматки хліба, три банки німецьких консервів і котелок шнап"-су. Склянок не було — дудлили з кришки.
Перший тост виголосив представник військової влади Гошка:
— Яз їх, крокодилів, наспускаю ременів. Они мені іщо розплатяться за галіфе.
Андрія напували гуртом. Гошка розщіпдював ножем щелепи, Северин наливав шнапс.
Тодось, сп'янівши, роздавав князівства:
— Андрію! Бери Данелевщину і будуй гуральню, Гошко, забирай ліси і пасовиська, відкривай кінний завод.
— Що мені завод? Краще бардачок... Де моя молодая жизнь? Аі?
Він гупав себе у груди, і на очах кипіли сльози.
Сезерин курив, неуважно слухаючи п'яний лемент. Задимлені шнапсом очі були тоскні, як у здихаючого теляти.
VIII
Родове кубло Шамраїв стало множитися і обживати степовий край віддавна. Шамраїв наплодилося чимало. Терлися вони і по Києву, і по Петербургу, а тут —-шарах — революція розігнала їх, розполохала. Утримався лише Купріян Шамрай, і то через те, що в червоній кінноті служив. Повернувшись з громадянської війни, заселив усім виводком родинне дворище, на руїнах прадідівських палаців одбухав будиночок на вісім кімнат і, одержавши від Радянської влади земельний наділ, заходився господарювати. Хліборобство йшло добре: на двох косарках сиділи наймити, які працювали за шматок хліба, а не за гроші, бо прибуток від господарства лягав грошенятами в дубові скрині, до того ж Купріян кумекав, що машини приносять більше користі, ніж живі руки, і не марнував часу та запроваджував у своєму господарстві цих машин якомога більше.
Прибутки від господарювання настільки зросли, що Купріян став схожим на доброго фермера, і в двадцять дев'ятому році його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими і високими вікнами будинку поміж березами виблискував сніг, а із обкурених цегляних димарів у порцелянове небо підіймався дим. Біля обмерзлого студня, димлячи парою, на всі груди іржали відгодовані огирі, і те гоготіння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким відгомоном. Коні цокотіли копитами по льоду, мережали щилами сніг, ганяли по дворищу, кевкали селезінкою і, повитягавши шиї, трубили радісну весну сво'єму господареві.
