Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
—Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем в екран.
Перуанець наблизився. Через хвилину він уже цокав і ахав голос-ніше за хлопців.
Почувши галас, із іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, вже багато тижнів не бачив жодної жінки (як-що не брати до уваги самиць приматів з лісів Мадре-де-Діос). Йому заборонялося залишати ділянку, довірену для патрулювання, але Джейсона не було, а Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?
Сьома дав їм подивитись «кіно» хвилин сорок, виждавши, поки бі-долахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко при¬єднався до нього.
—Сон... ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикати-ме нетбук.
У перуанців хіба що дим з вух не пішов. Вони стали репетувати і щось одночасно затараторили, не в лад упрошуючи Семена лиши-‘ тись. Сьома був непохитним.
—У’у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і ти¬цяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.
Вартові підвищили голоси. В діло пішли погрози, почувши які Се-мен підкреслено хряснув кришкою нетбука. Один з перуанців (той, що підійшов до стола першим ) хапонув Сьому за передпліччя, грізно по¬дивився у вічі і промовив ламаною англійською:
—Атпустіть калькулятар тут.
Суперечка була безглуздою, адже у перуанців були автомати, про¬те росіянин взявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер,
1. Доброї ночі, пане! Ми тут... бо там не можемо... Кіно... дивитись кіно (ламана ісп.).
сказав про дощ. Зрештою, вони домовилися: Семен залишає нетбук, иле вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й су-хому місці. Наприклад, в ангарі.
—О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку н напрямі ангарів, чиї сталеві боки чорніли за вертолітною площадкою.
Перуанці радо заремигали, тицькаючи вгору великим пальцями:
—О’кей, о’кей!
І Семен віддав їм нетбук.
Досягнувши галереї, що вела у підземелля, хлопці не стали спус-катися. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоб пересвідчились, що вартові не повернуться.
—Вони сперечалися, де краще заховатись від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.
—Чудово. Значить, іще півгодини — і починаємо, — прошепотів Левко.
На годиннику було десять хвилин до півночі.
СІХ
13 серпня 2012 ронц. 00:23 [UTС-5]
Паїтіті
Вітер розійшовся, і сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: мо¬торошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.
Щойно хлопці й дівчина виткнулися з галереї, буревій став тіснити їх до бараків. Йти, не пригинаючись, було неможливо. Левко ніс тор-бинку, зшиту з клаптів футболки і моток тоншої альпіністської мотуз-ки, Грем тягнув на плечі канат, а Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси (стільці перекинуло вітром і позносило на стеж-ку) і без пригод дістались до намету-їдальні.
В цей момент торохнула перша блискавка.
Небо розірвалось із оглушливим тріском. Крізь залляту крицево- синім світлом прогалину вихопились голки гострого полум’я. Блис-кавки розкремсали на шмаття кипляче небо, і одна з них, корчачись, провалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а найнижчі клапті хмар, немов кущі перекотиполя, котяться по терасі.
Сатомі скрикнула і схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче і повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою ще се- кунддесять, поки не розчинилися у вітрі.
Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в облич¬чя Семену, проте розрізнив лиш невиразний контур. Хлопці думали про одне й те ж: якщо почнеться гроза, то височенна туша Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть в усе, що можна і не мож* на, на терасі. Якби в цей момент росіянин запропонував скасувати спуск за бруґмансією, Левко з радістю погодився б. Усе з самого по-чатку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у тем-ряві плече українця і сказав:
—Давай мотузку.
—То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи по голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.
—Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди і слідкуй, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.
—Чому? — Японка несвідомо горнулась до мулата.
—Так треба, — буркнув росіянин.
Ґрем поцілував дівчину в скроню і без вагань (можливо, занадто легко, як на Сатомі) відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швид¬ко щезла в темряві.
Семен тим часом, присівши на одній нозі (загіпсовану виставивши вбік), прив’язував мотузку до крайнього правого кілка (якщо дивитись від входу) намету-їдальні. За півхвилини все було готово для спуску на площадку шостого рівня.
—Один виблиск — ховайтесь, три підряд — все гаразд, — нага-дав росіянин.
—О’кей.
—Удачі.
Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йо¬му канат, після чого спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задрі¬ботіли на захід уздовж стіни.
Семен лишився сам і, не втримавшись, взявся гризти нігті. В пев-ному сенсі йому випала найважча роль у цій операції — чекати. Від- ‘ тепер тупо чекати.
Через хвилину, коли хлопець догризав до м’яса ніготь на вказівно¬му пальці лівої руки, торохнула друга блискавка.
Цього разу небеса тріснули віддалік Паїтіті, але один з розрядів, простреливши верти-кально метрів на вісімсот на південь, увігнався точно у велику пірамі-ду.
Здавалось, на терасі підірвали бомбу. Твердиня загуділа. Не так вібрація, як пекельний гуркіт повалив Сьому навзнак.
Наляканий си¬лою удару і сліпучим світлом хлопець впустив ліхтар і затулив облич-
чя руками. В цей момент з шостого рівня, з тієї ділянки, куди попря-мували хлопці, долинув відчайдушний крик: «Бля-а-а-а!»
Коли Семен забрав руки, на його лице впали перші краплі дощу.
CX
Сатомі навпомацки пробиралась до центральної піраміди. Незва¬жаючи на неймовірну задуху, її тіпало, а спину, руки і ноги вкрива¬ла «гусяча шкірка». Дівчина думала, що їй ще ніколи не було так страши#
Хай там як, але Сатомі була дитям цивілізації. До поїздки на на-вчання у Швецію вона нічого, крім Японії, не бачила. І навіть потім, мандруючи з колегами-студентами Європою, вона обмежувала свій досвід лише культурними й розвиненими місцями. На самому по¬чатку японка сприймала поїздку до Перу чимось на кшталт черго¬вої вилазки в Європу. Не більше. Але ось реальність: вона в полоні у шаленців, що вдень і вночі викопують із землі каміння, змушена в розпал грози чеберяти, виставивши руки, мов сліпець, щоби ста¬ні на чати і дати можливість її товаришам нарвати отруйного зілля. (‘атомі проклинала себе за легковажність, із якою встряла у цю аван¬тюру. Вона розуміла, що хлопцям більше не було кого послати до пі¬рамід, та все одно ненавиділа їх за це. На півдорозі дівчина розпла¬калась, однак із затятістю і самовідданістю, властивою її нації, йшла вперед.
Ось і піраміда. Японка спіткнулась, і вітер притис її до гладенької, мов скло, чорної грані. Вона пройшла праворуч, вперлась у меншу пі-раміду і присіла біля її кута.
У цьому місці вітер буквально оглушував. Маса повітря, що роз-бивалась об північну грань, розламувалась на два потоки і прорива-лась крізь виїмки між ребрами великої та малих пірамід, створюючи несамовитий протяг. Сатомі не чула нічого, крім стугону бурі, і май¬же нічого не бачила, адже вітер нестерпно колов очі. Вона не поміти¬ла б вартових, навіть якби перуанці пройшли за три кроки від неї.
«Для чого вони послали мене сюди? Чим я тут зможу допомогти? — злилась японка, щоправда, в душі розуміючи, що ні Семен, ні Левко не сподівались на таку негоду. — Так, візьми себе в руки», — нака¬зала вона собі. А тоді в голові прохопилась думка про підвітряну сто¬рону меншої піраміди. Там не так дме. І бачити вона зможе більше.
