Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня — трах-бах — і вже його нема.
Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах — і гайда! Ще б пак!
Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський — капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.
А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.
І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!
Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: «Дайте нам Трієст, бо погано буде!» В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!
Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п’ятдесят тисяч — отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..
Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!
Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!
Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від’їздом, і купівля будинку…
Панна Ленцька гарна, що й казати, але ж вона тільки жінка, та й годі, і задля неї Стах не накоїв би стільки дурниць… В цьому ділі якась п… (в таких випадках найкраще говорити скороченнями). Та ще й не мала, а велика п…
Вже минуло тижнів зо два, як бідолашний хлопець поїхав, може, назавжди… Листи пише короткі, сухі, про себе нічого не повідомляє, а мене поймає такий смуток, що не раз, їй-богу, місця собі не знаходжу. (Ну, можливо, не за ним, — а так просто, звичка).
Пам’ятаю, як він виїжджав. Ми вже зачинили магазин, і я якраз за оцим столиком пив чай (а Ір мій усе нездужає), коли раптом у кімнату вбігає Стахів лакей та як крикне:
— Пан просить! — і втік. (Та й зухвалий же він, світоплут, а до того й ледащо!..
Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: «Пан просить!» Бидло!)
Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.
Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися — вже третього чоловіка увігнала в сухоти).
Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.
— Що це означає? — питаю.
— Їду сьогодні в Париж, — відповідає він.
— Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..
— То було вчора…
Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:
— Ще вчора… я помилявся.
Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…
— Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? — спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.
— Дорогий мій! — відповів він. — Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. — докінчив він пошепки.
Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.
Минула хвилина — не повертається, минула друга — не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.
— Стаху!..
Він опам’ятався, знову став пакуватися і спитав:
— Чого тобі?
— З тобою щось діється.
— Нічого.
— Я давно вже не бачив тебе таким.
Він усміхнувся.
— Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.
— Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, — промовив я. — Може, ти мені що-небудь скажеш?
— Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…
Що ж далі?.. — питав він сам себе. — Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, — бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.
Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.
Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:
— У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?
Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…
Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:
— Пам’ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…
— Що це означає? — спитав я.
— Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.
— Що? — вигукнув я. — Так ти розумієш дружню одвертість?
— Годі тобі, — відповів він, устаючи з канапи. — Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. — пробурчав він, потягаючись.
Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.
На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.
— Ти їдеш в Париж? — спитав він Стаха.
— А ти відкіля знаєш?
— О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.
Стах здригнувся.
— Що воно за людина? — спитав він доктора.
— Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, — відповів Шуман. — Ну, й екс-конкурент…
— Це мені байдуже.
Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.
Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.
— Коли повернешся? — спитав його доктор.
— Хотів би… ніколи, — відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.
Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.
Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)
