Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Томаш. — Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума.
Панна Ізабелла палко обняла батька.
— Так, папа, — сказала вона, — маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи.
— Звичайно! — підтвердив пан Томаш. — Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем!
У передпокої гучно пролунав дзвінок.
— Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих.
Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною.
Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: «Боже… чого він не приходить…»
В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть.
— Підлий! Підлий!.. — шепотіла панна Ізабелла. — Як він смів!..
Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись:
— Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: «Мій дорогий пане Давиде!..» А як треба віддавати…
— Що це означає? — пролунав раптом чийсь голос.
Євреї замовкли.
— Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман?
Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського.
— Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… — пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман.
— Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей.
— Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки…
— Розрахуються, — перебив Вокульський. — Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі.
— Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? — сказав Шпігельман.
— Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий.
— Розумію, шановний пане. А наш пан чекає вас у своїй спальні. — Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи — Ану, геть відціля, пархи! Геть!
— Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. — бурчали розгублені євреї.
Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова.
— Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. — заговорив він. — Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку…
— Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума?
— Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п’ять-шість тисяч карбованців…
— П’ять-шість? — перепитав Вокульський. — І все тільки оцим трьом?
— Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто — не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові.
Обличчя у Вокульського прояснилося.
— Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з’являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі?
— Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п’ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою?
— Звичайно, приніс.
— Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.
— Чому? — сказав Вокульський. — Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.
— Ви просто неоціненний! — вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. — Знаєте, дорогий мій, — казав він далі, вже заспокоївшись, — я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?
Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.
— Звичайно, — відповів він з доброю усмішкою, — я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?
— Сім… шість…
— Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.
Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.
— Чесний… благородний чоловіче!.. — казав він, обнімаючи Вокульського. — Сам бог послав мені вас!
— А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. — прошепотів Вокульський.
В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.
— Ага! — вигукнув пан Томаш. — Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. «Ось моя нагорода… моє життя!..» — думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша.
Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:
— Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.
Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.
З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:
— Це ви купили наш будинок? — І пильно подивилася на нього примруженими очима.
Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:
— Так, я купив.
— Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?
— Навіщо?.. — повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. — Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…
— Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. — там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.
Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:
— Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.
Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.
— Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? — сказала вона тихо.
Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.
— Я вас переслідую!.. — сказав він іншим уже голосом. — Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…
В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.
Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:
— Пан Старський.
Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:
