Великий характерник - Морозенко Марія (читать книги полные .txt) 📗
Мусив Богодар поступитися.
...Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї.
— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.
— Я... подорожній. А ти хто?
— Я — Дана, донька волхва Богодара.
— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.
— Свого судженого.
— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?
Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.
Вислухав він її, аж тоді сказав:
— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.
— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.
— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.
Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала...
А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.
З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.
Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:
— Смачна вода з твоїх рук, Дано.
Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:
— Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг... честь мою.
Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди...
Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:
— А де тепер князь Святослав, бабо?
— Гм... Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.
— Я буду таким. От побачите!
— Авжеж, що побачу, — посміхнулася на це.
— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.
— Звісно, що побореш, — не заперечила і в цьому.
І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:
— А Дана?! Що сталося з нею?
Зупинилася на порозі:
— Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї, після смерті волхва Богодара, люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів — біда настала. В густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й все, Іванку.
— А потім?.. А що було потім, бабо?
— Нічого... Кажу ж тобі, оце й все. Я — остання волхвиня з роду Богодара.
— Скільки ж вам років?
— Цього ніхто не знає, — посміхнулася стара.
— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи у її лице.
— Може, й Дана, — вона сміялася вже вголос.
— Ні, ви не Дана, — зітхнув сумно.
— Чому ж це вже й ні? — зацікавлено позирнула в його оченята.
— Коли б ви були Даною, то були би ще старішою, і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.
— Авжеж, — заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.
Кварта з трав’яним чаєм випала із рук хлопця.
СІРИЙ ПОБРАТИМ
Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.
— Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, втомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.
— Чи, може, козака іншого собі прийняла?
В очах жінки зблиснули сльози:
— Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, впала на його груди.
— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.
— Маю тобі сказа... — і недомовлене слово затихло в її вустах.
— Тато повернувся! — дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.
Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:
— Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.
— Не зважай, не зважай, соколику, — лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: — Синочку мій, любий!
— Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?
— Ой, Боже ж мій милий, — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому...
— Та чом було й не добитися, коли в гурті. Ну, йдемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.
Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:
— Йдемо ж до хати, ріднесенькі, — на ходу погладила Іванка по голові.
В її голосі, рухах чулося стільки ніжності й любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху, ні духу.
І ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син, були поряд. Що іще треба вірній дружині та люблячій матері? Все щастя її було разом з нею. Їй так втішно було цієї миті.
Доки чоловік давав розпорядження у дворі, щаслива Марія пестила сина, змиваючи його лице літеплом.
— Давай, синочку, знімемо сорочечку, вмиєшся гарно.
— Не хочу! — потупив очі.
— Вибити його треба як слід, щоб не вештався, — від причілка бубоніла служниця, гнівно позираючи на малого пройдисвіта, та Марія, цілком вдоволена щасливим завершенням усього, не слухала її.
— Піди до комори, внеси до столу солонини та меду, — звеліла невдоволеній молодиці, аби чим мерщій залишитися з сином наодинці.
Та, осудливо хитнувши головою, подалася за двері. А Марія, за тих кілька днів знудившись і сплакавшись за своїм єдиним синочком, гомоніла до нього тепло-тепло, так, ніби погідним вітерцем обвіваючи його неспокійні думки, потішаючи малого:
— Ніхто тебе й пальцем не зачепить, синочку, сама ж і винна — відпустила на свою голову. Послухай-но, що ми зробимо: ми батькові нічого не казатимемо, так буде ліпше. А зараз давай-но вмиватися, бо ж бог зна де ти й віявся... — і затихла. Ні слова! Жодних докорів у такий радісний день. Про все пізніше. Ниньки не слід полохати радість. Горнулася мати сяйвом усміху до сина. — Треба вмитися, Іванку. Дивись-но, яка сорочечка на тобі.
Пильно поглянула. Що це? На всю довжину сорочки ззаду — велика латка полотнини. “Де ж він був усі ці дні? Хто це зашив?” — знову боляче забилося в скронях. Поглянула синові в очі. У відповідь потупив свій погляд. “Не скаже. Нині не варто й питати. Не треба й говорити про все це. Хай, потім. Та й Дмитрові скажу не тепер. Чого в такий день заводити?”
