Великий характерник - Морозенко Марія (читать книги полные .txt) 📗
Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав...
Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, з силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. “А-а-а!” — голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі. “Аби тільки не впасти”. Туманіючи від болю, вхопив шию вовка руками, спробував стиснути її. Але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. В руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.
Позаду почувся приглушений сміх.
Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла:
— Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє.
Сон це був, чи марево. Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому Ніби не він був свідком усього того.
Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, які гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки і аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті:
— Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся — за день все зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків та знак вовчих зубів.
— Я хочу додому.
— Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба.
Хлопець почервонів.
— Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла.
— Я не боюся.
— От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку.
— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — вкотре цієї ночі здивувався хлопець.
— Бо я мушу все знати.
— Ви — Баба Яга?
— Хи-хи! — затіпалася від сміху сивокоса. — 3 виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино.
— То ви не справжні?
— Дурню малий, маєш знати, я справжня.
— А хто ж ви?
— От заладив: “Хто ви? Що ви?” Замалий все знати.
— Не замалий, — уперто схитнув головою.
— Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.
Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.
— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.
— Як це?
— Слухай, не перебивай... А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.
У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було...
— І я так хочу! — не стримався хлопець.
— Ти вмієш це відтепер.
— Не вмію.
— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.
— Як це?
— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?
— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.
— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.
Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:
— Розкажіть мені ще про Дану.
— Ти хочеш знати?
— Хочу.
— Що ж, тоді слухай... Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.
Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: “Що пошлють Боги, те й матимемо”. Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.
Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: “Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади”.
— Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана.
Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:
— Велінням Богів мусиш, донько, покоритися.
— Ніколи! — гордо заявила красуня.
— Маєш народ наш врятувати.
Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.
— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати.
— Який?!
— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.
Розгнівався батько:
— Чи мислиш, що говориш?
— Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.
— Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?
На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:
— Великий волхве, пусти мене, чуєш?
