Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗

Марія Морозенко

Іван Сірко

Славетний кошовий

ТРИ ЗУСТРІЧІ З МИНУЛИМ

Ступивши за січові ворота, Сірко з головою пірнув у вихор чуток та новин. Щоправда, вцілілі у битвах запорожці вістували про минуле з неохотою — хіба ж легко говорити про втрати? Однак мічені шрамами мерефські козарлюги, попихкуючи люльками, у розмові зі своїм земляком мимоволі згадували полеглих побратимів.

— Пам’ятаєш Івана Колодубенка, що жив із матір’ю-вдовою коло цвинтаря? Торік навесні під Переяславом хороброю смертю поліг, шляхтичами в груди поцілений.

— А мого сусіди, Степана Коржа, з яким я зростав змалечку, не стало три роки тому. Трикляті бусурмани його біля Кафи на капусту посікли…

— Мій товариш Петро Сухий теж не вберігся в тій страшній січі, потрапив до рук яничарів. Шкуродери прив’язали сердегу до дерева та й, регочучи, стрілами поцілили…

— Ковалевого Степана замордовано…

— Славетного силача Микиту Колодія разом з Іваном Дубом у полон взято… Микиту антихристи голови позбавили, а Івана на пекельну кару прирекли…

— То, виходить, правда, що його бусурмани на гак почепили? — схвильовано перепитав Іван Сірко.

— Правда, — зітхнувши гірко, похилили голови козаки.

Це був найважчий спомин, який би вони прагнули забути на віки вічні. Але ж гірке минуле не відігнати од себе геть. Хочеш того чи ні, воно плентається за тобою слід у слід, навіть у хвилини радості досипаючи крихту жалю. Тож козаки-очевидці знехотя оповідали: «У страшній січі з бусурманами призвела нас до поразки зрада лякливих кримчаків.

У розпал бою переметнулись нечестивці на бік ворога, його військо посилили, а козацьке — позбавили захисту і прикриття. Через них і полягли у борні побратими. Та найлютішої смерті зазнав Іван Дуб. Заслонивши гетьмана дужими грудьми, не вберігся від удару чингалища. Його, тяжко пораненого, захопили яничари й на пострах іншим почепили на гак. А за ним і Дорошенко геройською смертю поліг. Відтяту голову гетьмана було виставлено на фортечних мурах Кафи…»

Ні слова не зронив у відповідь Сірко. Приклавши долоню до широких грудей, стишував гучне биття серця. Його до болю вразила смерть Івана Дуба, про яку чув іще раніше, на Перевозьких хуторах. Чув, та не йняв віри. До сьогодні йому все здавалося, що ось ступить він за січові ворота й одразу ж побачить цього гордого ставного козака перед собою. Побачить таким, яким той був у день їхньої першої зустрічі в Мерефі або у прощальну днину, коли Дуб випроводжав його в науку до характерників, промовляючи слова напучування: «Пам’ятай собі, хлопче, що і я однині відповідаю за твої кроки по цій землі…»

Тепер би, зустрівшись зі своїм відважним поручителем, він вклонився б йому низько та подякував би за виявлену довіру. Без Івана Дуба не відбулось би з ним усього того найліпшого, що спіткало його на життєвій дорозі. Але ж слів подяки відважний ватаг не почує — немає його на білім світі…

Стоячи серед невеличкого гурту козацтва та думаючи про своє, Сірко сповнився люттю: «І як то так, що бусурманам та шляхтичам усе немає ради? Наче лихе зілля, ширяться кляті зайди повсюди, отруюють усе довкруж подихом смерті. Час уже спинити це безчинство! Щоби наша земля не знала на собі чужинців, а небо не бачило їх під собою!»

Зиркнувши у височінь, Сірко мимоволі спинив погляд на куполі Покровської церкви, який, здавалося, стрімко злітав угору. За хвилю, осяяний думкою, він рвучко відійшов од гурту і рушив до храму. Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки — зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна. Різьблений іконостас із плетивом лози та широкого листя винограду, старовинні ікони, вміло виписані на липових та соснових дошках, пломінчики свічок, що миготіли у срібних підсвічниках, відблиски денного світла, що пробивалося смугами крізь високо прорізані вікна, наповнювали притихлу козацьку церкву миром і спокоєм.

Сірко з цікавістю роззирнувся навсібіч і помітив, що у храмі, окрім нього та дяка, який запалював лампаду перед образом Спасителя, більше нікого не було. Втім, це його зовсім не здивувало — полуденної пори годі було когось тут застати. Всі козаки після ранкової служби бралися за свою щоденну роботу: лагодили одяг, зброю, бистрохідні чайки та вдосконалювали бойові уміння — вправлялися в їзді верхи, у стрільбі чи в бою на шаблях. До сутінків запорожці мали безліч нагальних справ поза порогом церкви. Тож до вечірньої служби у храмі панувало безлюддя. І тільки дяк ревно виконував покладений на нього обов’язок. Ось і тепер, завмерши перед розп’яттям, стиха молився, не звертаючи уваги на захожого чоловіка.

У храмі було так тихо, наче й саме повітря наскрізь просякло тишею, а ще — ледь уловимим ароматом ладану. Поставивши воскові свічки за упокій душі гетьмана Дорошенка, відважного козака Івана Дуба та інших, спочилих навіки запорожців, Сірко поглянув на ікону з зображенням святих і… від подиву роззявив рота. Посеред ликів святих були вималювані два козаки, й один із них як дві краплі води схожий рисами на славного ватага Івана Дуба. Так, начеб він сам живо постав у пишному святковому вбранні серед сонму святих оборонців Христової віри, як її надійний вартовий.

— Славний маляр був Федір Безперстний, — нараз почув Сірко хрипкий старечий шепіт за спиною.

Різко озирнувшись на голос, побачив за собою двох старців. Анітрохи не здивувавшись їхній тихій появі, усміхнувся: «Хвалити Бога, цьому звичаю немає переводу». І справді, це був давній та непорушний закон: коли хтось дістався до Січі, не маючи, втім, охоти до козацької служби, міг спокійно перебути собі якийсь час поміж гостинного січового товариства. Особливо ж коли зайшлим гостем виявлявся старий чоловік. Частка хліба і щось до хліба завжди для нього знаходилися — навіть якби той надумав лишитись тут на місяці, а не те, що на дні. Прибулі зблизька чи здалеку, якщо мали щире серце й чисту душу, почувались на Січі вільно. То ж і тепер двоє захожих старців, не зважаючи на Сіркову присутність, упівголоса гомоніли про своє, порушуючи необачно церковну тишу та ще більше — давні християнські приписи, що веліли в Божому домі вести себе тихо.

— Став би чоловік знатним іконописцем, коли б не розтринькав свого талану й не проміняв його на лиху горілку.

— Пішов під лід — тільки й знали.

— А малювання зосталося…

— А той здоровань, що примостився внизу поміж святих, — далебі справжній живий козарлюга.

— Е, справжній, та не зовсім! Цей шаблюкою ворога не рубане, пістолем не поцілить.

— А, таки-так, так, — притишено засміялися старці.

Сірко, помітивши невдоволений позирк дяка в бік гомінливих прихожан козацького храму, відійшов поодаль. Шанобливо схиливши голову, став перед образом Спасителя. Почавши проказувати слова «Отченашу», Іван раптом упіймав себе на тому, що молитва ця дається йому важко і щоби прочитати її, він мусить здолати неабиякий внутрішній спротив. Натомість напучувальні слова волхвині Роди, що ними вона не раз благословляла його, тут, у тиші храму, чомусь відлунили в козацькій душі щемливою згадкою: «І допоки йтимеш, сину, рідною землею, вклоняйся низько її щедротам та заступництву, бо ж із землі ми пішли і в землю сиру підемо. Немає іншого шляху для нас. Земля — єдина наша прародителька і наша велика праматір. Немає нічого святішого на світі…»