Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
А я знаю, що я ідіот. Однак як це пояснити іншим, коли вони думають, що я нормальний?..
Відверто.
Багато-хто хоче виглядати нормальним. Виглядати – не значить бути...
Світ стає схожим на повію...
Стає!
О!
Годі! Давайте про інше й по-іншому...
Звикай, бо світом правлять емоції. Здоровий глузд є тільки в потребі поїсти та зі всіма природними наслідками шлунка...
Якщо в тебе з’явилося переконання, що ти ніколи не впадеш – ти вже послизнувся...
На цьому послизнулися й наші потоки свідомості... А може й не потоки... А може і не свідомості... Може, магії карпатської ватри вкупі з магією дружніх, майже братських душ, вдалося оприлюднити більш таємні одкровення сутностей людських, про які відверті аж до самозради сутності навіть не здогадуються? А може...
ПІДСУМКИ ПІДВОДИВ, ЯК ЗАВЖДИ, СТЕПАН:
- Живеш - тільки ВЖЕ, а відповідаєш за все прожите до “ВЖЕ”. Доганяєте?
Я згадав про вчора і післявчора. І про десять років назад і про двадцять. І схотів якось осучаснити минуле, провідчувати якось... Якось!!! І тільки згадав минуле, як книжку про щасливого Робінзона та заплакану Консуело... І подумав: МИНУЛОГО НЕМА!!!
І ЯКЩО Я ПОВТОРЮЮСЬ СТО РАЗІВ, то роблю так свідомо, БО ТАК НЕ ТІЛЬКИ ТРЕБА, А ТАК Є... А як є – художні задуми і мистецтва безсилі... Для задумів, а особливо мистецтв, ГОЛОВНЕ – НЕ ВІДКРИТИ АМЕРИКИ ПРО ТЕ, ЯК Є, А ПОКАЗАТИ “Є” – ПО-ІНШОМУ, ТАК, ЩОБ БУЛО ЦІКАВО ЗРОЗУМІТИ І, МОЖЕ, ПОВІРИТИ...
Те ми і робимо вже дві доби справжнього життя...
Що таке щастя, ви знаєте? – знову запитав Степан. І як поганий вчитель сам собі відповів: - Не знаєте, бо ніколи не були щасливими. Щастя – це свобода!
А свобода – у байдужості, - додав Ростик.
Хтось би сперечався, а ми не стали...
У горах народжувалося сонце...
10
Перспективи завжди тільки починаються...
На цей раз сонце зустрічало нас: замріяних, трохи сумних, утомлених, однак з променями світла в очах...
Ми прибрали поляну, подякували їй за гостинність та голосно сказали: “До зустрічі!”. Щоб пам’ятала і чекала...
Пахло спогадами і надіями...
Милосердний засекречений Ростик просився щось нести, та не було що.
До електрички ми добігали. Вагон був майже порожнім. Якась весела молода компанія по сусідству вчилася грати на гітарі та співати.
Їхнє бренькання виводить мене з рівноваги, - нарешті, після декількох нервових хаотичних рухів, сказав Ростик. – Я зараз ту балалайку викину через вікно. Разом із балалайкарем. Допоможете?
Нє-е, - заперечив Володя. – Ми спокійні. Медитуємо собі. Одне слово, повна нірвана. Вчися, хлопчику, бути сильним, поки ми живі, бо “сильний той, хто має владу над собою”. Хто сказав?
Мені все одно, - відрубав класний пацан.
Якщо тобі все одно, то тобі все одно – все. Тому не звертай уваги на таке миле та юне мистецьке товариство, як наші друзі з гітарою. А афоризм – Сенеки. Вчися, дитино!
Дитина таки не витримала й майже природно зірвалася на ноги.
Сядь! – владно наказав Степан. – Забув, як ми їхали сюди? Думаю, вони ще до нас недоплюнули і скоро недоплюнуть. Це комплімент. А не можеш не помічати – тоді терпи. Хто терпен, той спасен.
Ростик ображено (або вдавано ображено, він такий) дивився у вікно. Заспокоїлися й вагонні співаки. Нічого немає вічного: ні доброго, ні злого. Бо ми змінюємося, а час сидить собі спокійно у якомусь зручному кріслі в постмодерному театрі й на всі ці наші комедійні борсання дивиться.
Степан зійшов у Стрию, бо так швидше добереться додому. На пероні Ростик вийняв з кишені яблуко, розрізав його на чотири дольки, одну подав Степанові:
На, з’їж! – сказав.
Я не хочу їсти, - відпирався закарпатець.
Мусиш! – наполягав класний пацан.
Стьопка, усміхаючись, виконав наказ свого друга.
Ось цієї частиночки нам не вистачатиме, - зробив короткий влучний висновок Ростик, тим самим позбавивши нас ритуалу розпинатися на “до побачення” про вічну аж до гробу дружбу та повагу.
Степан подав кожному руку і по-братськи поплескав по плечу, аж Володя зігнувся та зайойкав.
Дякую, друзі, за два дні щастя. І пам’ятайте, - Степан не міг, щоб не повчити, - життя – це шлях, життя, якщо хочете, - це наші неповторні українські дороги: то яма, то канава, то на ранок металеві кришки люків на складах в приватного підприємця-металобрухтника, який не знає, де вони там взялися… Однак попри те – нормального необікраденого асфальту в нас все-таки більше. Просто, як те, що я кажу вам “до зустрічі”, - і закарпатець зник у вранішньому понеділковому натовпі.
Три четвертих яблука, як живий приклад минущості усього, змусили нас у роздумах про всілякі сенси життя та смерті промовчати до самого Львова.
Володя забрав зі стоянки свого пошарпаного “Жигуля”.
А ти що скажеш? – сумно запитав я, коли він сидів у вже заведеному, тремтячому від спокуси руху, автомобілі.
Дайте мені мою дольку яблучка, будь ласка, - і Володя попрямував до своєї сонячної Одеси.
Рідний неповторний Львів повернув мою бідолашну голову у страшну реальність... рідкісного щастя людини суцільних формул-2 залишитися наодинці з собою... Перегони без суперника закінчуються тим, що не наздоганяєш навіть самого себе... Так якось виходить, майже само собою... через відсутність... ворога...
Як хотілося б, щоб усе, що зі мною зараз відбувається, було життєвою акробатикою, однак... насправді – елементарне ходіння. По мукам. Сказано, подумано – ні в сьому, ні в тому собаки не з’їдено... Простенькі новини та асоціації. Однак: на мій спортивний загальний розвиток – правдиво. На правах роздумів. Ображеним або неправдиво зображеним професіоналам до суду не подавати, бо я – художній твір. А твір... з нього візьмеш тільки те, що сам захочеш... Взагалі-то я, як бачу, міг би бути й успішним юристом, тільки... не в країні... вічних законопроектів... Що я мелю?... А що хочу?!! Принаймні собі?! Гос-по-ди... по-ди- вись, що щось витворяє зі мно-ю... без ме-не... жа... (“...х ” чи “...ль”?).
З власного життєвого досвіду я підмітив два яскраво виражені види дурнів: один, той що думкою радіє, а другий – той, що від думки страждає. Я, напевно, з елементами сього й того, тому дуже важко піддаюся лікуванню... Отаке, виявляється, може надумати людина за долю якоїсь секунди.
Ми зосталися вдвох з Ростиком: він – з цікавими планами на день, я – з безціллю.
Ну що, Сергійку, до роботи! Ти куди?
Н-не знаю, - зізнався я. – Ні-ку-ди!
Заспівав “моцарта” Ростиславів мобільний телефон.
Добре. На Привокзальній. В “Діаманті”. Через десять хвилин. На десять хвилин – не більше, - діловито мовив Ростик. А потім звернувся до мене: - Один талановитий, молодий та перспективний поет напросився до мене на ділову каву. Тож запрошую тебе. Гаразд?
Не просто гаразд, а спасіння. До вечора буде менше, - відповів я.
Тільки без драматизму. До вечора, до ранку, до завтра, з понеділка!.. Та ніколи! Минулого нема! Принаймні для розумних людей... Зрозумів?
Як можна драматизувати трагедію, Ростику? Нонсенс, - я плаксиво посміхнувся. – Минулого нема, однак є я! – додав я. – Зі всіма вперто живучими хробачками, яких медики розумно нарекли нервами, якими керує якась тіньова підсвідомість.
Підсвідомості дай якогось розумного хабара і вона стане свідомістю. Нерви законсервуй на холодну зиму, коли вимкнуть опалення через чиїсь віртуальні борги чи примху погоди, чи непатріотизм голодних пенсіонерів. А зараз – суцільне безнерв’я. Це єдиний спосіб не тільки вижити, а по-справжньому зажити.
