Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— Хапай усіх, хто під рукою, і швидко в машину. Зупинися на перехресті Осенгата та Фуктс. Їдемо брати мерзотника.

— Ах, трясця твоїй... Це те, про що я думаю, чи...

— Так, — відрубав Харрі.

Він так додав газу, що покришки аж вискнули на асфальті.

Харрі згадав Юнаса. Через якусь незрозумілу причину — саме Юнаса.

Один із шести патрульних автомобілів, які вимагав Харрі, зв’язавшись з управлінням, вже стояв на перехресті на Осенгата. Харрі під’їхав з боку Стурусиден. Звернув на тротуар, вискочив з машини, підбіг до патрульних і в напівпрочинене вікно попросив рацію.

— Вимкни поки що, — кивнув Харрі на мигалку. Натиснув на кнопку виклику й наказав усім патрульним машинам ви­мкнути сирени заздалегідь.

За чотири хвилини всі шість патрульних автомобілів під’їха­ли до перехрестя. Поліцейські, серед яких були Скарре та Ула Лі з відділу убивств, зібралися навколо машини, де біля відчинених дверцят сидів Харрі з мапою міста в руках і давав вказівки:

— Лі, візьми три машини й відріж можливі шляхи для відступу. Ось тут, тут і тут.

Лі нахилилася над мапою й кивнула.

Харрі повернувся до Скарре:

— Що вахтер?

Скарре показав телефон:

— Саме з ним розмовляю. Він уже іде до головного входу з ключами.

— О’кей. Візьмеш шістьох та розставиш їх по під’їзду, на чорних сходах і, якщо можливо, на даху. Ще дістань мені машину прикриття. «Дельта» приїде?

— Уже.

Двоє поліцейських, схожих один на одного, як дві краплі води, доповіли, що «Дельта» прислала групу захоплення, спеціально навчену на випадок подібних ситуацій.

— Ви мені будете потрібні прямо перед під’їздом. Усі озброєні?

Поліцейські кивнули. Деякі тримали автомати МР-5, які себе чудово зарекомендували при звільненні заручників, у решти були табельні револьвери. «Бюджет — передовсім», — роз’яснив якось комісар поліції.

— Вахтер сказав, що Лунн-Хельгесен живе на третьому поверсі, — повідомив Скарре, ховаючи мобільний до кишені. — Там по одній квартирі на поверсі. Виходів на дах нема. Щоб потрапити на чорні сходи, треба піднятися на чет­вертий поверх та пройти зачиненим холом.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Посилай двох на чорні сходи, нехай чекають у холі.

Харрі всадовив до себе в машину двох поліцейських у формі. Один старший, інший — прищавий юнак. Обидва колись працювали зі Скарре. Він повів машину не на вулицю Осенгата, 12, а переїхав на інший бік і загнав її у двір напроти.

Двоє хлопчаків величезними, блискучими від цікавості очима роздивлялися озброєних поліцейських, поки Харрі пояснював їхньому батькові, для чого поліції треба ненадовго увійти до їхньої квартири. Харрі пройшов до вітальні, відсунув диван від вікна й уважно вдивився в квартиру напроти.

— У вітальні світло! — гукнув він.

— Там хтось сидить, — зазначив поліцейський, той, що старший.

— Я чув, що після п’ятдесяти зір погіршується на три­дцять відсотків, — відповів Харрі.

— У мене чудовий зір. Он там, у великому кріслі, яке стоїть до нас спиною. Можна роздивитися частину потилиці та руки на підлокітниках.

Харрі зіщулився. Дідько, йому що, окуляри вже потрібні, чи як? Проте щойно старший підказав, куди дивитися, він усе роздивився.

— Залишайся тут та повідом по рації, якщо він ворухнеться. Гаразд?

— Гаразд, — посміхнувся той.

З собою Харрі взяв молодшого.

— А хто там хоч сидить? — запитав той голосно, щоб перекричати тишу, що тиснула, коли вони були вже на сходах.

— Чув про Сніговика?

— От дідько!

— Отож.

Вони перебігли через дорогу у двір будинку напроти. Вахтер, Скарре та п’ятеро поліцейських у формі стояли напоготів біля вхідних дверей.

— Ключів від квартири у мене нема, — сказав вахтер. — Тільки від під’їзду.

— Чудово, — відповів Харрі. — Ми спочатку подзвонимо. А якщо він не відчинить, ламатимемо двері. Усім приготувати зброю та якомога менше шуміти. Зрозуміло? «Дельта», ви зі мною...

Харрі дістав «Сміт-Вессон» Катрини, і за його сигналом вахтер повернув ключ у замку.

Харрі та двоє хлопців з «Дельти» — обидва з автоматами МР-5 — безшумно злетіли, перестрибуючи через три сходинки, нагору. Зупинилися біля синіх дверей, на яких була табличка з іменем. Один з поліцейських приклав вухо до дверей, повернувся до Харрі й похитав головою. Харрі прибрав звук у своїй рації й підніс її до рота.

— «Альфа» викликає... — Харрі зрозумів, що не дав поліцейському позивного, а прізвища його він не пам’ятав. — Спо­стережний пост за диваном. Об’єкт рухався? Прийом.

Він відпустив кнопку, і рація тихо зашипіла, а потім почувся голос:

— Так само сидить у кріслі.

— Зрозумів вас. Ми йдемо. Відбій.

Перший поліцейський дістав лом, другий став напоготів.

Харрі вже бачив цей прийомчик: один виламує двері, а другий стрімголов забігає всередину. І річ не в тому, що неможливо відчинити двері без застосування лома, а в тому, що ефект шуму, натиску, стрімкого проникнення всередину такий, що об’єкт зазвичай розгублюється й у дев’яти випадках з десяти застигає, наче кам’яний, у своєму кріслі, на дивані або в ліжку.

Але Харрі застережно підняв руку. Натиснув на дверну ручку й штовхнув двері.

Матіас не обдурив: справді не зачинено.

Двері безшумно відчинилися. Харрі показав на себе — він хотів пройти туди першим.

Квартира була обставлена зовсім не так, як Харрі собі уявляв, хоча у якомусь розумінні в мінімалістському стилі. В ній не було нічого: ані одежі у передпокої, ані меблів, ані картин. Тільки голі стіни, що зажурилися за новими шпалерами або побілкою. Складалося враження, що звідси дуже давно виїхали.

Двері до вітальні були прочинені, і в щілину Харрі побачив на підлокітнику крісла руку. Маленьку руку з годинничком на зап’ястку. Він затамував подих, зробив два довгих кроки, тримаючи револьвер перед собою обома руками, і штовхнув двері до вітальні ногою.

Поліцейські, які рухалися майже поза зоною його зору, уклякли:

Один прошепотів:

— Господи Боже мій...

Над кріслом висіла велика люстра, що осявала жінку, яка дивилася прямо на Харрі. На шиї — синій слід від удавки, бліде вродливе обличчя, чорне волосся та небесно-блакитна сукня у дрібні білі квіточки. Та сама сукня, що була на фотографії у його календарі. Харрі відчув, як серце його у заціпенілому тілі розривається на шматки. Він спробував поворухнутися, але не зміг вирватися з-під влади її згаслого погляду. Згаслого та звинувачувального. Що звинувачував саме його у тому, що не зробив щось... Ех, якби ж знаття! Не зробив, не замислився, не встиг спинити, не зміг врятувати її.

Сніжна блідість її обличчя нагадала Харрі крижану холодність обличчя матері, яка лежала мертва на ­лікарняному ліжку.

— Перевірте решту приміщень, — наказав Харрі голосом, що зривався, й опустив револьвер.

Непевними кроками наблизився до крісла і торкнувся її руки. Рука скрижаніла і була наче мармур, але він відчув слабкий пульс, і в нього промайнула абсурдна думка, що вона просто нафарбувалася й удала з себе мертву. Опустивши погляд, він зрозумів, що то цокає її годинничок.

— Більше нікого нема, — пролунав голос поліцейського у нього за спиною. Хлопець кашлянув і запитав: — Ви знаєте, хто вона?

— Так, — відповів Харрі і провів пальцем по склу годинничка. Того, що він усього кілька годин тому тримав у своїй руці. Годинничок, який лежав у його власній спальні. Який він поклав до шпаківні, бо коханець Ракелі запросив її кудись цього вечора. Відсвяткувати, що вони двоє тепер стали єдиним цілим.

Харрі подивився їй в очі, зустрів погляд-звинувачення.

Так і є, подумав він. Скрізь винний.

Скарре увійшов до квартири й тепер стояв позаду Харрі та дивився через його плече на мертву жінку в кріслі посеред вітальні. Поруч із ним стояли двоє хлопців з «Дельти».

— Задушена? — запитав Скарре.

Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.

— Незвично якось: літня сукня взимку, — зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.