Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗
Відповідь негайно пролунала з поліцейської рації: «Аварія на третьому кільці коло виїзду до західного тунелю біля Тосена. Постраждалих нема. Евакуатор уже їде».
Харрі підніс до губ мікрофон:
— Хто там зіштовхнувся?
— Якісь дві приватні машини, обидві з літньою резиною, — стисло доповів голос у рації.
— Щолистопада одне й те саме, — зітхнув інспектор із заднього сидіння, — тільки-но випаде сніг...
Харрі не відповів, продовжуючи барабанити пальцями по дошці приладів. Що тепер робити? Попереду та позаду, скільки око бачить, — машини, і всі сирени та мигалки світу не можуть їх прибрати з дороги. Харрі міг би, звісно, вискочити з машини, добігти до місця аварії та допомогти поліцейському патрулю швидше розгребти затор, але бігти доведеться кілометрів зо два.
У машині панувала мертва тиша, чути тільки було, як працює мотор на холостому ходу. Вантажівка, що стояла попереду, просунулася вперед на метр і спинилася. Інспектор-водій, що сидів за кермом, послідував за вантажівкою і загальмував, мало не ткнувшись у неї бампером, наче боявся, що, коли не намагатиметься просуватися в заторі, старший інспектор знову вибухне. Від різкого гальмування дві металеві танцівниці в бікіні, що висіли під дзеркалом заднього виду, загойдалися, подзенькуючи в тиші.
Харрі знову подумав про Юнаса. Чому? Чому він подумав про Юнаса, коли розмовляв з Матіасом по телефону? Якийсь звук... У слухавці фоном було чути якийсь звук.
Харрі вдивлявся в танцівниць. До нього раптом дійшло.
Він допетрав, чому подумав про Юнаса. Здогадався, що це був за звук. І зрозумів, що не можна гаяти ані секунди. Або — він намагався відігнати цю думку — навпаки, поспішати не варто. Бо вже пізно.
Олег швидко крокував підвалом, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч, де, він знав, на стінах виступила білими запитальними знаками сіль. Він спробував зосередитися на тому, що мав зробити, і не думати ні про що інше. Так його навчав Харрі. Він стверджував: головне — перемогти єдині чудовиська, що дійсно існують, — ті, що у тебе в голові, але цього треба навчатися. Треба йти та змагатися з ними якомога частіше. Витримати бій, приповзти додому, забинтувати рани і повернутися на поле бою. Олег так і робив: спускався до підвалу якомога частіше. Сам. У нього не було іншого виходу: ковзани мають лежати у холоді.
Він узяв садовий стілець, протяг його за собою по підлозі, щоб злякати тишу, переконався, що двері до підвалу зачинені, підставив стілець та перевірив: ручка дверей не провертається. Ось. Але тут Олег закляк на місці: що це за звук? Подивився на маленьке скляне віконце у підвальних дверях. Він не міг відігнати страшну думку: хтось стоїть по той бік. Хотів утекти, але змусив себе залишитися на місці й спробував прогнати страшну думку іншими. «Я в будинку, — думав він. — Тут я у такій самій безпеці, що й нагорі». Зітхнув, серце в грудях билося гучно та швидко, як басовий барабан у ритмі року. Олег ще раз поглянув на віконце і побачив відображення свого обличчя, а над ним — чуже обличчя та руки, руки чудовиська! Олег позадкував і на щось наштовхнувся. І тут рука затисла йому рота. Він навіть не зміг крикнути: ні, воно зовсім не в голові! Воно тут, тут, чудовисько у будинку! І всі вони незабаром помруть.
— Він у будинку, — сказав Харрі.
Решта нерозуміюче дивилася, як він набирає повтор номера на своєму мобільному.
— Я вирішив, що це якась японська музика, а це дзвеніли металеві трубки. Називаються «музика вітру»... У кімнаті Юнаса були такі самі. І в Олега є. Матіас весь цей час був там. Він про це сам сказав...
— Як це? — запитав поліцейський.
— Він сказав, що знаходиться вдома, тобто тут, на Хольменколлвейєн. Сказав, що збирається спуститися до Олега та Ракелі. Я мав зрозуміти! Весь цей час він був тут, на другому поверсі. Нам треба витягти їх із будинку. Відповідай же, клятий!
— Може, телефон далеко, і вона...
— Та там чотири телефони в будинку. Він перерізав дріт. Доведеться мені йти.
— Ми пошлемо людей з другого патрульного автомобіля, — сказав інспектор.
— Ні! — вигукнув Харрі. — Запізно. У нас єдиний шанс, останній. Я.
— Ви?
— Так. Я входжу до його планів.
— Ви хочете сказати, не входите?
— Саме входжу. Він чекає на мене.
Поліцейські обмінялися поглядами, почувши звук мотора. Це був мотоцикл, який рухався до припаркованого автомобіля.
— Отже, йому потрібні ви?
— Так, я, — відповів Харрі, стежачи за мотоциклом у дзеркало заднього виду. Іншої відповіді він дати не міг. Бо коли Сніговикові потрібен він, Харрі, то для Олега та Ракелі є надія.
Олег шарпнувся щосили, але застиг у залізних обіймах чудовиська, відчувши холодне лезо біля свого горла.
— Це скальпель, Олеже, — сказало чудовисько голосом Матіаса. — Ми його використовуємо, коли ріжемо людей. Ти не уявляєш, як легко це робиться.
Чудовисько наказало йому розкрити рота й засунуло туди брудну ганчірку. А потім — лягти на підлогу й скласти руки за спиною. А коли хлопчик запручався, сталь чиркнула у нього під вухом, і він відчув, як тепла кров струмочком потекла плечем і за комір футболки. Він ліг на холодну цементну підлогу і склав руки за спиною, а чудовисько сіло зверху. Поруч з обличчям Олега впала червона коробочка. Він прочитав, що на ній написано. Це були пластикові петлі, за допомогою яких часто запаковують іграшки. Вони дуже дратували, бо розірвати їх — незважаючи на те, що на вигляд вони тонюсінькі, — було неможливо. Тільки розрізати. Він відчув, як пластик уп’явся у шкіру на зап’ястках та ліктях.
Потім чудовисько підняло його і знову штовхнуло. Олег упав, але болю не відчув, вдало приземлився. Подивився навколо. Він лежав на підлозі в морозилці. Шматочки криги, що відкололися від стіни, падали йому на обличчя. Чудовисько стояло над ним й легенько кивало головою.
— Бувай, — сказало воно. — Незабаром побачимося по той бік.
Замок клацнув, і навколо стало темно, як у могилі. Олег почув, як у замку провернувся ключ і чудовисько швидкими кроками пішло кудись. Він спробував поворухнути язиком, виштовхнути кляп та вдихнути.
Ракель не могла вдихнути. Вона заклякла у дверях спальні з однією думкою: ні, насправді такого просто не може бути! І таки... ось воно — прямо перед її очима. Від жаху звело вилиці, рот відкрився сам по собі, а очі поповзли на лоба.
Ліжко та решта меблів були зсунуті до стіни, а паркет заливав чималий шар води, поверхня якої здригалася, коли нова крапля падала вниз на кухонний стіл. Але цього Ракель не помічала. Її погляд був прикутий до величезного сніговика, що вивищувався посеред кімнати.
Циліндр на його голові майже торкався стелі.
Коли вона нарешті змогла вдихнути і кисень хлинув у її мозок, вона відчула запах мокрої вовни та дерева й почула, як капає тала вода. Від сніговика віяло холодом, але мурашки побігли в Ракелі шкірою зовсім не через це, а тому, що вона відчула тепло людського тіла — він стояв позаду неї.
— Правда ж, гарний? — запитав Матіас. — Я виліпив його спеціально для тебе.
— Матіасе...
— Тс-с-с... — Він майже заспокійливим жестом просунув руку в неї під підборіддям. Вона подивилася вниз і побачила скальпель. — Не будемо розмовляти, люба. У нас так багато справ і так мало часу.
— Чому? Чому?
— Сьогодні наш день, Ракель. Жити залишилося так мало. Тож давай святкувати, а не розмовляти. Будь ласка, склади руки за спиною.
Ракель послухалася. Вона не чула, щоб Олег повернувся з підвалу. Може, він усе ще там, може, йому вдасться вибратися? Їй треба затримати Матіаса тут.
— Я хочу знати чому, — сказала вона, відчуваючи, що до горла підступають ридання.
— Тому що ти — шльондра.
Вона відчула, як щось тонке сильно стягнуло їй руки. Відчула його гаряче дихання на своїй шиї. Губи. Язик. Вона зціпила зуби, розуміючи, що, коли вона закричить, він може зупинитися, а їй треба було, щоб він продовжував, а час минав. Він вилизував її вухо, потім злегка прикусив.