Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

Досі він працював приховано, а тепер настав час виставити на огляд працю свого життя — залишити чіткіші сліди, сунути їм під самий ніс збіги, підкинути загальну картину.

Він почав з Бірти. Вони домовилися про розмову щодо хвороби Юнаса у неї вдома ввечері, коли чоловік поїде до Бергена. Матіас прийшов точно у призначений час, вона взяла його пальто й одвернулася, щоб повісити його до шафи. Імпровізував він рідко, але тут побачив у шафі рожевий шарф, схопив його, склав навпіл, зайшов їй за спину і накинув шарф на шию. Він підняв цю мініатюрну жінку й переніс ближче до дзеркала, щоб бачити її очі. Вони вирячилися, наче в риби, яку щойно витягли з води на сушу.

Тепер настала черга Сильвії. Він зателефонував, видав їй багаторазово випробуваний текст, і вони домовилися зустрі­тися в лісі за знаменитим трампліном. Це місце він уже якось використовував. Але того разу неподалік опинилися люди, так що він не став і намагатися. Сказав їй, що Ідар Ветлесен, на відміну від нього самого, зовсім не є першокласним фа­хівцем з хвороби Фара і що їм треба буде зустрітися ще раз. Вона запропонувала йому зателефонувати наступного вечора, коли залишиться вдома сама.

Наступного вечора він поїхав просто туди, знайшов її в сараї і вирішив розібратися із шльондрою тут, на місці.

Але все пішло не так, як хотілося.

Ота скажена метнула в нього сокиру, поцілила прямо за пазуху, у розстебнуту куртку, і зачепила артерію. Кров бризнула на підлогу. Кров другої групи, резус негативний — два випадки на сто. Ось чому після того, як він убив Сильвію Оттерсен у лісі і прилаштував її голову на верхівку сніговика, йому довелося повернутися до сарая та закропити власну кров кров’ю курки, яку він спіймав та зарізав.

День видався нервовий, але от що чудово — вночі біль так і не прийшов. А наступного ранку він прочитав про вбивство з тихою, потамованою радістю. Сніговик — ось яке ім’я вигада­ли. Це ім’я всім запам’ятається. Він навіть не підозрював, що кіль­ка літер, надрукованих на папері, можуть подарувати таке відчуття могутності та власної значущості. Відчуття було переможне, сильне — він навіть пошкодував, що багато років працював тихцем. І виявляється, як це легко! А він усе ходив манівцями навколо думки Герта Рафто про те, що хороший слідчий завжди знайде вбивцю. Матіас вірив у це. А потім зустрів Харрі Холе й побачив на змученому обличчі поліцейського біль та розгубленість. Це було обличчя людини, яка нічого не розуміє.

І от коли Матіас закінчував останні приготування, наче грім серед ясного неба на нього звалився Ідар Ветлесен. Зателефонував і сказав, що Холе вистежив його, ставив запитання про Арве Стьопа та натякав на співучасть. І сам Ідар теж ставив собі запитання щодо цього дивного збігу у виборі жертв: адже, окрім нього та Стьопа, Матіас був єдиним, хто знав ім’я справжнього батька дітей, оскільки саме він допомагав Ідару ставити діагноз.

Ідар був дуже схвильований, а ось Матіасу, незважаючи ні на що, вдалося зберегти холоднокровність. Він попросив Ідара не казати поки що нікому жодного слова і зустрітися з ним у якомусь безлюдному місці, де їм ніхто не зможе завадити.

Промовляючи це, Матіас посміхнувся: своїм жертвам, цим шльондрам, він казав те саме, навіть порядок слів був той самий. Напевне, дається взнаки нервове напруження.

Ідар запропонував керлінг-клуб. Матіас поклав слухавку і замислився.

Тут йому спало на думку, що можна обставити вбивство так, щоб усі вирішили, наче Ідар і є Сніговик, а це дасть йому змогу спокійно продовжити роботу.

Решту часу він присвятив роздумам, як має виглядати самовбивство Ідара. І хоча Матіас цінував свого друга, ця розумова робота була воістину натхненною. Тоді ж був розроблений план заключної частини проекту. Останній сніговик. Вона мала — як він сам колись дитиною — сидіти на плечах у сніговика, відчувати нестерпний холод у паху й дивитися у вікно — на зрадника, на людину, яка принесе їй смерть. На Харрі Холе. Він заплющив очі і побачив перед собою петлю над її головою. Вона мерехтіла, як фальшивий німб.

Розділ 34. День двадцять перший. Сирени

Харрі дійшов до гаража Інституту анатомії і сів у машину. Заплющив очі й спробував мислити чітко і ясно. Перше, що він мав зробити, — з’ясувати, де Матіас.

Він уже стер номер Матіаса з мобільного, тому зателефонував до довідкової і попросив дати йому телефон та адресу. Харрі записав цифри і відзначив, що, поки чекав на відповідь, дихання стало частішим від хвилювання. Він спробував заспокоїтися.

— Привіт, Харрі. — Матіас говорив негучно, проте в його голосі чулося радісне здивування.

— Вибач, що набридаю, — почав Харрі.

— Та нічого...

— Ти де?

— Вдома. Саме збирався спуститися до Ракелі та Олега.

— Чудово. Хотів тебе попросити таки передати Олегу те, що я йому приносив.

Запанувала пауза. Харрі так стиснув щелепи, що зуби аж заскрипіли.

— Передам із задоволенням, але ж Олег наразі вдома, так що ти сам міг би...

— Та розумієш, мені б не хотілося сьогодні зустрічатися з Ракеллю.

Нова пауза. Харрі буквально вдавив слухавку у вухо, наче в надії почути думки співрозмовника, але вловив тільки дихання та тиху мінімалістську музику, щось на кшталт передзвону японських дзвіночків. Він уявив собі Матіаса у так само мінімалістично обставленій квартирі. Квартирка, швидше за все, невелика, але до огиди акуратна — ніде ані порошинки, жодної випадкової речі.

На Матіасі — блакитна сорочка, він щойно змінив пов’язку на рані. Тоді, на ґанку в Ракелі, він склав руки на грудях зо­всім не для того, щоб прикрити свій спадковий дефект. Він намагався сховати рану.

— Он воно як! Ну, що ж, передам, звісно, — відповів Матіас.

Харрі так і не зрозумів з голосу, хвилюється Матіас чи ні. Знову почулася музика.

— Дякую, — сказав Харрі. — Я швидко, ти тільки дочекайся мене.

— Добре, — відповів Матіас. — Слухай, Харрі...

— Ну? — Харрі глибоко вдихнув.

— Ти що, знаєш мою адресу?

— Так, мені Ракель дала.

Харрі вилаявся подумки: ну чому він не сказав, що дізнався адресу в довідковій? У цьому ж нема нічого особливого.

— Он як? — здивувався Матіас. — Гаразд, приходь, я залишу двері відчиненими.

— Домовилися.

Харрі вимкнув мобілку й замислено втупився в неї. Він не зумів би дати раціонального пояснення цьому відчуттю, але чомусь йому здалося, що часу практично не залишилося — він мав бігти щодуху, встигнути до того, як стане темно. Фантазія, певне, розігралася, знову його переслідує дитячий страх, наче навкруги стемніло, а він ніяк не може знайти дорогу до бабусиного будинку.

Харрі набрав ще один номер.

— Слухаю. — Голос у Хагена був безбарвний, позбавлений життя.

Голос людини, яка підписала капітуляцію, подумав Харрі.

— Облиште свої папірці, — сказав Харрі. — Телефонуйте усім черговим поліцейським, мені потрібне підкріплення. Беремо підозрюваного у вбивстві, вулиця Осенгата, двана­дцять, у районі Торсхов.

— Харрі...

— Слухайте: рештки Сильвії Оттерсен лежать у морзі Інституту анатомії. Сніговик — не Катрина. Розумієте?

Пауза.

— Ні, — прямодушно відповів Хаген.

— Сніговик — співробітник цього інституту, Матіас Лунн-Хельгесен.

— Лунн-Хельгесен? Чорт забирай! Це той, що...

— Так, той лікар, що надав велику допомогу в розробці Ідара Ветлесена.

Голос Хагена повеселішав:

— Чергові поліцейські, звісно, поцікавляться, чи озброєний він.

— Наскільки нам відомо, — поділився Харрі, — він убив десятеро чи дванадцятеро людей і жодного разу вогнепальної зброї не використовував.

Сарказм Харрі дійшов до Хагена не одразу.

— Я зателефоную, — кинув він.

Харрі натиснув кнопку «відбій» і, крутячи в замку ключ запалення, другою рукою взявся набирати Магнуса Скарре.

Магнус та двигун озвалися синхронно.

— Ти ще в районі Трюванн? — запитав Харрі.

— Так, а що? — відповів Скарре.