Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
8
Близько полуяня п’ятеро напівголих чоловіків з шиями й обличчями, вкритими бронзовою засмагою, лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валявся посуд, частини приладів, па полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса йшов запах свіжозвареної кави, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилось за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б являти собою якийсь земний бівуак.
— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.
Незважаючи на темні окуляри, купчаста хмара червоно палала в його очах.
— Пише свою книжку.
— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?
— Так, це буде грубезний і цікавий том, можеш мені повірити!
Фізик глянув на свого співрозмовника.
— У тебе, бачу, сьогодні гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.
Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.
— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, немає зовсім. Я не бачив жодної, а ви?
— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.
Йому зовсім не хотілося говорити на такій спеці.
— Ну, це тільки гіпотеза.
— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.
— Наша присутність, — відповів Хімік. І перевернувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку…
— Я теж, — докинув Лікар.
— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.
Лікар кивнув головою.
— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якусь одежу, якусь оболонку, або…
— Або?
— Або ще щось, чого я не знаю…
— Непогано, — озвався Кібернетик, відірі авшись від своїх нотаток. — Генрик обіцяє мені дістати діоди з Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері в нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і…
— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це собі уявляєш: ми отак просто сядемо й полетимо…
Лікар засміявся.
— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче звідси нікуди рухатися?
— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?
— Сидів.
— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола…
— Тут немає ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він… ну що ж, він поводиться… як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли я його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.
— Ти був затягнув його до машини. Як він там поводився?
— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і він перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт… і якщо він означає страх…
— Він що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.
— Артикульованих звуків він не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це просто не вкладається мені в голові… Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один… Але такий збіг…
— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?
— О ні, він не молодий. Це видно хоча б по шкірі, по її зморшках і складках. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, в нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся… Цього… цього їхнього поселення він теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?
— Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож повинні бути розумними… — сказав Фізик.
— Цей — ні.
— Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? — Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи піщинки, які прилипли йому до ліктів. — А може, він… дебіл? Недорозвинений? Або…
— Ага, ти вважаєш, що там… що це їхній притулок для божевільних? — сказав Лікар і теж сів.
— Ти що, глузуєш з мене?
— Чого б це я мав із тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають своїх хворих.
— І проводять на них експерименти, — докинув Хімік.
— Те, що ти бачив, ти називаєш експериментами? — втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.
— Я не оцінюю цього з морального боку. Я не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, — відповів Хімік. — Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, яка стирчала в тілі препарованого…
— Ага. Виходить, той, що заліз у ракету, теж походив звідти — він утік і вночі добрів аж сюди?
— А чому б ні? Хіба таке неможливе?
— А ті скелети? — кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до Хімікових аргументів.
— Ну… я не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, — я маю на увазі щось схоже на психічний шок.
— Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, — зіронізував Лікар. — Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети — то якась розвага або «палац духів». Така велетенська споруда… Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?
— Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, — зауважив Фізик. — Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.
— Недорозвинений швейцар? — запитав Хімік, і всі розсміялися.
Нараз сміх урвався — над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.
— Що це з ним?! — вигукнув Хімік.
— Він сміється, — сказав Координатор.
Тепер усі помітили, як здригається маленький торс дуплекса, — здавалося, він заходився від реготу. Створіння дрібно перебирало на місці великими безформними ступнями. Під поглядом спрямованих на нього п’яти пар очей воно завмерло, обвело своїм блакитним оком по черзі всіх людей, раптом втягнуло торс, ручки й голову, ще раз зиркнуло крізь щілину в м’язах і, почалапавши на своє місце, з тихим сопінням опустилося на пісок.
— Якщо це сміх… — прошепотів Фізик.
— Це теж іще ні про що не свідчить. Навіть мавпи сміються.
— Зачекай, — сказав Координатор. Його очі блищали на худому, обпеченому сонцем обличчі. — Припустимо, що в них існує значно більший біологічний розкид природжених здібностей, ніж у нас. Одне слово, що в них є верстви… групи… касти тих, які працюють творчо, конструюють, і велика кількість індивідуумів, які взагалі нездатні до жодної діяльності — ні до чого. І що в зв’язку з цим таких непридатних…
— Убивають. Проводять на них досліди. З’їдають їх. Не бійся, можеш говорити все, що тільки збреде тобі на думку, — відповів Лікар. — Ніхто з тебе не сміятиметься, бо тут усе можливе. Тільки, на жаль, не все з того, що туг можливе, людина здатна зрозуміти.
— Хвилинку. Якої ти думки про те, що я тільки-но сказав?
— А скелети? — докинув збоку Хімік.
— Після обіду виготовляють учбові приладдя, — пояснив Кібернетик, скорчивши гримасу.
— Якби я виклав тобі всі теорії, які з учорашнього дня пропустив через свою голову, думаючи над цією проблемою, — сказав Лікар — то вийшла б книга, в п’ять разів товща за ту, яку пише Генрик, хоча, мабуть, і не така докладна. Ще хлопчиськом я познайомився зі старим космонавтом — він бачив більше планет, ніж мав на голові волосся, — а до лисини йому було ще далеко. В нього були добрі наміри, він хотів мені розповісти, як виглядає пейзаж, не пам’ятаю вже на якому місяці. «Там є такі, — казав він і розкидав руками, — такі великі, і в них є таке, і там отак, а небо зовсім інше, ніж у нас — так, інше», — весь час повторював він, аж поки сам почав сміятися й махнув рукою. Неможливо, щоб хтось, хто ніколи не був у космічному просторі, розказав, як ти почуваєшся, коли висиш у порожнечі й під ногами в тебе зірки — а це ж стосується тільки змінних фізичних умов! Тут же перед нами цивілізація, яка розвивається щонайменше п’ятдесят століть. Щонайменше! А ми хочемо зрозуміти її за кілька днів.
