Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Ми повинні старатися для цього з усіх сил, бо якщо не зрозуміємо, то ціна, яку доведеться заплатити, може бути… надто високою, — сказав Координатор. Помовчавши, він додав: — І що ж, по-твоєму, ми повинні робити?
— Те, що й досі, — відповів Лікар, — але шанси наші на успіх я вважаю мізерними, приблизно… приблизно один до числа років, що їх налічує цивілізація Едема…
З тунелю висунувся Інженер. Побачивши товаришів, які відпочивали в широкій смузі тіні, наче на пляжі, він скинув комбінезон і підійшов до них, шукаючи й собі місця. Хімік мовчки показав йому поруч себе.
— Ну, як там у тебе, посувається? — запитав Координатор.
— Так, у мене готові вже майже три четвертих… А втім, я не весь час працював над цим, — я пробував переглянути нашу думку, ніби той перший завод, — на півночі, — працює так, як ми це бачили, бо він ніким не контролюється й розрегулювався… В чому річ? Що тут смішного? Ну, чого ви регочете?
— Я вам зараз щось скажу, — озвався Лікар. Він один з усіх лишався поважним. — Коли наш корабель буде готовий до старту, серед нас вибухне бунт. Ніхто не захоче летіти, поки не довідається… Бо якщо вже навіть тепер, замість того щоб у поті чола закручувати гвинтики… — Він розвів руками.
— То, значить, ви теж говорите про це? — здогадався нарешті Інженер. — Ну й до чого ж ви дійшли?
— Ні до чого, а ти?
— Щиро кажучи, я теж, але… я шукав деякі найзагальніші й воднораз найхарактерніші риси явища, з яким ми зіткнулися, і мене вразило, що той автоматичний завод не лише працював за замкнутим циклом, але й працював начебто недбало— окремі «готові вироби» різнилися між собою. Пригадуєте?
Всі згідливо загули.
— Ну, а вчора Лікар звернув увагу на те, що окремі дуплекси відрізняються один від одного дивним способом: в одних не було очей, в інших — носа, кількість пальців теж мінялася, те ж саме було й з кольором шкіри. Все це коливалося в певних межах, немовби то було наслідком відомої неточності процесу «органічної» технології — тут і там…
— А це й справді цікаво! — вигукнув Фізик, який слухав, його з величезною увагою.
А Лікар додав:
— Так, нарешті щось суттєве. А далі? Далі? — обернувся він до Інженера.
Тон розгублено похитав головою:
— Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона лишається на самоті з собою, вигадує всілякі…
— Та кажи все! — крикнув Хімік, ледве стримуючи своє обурення.
— Кажи, якщо вже почав, — підтримав його Кібернетик. — Я розмірковував так: там перед нами був коловий
процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.
— Ні, там нічого не було, — заперечив Хімік. — Окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все… — додав він із сумнівом.
— А якщо цей завод виробляє… дуплексів? — тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: — Система виробництва була б аналогічною — серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не так браком контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які не піддаються вже керуванню. Скелети теж різнилися між собою.
— І… ти вважаєш… що вони вбивають тих, кого «погано зроблено»?.. — тремтячим голосом запитав Хімік.
— Зовсім ні! Я думаю, що ті… тіла, які ви знайшли, що вони взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м’язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до… до функціонування, а отже взагалі не ожили і їх було усунено, виключено з виробничого циклу…
— А… той рів під містом — це що? Теж «негодяща продукція»? — запитав Кібернетик.
— Не знаю, хоча, між іншим не виключено й таке…
— Так, — погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту голубою імлою лінію обрію. — В тому, що ти говориш, є щось таке… та зламана трубка, перша й друга…
— Може, через них вводилися якісь живильні речовини під час синтезу.
— Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, — докинув Кібернетик. — Він був створений зразу таким «дорослим», не розмовляє, в нього немає ніякого досвіду…
— Е, ні, — заперечив Хімік. — Наш дуплекс усе-таки дещо знає — він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що зрештою ще. можна було б якось зрозуміти, але й дзеркальної смуги теж. Крім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули…
— Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, — мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. — Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Ти думаєш, що вони… теж уводяться в коловий процес?
— Перестань! — крикнув Кібернетик і здригнувся. — Сподіваюсь, ти не говориш про це цілком серйозно?
— Стривай, — Хімік сів. — Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу…
Запала раптова тиша. Лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.
— Послухайте мене, — мовив він, — нічого не вдієш… Я мушу це вам сказати. Ми всі опинилися під впливом «виробничої» гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне — ми дуже благородні й наївні люди…
Всі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:
— Ви щойно намагалися змалювати найжахливішї речі, на які тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити собі дитина. Завод, що виробляє живі істоти, аби потім їх знищувати… Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.
— Ну знаєш! — вибухнув Кібернетик.
— Зачекай! Нехай говорить! — утрутився Інженер.
— Чим довше я думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.
— Кажи ясніше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? — запитав Фізик.
— Я не знаю, що там діялося, зате я знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.
— Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?
— Я хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам’яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп який трохи пом’яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся Оскільки, під’їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов’язаш з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися — і ще нас оточив натовп тих, хто тікав до сховищ, чи щось подібне. Так ось: у міру можливості я якнайдокладніше відновив у пам’яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше— щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.
— Ти збирався говорити просто, — перебив його Фізик.
— А я й говорю просто. Будь ласка, дається така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні пришельці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?
Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:
— Якби навіть жителів цієї планети було створено в ретортах чи вони з’явилися б на світ за ще незвичайніших обставин, я бачу тільки три можливих типи поведінки: спроби встановлення контакту з прибульцями, спроби. напасти на них або — паніка. Виявилося, однак, що можливий ще й четвертий тип — цілковита байдужість!
— Ти ж сам казав, що вам трохи ребра не поламали, а тепер називаєш це байдужістю?! — вигукнув Кібернетик.
Очі Хіміка, який уважно слухав Лікаря, раптом спалахнули блиском.
— Якби ти опинився на шляху стада, яке тікає від пожежі, воно могло б повестися з тобою ще гірше, однак це зовсім не означає, що те стадо звернуло на тебе увагу, — відповів Лікар. — Кажу вам — цей натовп, який закрутив нас у своєму вирі, взагалі нас не бачив! Він не цікавився нами! Був охоплений панікою, згоден, але зовсім не через нас. Ми опинилися йому на дорозі абсолютно випадково. Звісна річ, ми з самого початку були певні, що це через нас погасло світло й настав той хаос — усе, що ми там бачили. Але це неправда. Усе було інакше.
