Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Доведи, — сказав Інженер.
— Спершу я хотів би почути, що скаже мій супутник, — відповів Лікар, дивлячись на Хіміка.
Той сидів у якомусь дивному заціпенінні, беззвучно ворушачи губами, немовби промовляючи щось сам до себе. Від несподіванки Хімік аж здригнувся.
— Так, — мовив він. — Отже, так. Так. Весь час аж до цього моменту мене щось мучило, не давало мені спокою — я відчував, що там виникло якесь зрушення, якесь непорозуміння, чи якби це сказати… що… я немовби читав переплутаний текст і ніяк не міг уловити, де переставлено речень ня. Тепер усе стало для мене на свої місця. Все відбувалося саме так, як розповідає він. Я боюся, що ми цього не доведемо— це неможливо довести. Треба було бути там, у тому натовпі. Вони просто взагалі не бачили нас. За винятком кількох найближчих, певна річ, але саме ті, які мене оточили, не піддалися загальній паніці — я сказав би, зовсім навпаки: мій вигляд діяв на них навіть трохи протверезливо, бо поки вони дивилися на мене, це були просто дуже здивовані, надзвичайно вражені жителі планети, які побачили невідомих істот. Вони зовсім не збиралися зробити мені щось погане — я навіть пригадую, що вони допомагали мені вибратися з тлуму, наскільки це, звичайно, було можливо.
— А якщо цей натовп хтось нацькував на вас, якщо він виконував тільки роль нагонича? — припустив Інженер.
Хімік заперечливо похитав головою:
— Там нічого такого не було — ніяких обертових дисків, ніякої озброєної охорони, ніякої організації — був цілковитий хаос, і нічого більше. Так, — додав він, — я справді дивуюся, що тільки тепер зрозумів це! Ті, які бачили мене зблизька, немовби потроху приходили до тями, а як навіжено поводилися всі інші!
— Якщо все було так, як ви кажете, — озвався Координатор, — то це означає досить дивний збіг обставин: чому вогні погасли саме в той момент, коли ми туди приїхали?
— Ага, теорія ймовірності, — усміхнувся Лікар і голосніше додав: — Я не бачу в цьому нічого незвичайного і висловлюю не позбавлене підстав припущення, що такі стани виникають порівняно часто.
— Які стани?
— Всеохоплюючої паніки.
— І що ж її може спричиняти?
— Ну, скажімо, відхилення в процесі розвитку цивілізації планети, — порушив загальне мовчання Кібернетик. — Період регресивного розвитку, скажімо, спрощуючи: цивілізацію роз’їдає щось на зразок… соціального раку…
— Це дуже туманно, — сказав Координатор. — Земля, як ми знаємо, — цілком пересічна планета. На ній були епохи інволюції, цілі цивілізації виникали й занепадали, але, інтегруючи тисячоліття, ми одержуємо картину ускладнення життя і зміцнення засобів його захисту. Ми називаємо це прогресом. Прогрес відбувається на пересічних планетах. Але, згідно із законами великих чисел, існують і статистичні відхилення від пересічного, позитивні і негативні. Не треба вдаватися до гіпотез про тимчасову дегенерацію, про рух назад. Можливо, хвороб, які супроводжували виникнення цивілізації, тут було і є значно більше, ніж десь-інде. Можливо, ми з вами сіли саме на зразок «негативного відхилення…»
— Математичний демонізм, — буркнув Інженер.
— Але той завод таки існує, — зауважив Фізик.
— Той, перший, я згоден; існування другого — гіпотеза, яку не вдасться підперти жодними аргументами.
— Одне слово, потрібна нова експедиція, — сказав Хімік.
— Щодо цього в мене не було аніякісіньких сумнівів.
Інженер роззирнувся довкола. Сонце вже явно схилялося на захід, тіні на піску видовжувалися. Повіяв легкий вітерець.
— Може, сьогодні?.. — запитав він, дивлячись на Координатора.
— Сьогодні треба було б поїхати хіба що по воду, — сказав той і підвівся. — Дискусія пройшла дуже цікаво, — додав він з таким виразом обличчя, немовби думав про щось зовсім інше, підняв свій комбінезон і відразу ж кинув його — комбінезон розпікся на сонці. — Я гадаю, — повів він далі, — що надвечір ми прогуляємося на колесах до струмка. Ми не повинні ухилятися від виконання визначеного плану ні за яких умов, хіба що нам загрожуватиме безпосередня небезпека. — Він повернувся до товаришів, які сиділи на піску. Хвилину пильно дивився на них і нарешті повільно мовив: — Мушу вам сказати, що я трохи… неспокійний.
— Чому?
— Мені не подобається, що нам дали спокій після того позавчорашнього візиту. Нас виявили більше ніж добу тому і… нічого. Так не поводиться жодне суспільство, на голову якому падає з неба корабель з живими істотами.
— Це певною мірою підтверджувало б моє припущення, — зауважив Кібернетик. — Про «рак», який роз’їдає Едем? Ну, з нашого погляду це було б не найгірше, тільки…
— Що?
— Нічого. Давайте займемося нарешті Захисником. Скинемо з нього ту лавину уламків. Усередині діоди, мабуть, уціліли.
9
Понад дві години довелося попрацювати членам екіпажу, перш ніж вони повиносили з нижнього відсіку частини потрощених автоматів, спресованих, покручених, сплющених до невпізнання запасних деталей, які при ударі вирвалися з кріплень і лавиною поховали під собою Захисника. Найбільший тягар підіймали малим важелевим підйомником, а все, що не вдалося протягти в двері, Інженер з Координатором спершу розбирали. Дві броньовані плити, котрі заклинило між башточкою Захисника і ящиками зі свинцевими брусками, який придавив його, вони зрештою порізали електричною дугою, підвівши кабелі з розподільного щита реактора. Кібернетик і Фізик сортували те, що вже було видобуто з купи уламків, які жалібно скреготали. Частини, що не піддавалися ремонтові, вони викидали в брухт. Хімік своєю чергою сортував цей брухт залежно від роду матеріалу. Час від часу, коли треба було винести якийсь дуже масивний елемент конструкції, всі кидали свою роботу й поспішали на допомогу «носильникам». За кілька хвилин до шостої доступ до сплющеного лоба Захисника відкрився настільки, що можна було підіймати його верхній люк.
Кібернетик першим зістрибнув у темне нутро автомата й за хвилину попросив лампу; йому спустили її згори на кабелі. За хвилину знизу, наче з дна колодязя, долинув його здушений вигук:
— Є! Є! — І на мить із люка висунулася його голова. — Тільки сідай і їдь! Усе устаткування діє!!
— Нічого дивного — адже Захисник для того й існує, щоб багато витримати, — відповів Інженер і весь аж засяяв.
— Любі мої, вже шість годин. Якщо їхати по воду, то це треба зробити зараз, — сказав Координатор. — У Кібернетика й Інженера роботи по горло, і, я гадаю, ми поїдемо в тому самому складі, що й учора.
— Я не згоден!
— Ти ж сам розумієш… — почав Координатор, але Інженер не дав йому докінчити:
— Ти можеш те, що й я. Сьогодні в ракеті залишишся ти.
Вони засперечалися. Нарешті Координатор поступився. До складу експедиції ввійшли Інженер, Фізик і Лікар. Останнього вмовити не вдалося — він наполіг на своєму.
— Адже й справді невідомо, де небезпечніше — тут чи там, якщо це для тебе так важливо, — сказав він нарешті, роздратований Інженеровим натиском, і піднявся нагору по сталевому трапу.
— Каністри вже на багажнику, — сказав Координатор. — До струмка не більш як двадцять кілометрів. Наберете води — і відразу ж назад, добре?
— Якщо вдасться, ми змотаємося туди ще раз, — сказав Інженер. — Тоді в нас буде вже чотириста літрів.
— Ну, це ми ще побачимо, чи вдасться поїхати вдруге.
Хімік і Кібернетик хотіли вийти за ними, але Інженер заступив їм дорогу:
— Ні, тільки без проводжань, прощань — це не має ніякого сенсу. Бувайте. Одному все одно треба бути нагорі, от хай він і їде з нами.
— Це якраз я, — сказав Хімік. — Ти ж бачиш, що я безробітний.
Сонце вже торкалося лінії заходу. Перевіривши підвіску, люфт керма й запас ізотопної суміші, Інженер сів попереду. Тільки-но Лікар піднявся в машину, дуплекс, який лежав під ракетою, устав і, випроставшись на весь зріст, почалапав до них. Всюдихід рушив. Величезне створіння застогнало й кинулося за ним зі швидкістю, яка приголомшила Хіміка. Лікар крикнув щось Інженерові, і той зупинив машину.
