Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗

Всюдихід їхав по рівному, швидкість наростала, попереду от-от мав уже з’явитися корабель.

Перед від’їздом було домовлено, що той, хто лишається на кораблі, почепить на кормі проблисковий ліхтар, отож вони шукали миготливий вогник. Час минав, всюдихід трохи сповільнив швидкість, звернув на північний схід, а довкола, як і до цього, розливалася глибока пітьма. Координатор давно вже їхав з близьким світлом, а тепер вимкнув і його, незважаючи на те, що всюдихід міг наштовхнутися на якусь невидиму перешкоду. Один раз вони помітили мерехтливий вогник і помчали до нього з максимальною швидкістю, проте вже через кілька хвилин переконалися, що це просто низька зірка. Було двадцять хвилин на третю.

— Може, в них зіпсувався ліхтар, — озвався Хімік.

Йому ніхто не відповів. Проїхали ще п’ять кілометрів і знову звернули; Лікар підвівся і впився поглядом у темну околицю. Машина ще дужче збавила швидкість; зненацька вона різко підстрибнула — спершу передніми, а потім задніми колесами, — і подолала рів у піщаному грунті.

— Давай ліворуч, — сказав раптом Лікар.

Координатор повернув, і в близькому світлі фар показалися невисокі пагорки; всюдихід перескочив через другу борозну завглибшки в півметра, несподівано усі троє побачили неясний спалах і на його тлі видовжену похилу тінь, вершечок якої на секунду оточив ореол. Коли ореол згас, вони знову втратили тінь з очей. Всюдихід різко рвонув впе— ред і помчав прямо, новий спалах ліхтаря, затуленого кормою корабля, освітив три маленькі постаті. Координатор увімкнув фари, постаті кинулися до них, розмахуючи руками.

Координатор скинув швидкість і, коли товариші розступилися, загальмував через кілька метрів. Неподалік стриміла ракета. Вони під’їхали до неї так, що верхня частина корми затуляла підвішений ліхтар.

— Приїхали?! Всі?! — крикнув Інженер.

Він підскочив до всюдихода, але відразу ж відсахнувся, побачивши четверту, безголову постать, яка неспокійно заворушилася на сидінні.

Координатор обняв однією рукою Інженера, другою Фізика й стояв так якусь секунду, мовби спираючись на них. Усі п’ятеро з’юрмилися біля бокового прожектора; Лікар щось тихо промовляв до дуплекса.

— У нас все гаразд, — повідомив Хімік. — А у вас?

— Більш-менш, — відповів Кібернетик.

Вони довго дивилися один на одного; ніхто нічого не розказував.

— Будемо доповідати чи підемо спати? — запитав Хімік.

— Ти можеш спати? Це здорово! — вигукнув Фізик. — Спати! О боже! Вони були тут, розумієте?

— Я так і думав, — сказав Координатор. — І дійшлося до… сутички?

— Ні. А у вас?..

— Теж ні. Я гадаю… те, що вони наткнулися на нашу ракету, може виявитися важливішим від того, що побачили ми. Розповідайте. Генрику, може, ти?..

— Ви спіймали його?.. — запитав Інженер.

— Щиро кажучи, він нас спіймав. Точніше, дозволив узяти себе добровільно. Та це ціла історія. Довга, складна, хоча, на жаль, ми в ній нічого не розуміємо.

— З нами точнісінько так само! — вигукнув Кібернетик. — Вони з’явилися тут приблизно через годину після вашого від’їзду! Я вже був подумав, що нам кінець, — признався він раптом, знизивши голос.

— Ви не голодні? — запитав Інженер.

— Здається, я зовсім забув про їжу. Лікарю! — голосно покликав Координатор. — Ходи сюди!

— Нарада? — Лікар зіскочив із всюдихода й підійшов до товаришів, але й далі не спускав очей із дуплекса, який несподівано легким рухом сплигнув униз і повільно почапав до людей.

Та тільки-но він торкнувся межі освітленого кола, як відразу ж позадкував і застиг на місці.

Люди мовчки дивилися на велетенське створіння, яке раптом осунулося й припало до грунту; ще секунду їм було видно його голову, потім м’язи зімкнулися, залишивши щілину, з якої в розсіяному світлі фар поблискувало блакитне око.

— Отже, вони були тут? — запитав Лікар, на мить відірвавши погляд від дуплекса.

— Так. Прикотилося двадцять п’ять коліс, таких самих, як те, що ми захопили, і чотири машини, набагато більші, не вертикальні диски, а мовби прозорі дзиги.

— Ми їх зустріли! — вигукнув Хімік.

— Коли? Де?

— Десь з годину тому, коли поверталися сюди! Ми з ними трохи не зіткнулися! І що ж вони тут накоїли?

— Небагато, — озвався Інженер. — Прибули колоною, звідки — не знаємо, бо коли ми вийшли на поверхню, — ми всі саме були в ракеті, буквально п’ять хвилин, — вони вже одне за одним кружляли довкола ракети. Проте не наближалися. Ми гадали, що це передовий дозор, патруль, головна тактична розвідка, встановили під ракетою випромінювач і чекали. А вони кружляли довкола нас, весь час у той самий бік, не віддаляючись, але й не наближаючись. Так тривало, мабуть, години півтори. Потім з’явилися ті більші, ті дзиги — метрів тридцять заввишки. Колоси! Вони набагато повільніші — здається, можуть їздити тільки по борознах, які прокладають ті, перші. Обертові диски звільнили їм місце в своєму кільці й по черзі — одна велика машина й одна маленька — знову почали кружляти. Іноді пригальмовували, а один раз дві з них трохи не зіткнулися, точніше ледь торкнулися одна одної; пролунав жахливий тріск, проте з ними нічого не сталося — вони кружляли собі далі:

— А ви?

— Ну, що ми — пітніли біля випромінювача. Приємного було мало.

— Вірю, — урочисто сказав Лікар, — а далі?

— Далі? Спершу я весь час думав, що вони от-от нас атакують, потім — що вони тільки спостерігають за нами, але мене дивував їхній стрій і те, що вони не зупинялися ані на секунду, а ми ж знаємо: таке колесо може крутитися на місці. Ну, а десь після сьомої я послав Фізика по проблисковий ліхтар — його треба було повісити для вас. Та ви не змогли б прорватися крізь цю крилату стіну — і тоді мені вперше спало на думку, що це блокада! Ну, я подумав, що, в усякому разі, треба спробувати встановити з ними контакт — якщо, звичайно, вдасться. Ми все ще сиділи біля випромінювача й почали сигналити ліхтарем — чергами, спершу по два спалахи, потім по три, по чотири.

— Теорема Піфагора? — запитав Лікар, й Інженер марно намагався роздивитися при світлі високого ліхтаря, чи той з нього не глузує.

— Ні, — відповів він нарешті. — Звичайний ряд чисел.

— А вони що? — запитав Хімік, який жадібно слухав.

— Як тобі сказати, — по суті, нічого.

— Що значить, «по суті»? А «не по суті»?

— Ну, вони виробляли різні штуки, і до наших сигналів, і під час них, і опісля, але нічого такого, що можна було б витлумачити як спробу відповісти нам або встановити контакт, ми не помітили.

— А що вони робили?

— Кружляли то швидше, то повільніше, зближалися між собою, в їхніх гондолах щось рухалося.

— А в тих великих дзиг теж є гондоли?

— Ти ж казав, що ви їх бачили?

— Коли ми їх зустріли, було вже темно.

— У них немає ніяких гондол — усередині взагалі нічого немає. Порожнеча. Зате по периметру там ходить, плаває… ну, крутиться щось схоже на великий бак, по краях випуклий, у центрі увігнутий, а по боках у нього ціла низка рогів— таких конусоподібних потовщень. Абсолютно непотрібних — як на мене, звичайно. Про що я говорив? Ага, так от: ці дзиги виходили іноді за межі кільця й мінялися місцями з меншими дисками.

— Як часто це було?

— По-різному. В усякому разі, ніякої регулярності встановити мені не вдалося. Ну, кажу вам — я фіксував усе, що могло мати бодай найменший зв’язок з їхніми рухами, бо сподівався хоч якоїсь відповіді. Вони робили навіть складні еволюції. Наприклад, згодом ті великі пригальмували так, що майже зупинилися, перед кожною дзиґою постав менший диск, вони повільно рушили до нас, проте пройшли небагато, може, метрів п’ятнадцять, великі дзиги за ними, і знову почали описувати кола; тепер тих кіл було вже двоє — внутрішнє, по якому рухалися чотири великі й чотири маленькі, і зовнішнє з решти пласких дисків. Я вже почав думати, що зробити, аби ви якомога швидше вернулися, але вони раптом вишикувалися в один довгий ряд і віддалилися — спершу по спіралі, а потім прямо на південь.