Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— Тобто ви вважаєте, що Катрина Братт каже правду?

— До моїх обов’язків не входить робити такі припущення, — відповіла Рьодсмуен і закрила свої записи.

— А якщо я поставлю вам це запитання не як психіатру?

— Тоді, старший інспекторе, — посміхнулася Рьодсмуен, — я скажу, що ви можете продовжувати дотримуватися тієї думки, яка у вас є.

Бйорн Гольм дійшов короткою дорогою з Інституту судової медицини до Інституту анатомії і тепер чекав у гаражі, коли з’явиться Харрі, який мав приїхати на машині з Трюванна. Поруч із Гольмом стояв санітар у зеленому халаті із сережками у вусі — той самий, який віз на каталці тіло, коли Харрі був тут минулого разу.

— Лунн-Хельгесена сьогодні нема, — пояснив Гольм.

— Тоді, може, ви нам тут усе покажете? — звернувся Хар­рі до санітара.

— Нам не дозволено показувати... — почав хлопець у зе­леному халаті.

Харрі його перервав:

— Як вас звати?

— Кай Робьоле.

— О’кей, Каю Робьоле. — Харрі дістав поліцейське по­свідчення. — Я вам дозволяю.

Робьоле знизав плечима і впустив їх.

— Вам пощастило, що мене застали. Зазвичай тут після п’ятої вже нікого нема.

— Мені здається, ви багато працюєте понадурочно, — зауважив Харрі.

Робьоле похитав головою:

— Тільки не тут, у підвалі, з мерцями. Нагорі, на сонечку, набагато приємніше. — І він безрадісно посміхнувся. — То що ви хочете побачити?

— Недавні трупи, — відповів Харрі.

Санітар відчинив двері і повів їх до приміщення, де стояло шість резервуарів, по три з кожного боку. Між ними тяг­нулися вузькі проходи. Резервуари були закриті металевими кришками.

— Вони там, — тицьнув пальцем Робьоле. — По чотири у кожній ванні. Резервуари наповнені спеціальною рідиною.

— Отже, двадцять чотири тіла, — підрахував Харрі. — І все?

— Усього в нас близько сорока, ці — останні. Зазвичай вони так лежать приблизно з рік, перш ніж їх почнуть використовувати.

— Як вони до вас потрапляють?

— Привозить машина з похоронного бюро, когось самі забираємо.

— І везете через гараж?

— Так.

— А потім?

— Потім? Ну це... бальзамуємо: робимо дірку у стегні і туди закачуємо бальзамуючий розчин. Потім навішуємо ме­талеві бирки з номером, зазначеним у документах.

— У яких документах?

— З якими тіло надходить до нас. Їх зберігають в офісі, нагорі. Ми чіпляємо одну металеву бирку на великий палець ноги, другу — на руку, третю — на вухо. Намагаємося й частини тіла реєструвати, після того як їх розчленовують, щоб потім, коли потрібно, можна було зібрати труп знову.

— Ви регулярно перевіряєте трупи на відповідність до документів?

— Перевіряємо? — почухав санітар потилицю. — Тільки якщо збираємося його кудись відправляти. Трупи людей згід­но із заповітами найчастіше надходять сюди, в Осло. Потім ми можемо передавати їх університетам, наприклад до Тронхейма, Тромсьо або Бергена, коли їм своїх не вистачає.

— Чи може так статися, що у вас зберігається не те тіло, що вказане в документах?

— Е, ні, що ви! Усі, хто сюди потрапив, заповідали своє тіло інституту, це в заповітах у них записано.

— Саме в цьому я й сумніваюся, — сказав Харрі і сів нав­почіпки біля одного з резервуарів.

— У чому?

— Послухайте, Робьоле. Я поставлю вам запитання і хочу, щоб ви як слід подумали, перш ніж відповісте. Гаразд?

Санітар кивнув.

Харрі випростався на весь зріст:

— Може так бути, що дехто, хто має доступ до цих приміщень, привезе сюди ввечері якесь тіло, повісить на нього бирки з фіктивним номером і перебуватиме у відносній упевненості, що ніхто нічого не помітить?

Кай Робьоле завагався, почухав потилицю, подлубався у вусі.

Харрі переступив з ноги на ногу. Гольм відкрив було рота.

— Узагалі, — сказав Робьоле, — цьому вашому «дехто» навряд чи щось завадить.

— У такому разі я хотів би поглянути на тіла.

Робьоле підвів здивовані очі на поліцейського:

— Тут? Зараз?

— Давайте почнемо з дальнього правого.

— Мабуть, тоді мені треба зателефонувати й отримати дозвіл.

— Якщо ви хочете затримати розслідування вбивства — телефонуйте.

— Убивства? — зіщулився Робьоле.

— Чули про Сніговика?

Робьоле нерішуче покліпав очима, потім підійшов до підйомника, прилаштував два міцних гаки до петель на резервуарі і натис кнопку на пульті керування. Ланцюг, брязкаючи, поповз угору, кришка резервуара піднялася. Харрі та Гольм не зводили з неї очей. До зворотного боку кришки були припаяні дві горизонтальні пластини та одна вертикальна, по обидва боки від якої лежали білі голі тіла. Трупи були схожі на ляльок, і це враження підсилював чорний трикутний отвір, який був у кожного на стегні. Коли тіла піднялися на достатню висоту, Робьоле натиснув «стоп». У тиші, що запанувала, чулося, як стікає з трупів розчин. Капання луною розносилося в приміщенні.

— Ну? — запитав санітар.

— Немає, — сказав Харрі, — далі.

Вони продовжили. Із наступного резервуара з’явилося ще чотири тіла.

Харрі похитав головою.

Коли підняли тіла з третього резервуара, Харрі відсахнувся. Робьоле, який помилково витлумачив його реакцію як жах, вдоволено посміхнувся.

— А це що? — запитав Харрі й показав на тіло жінки без голови.

— Це, мабуть, нам повернули з якогось університету, — відповів Робьоле. — Наші зазвичай цілісінькі.

Харрі нахилився й помацав тіло. Воно було холодне та не­звично тверде через бальзамуючий розчин. Він провів пальцем по зрізу на шиї. Він був блискучий, з блідою плоттю.

— Ми зазвичай скальпель використовуємо, а потім тонку пилу, — пояснив санітар.

— Гм. — Харрі узяв тіло жінки за руки та трохи підняв його.

— Що це ви робите? — занепокоївся Робьоле.

— Є у неї щось на спині? — запитав Харрі Гольма, який стояв з іншого боку тіла.

Гольм кивнув:

— Татуювання. На кшталт прапора.

— Якого?

— Гадки не маю. Зелений, жовтий і червоний. Посередині — п’ятикутна зірка.

— Ефіопія, — сказав Харрі, вкладаючи жінку на місце. — Ця жіночка своє тіло інститутові точно не заповідала, за неї хтось постарався. Це Сильвія Оттерсен.

Кай Робьоле закліпав очима, наче сподівався, що відвідувачі йому примарилися і врешті-решт зникнуть, треба тільки постаратися.

Харрі поклав долоню йому на плече:

— Треба зв’язатися з людиною, відповідальною за документи, і перевірити решту трупів. Негайно. А мені час.

— Що все це означає? — запитав Гольм. — Я, чесно кажучи, не все доганяю.

— На це запитання є дві відповіді, — сказав Харрі. — Перша: ми спіймаємо Сніговика.

— А друга?

— Поки що сам не знаю.

Частина п’ята 

Розділ 33. Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик

Того дня випав сніг. Об одина­дцятій ранку величезні пластівці неочікувано повалили з безбарвного неба — наче ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садочки та газони Румеріке.

Матіас сидів сам-самісінький у «тойоті-короллі» своєї матері напроти вілли на Колловейєн. Що вона робить там стільки часу? Але ж обіцяла, що зайде ненадовго. Вона залишила ключі в замку запалення, по радіо звучав хіт «Під снігом» у виконанні дівочої групи «Доллі». Він відчинив дверцята і вийшов з машини. Сніг, що випав, поглинув усі звуки, панувала майже неприродна тиша. Матіас нахилився, згріб білий пласт та зліпив міцну кульку.

Учора на шкільному дворі його лупцювали сніжками «товариші із сьомого Б класу» і дражнили «Пупс Матіас». Він одразу зненавидів середню школу, куди перейшов, бо йому виповнилося тринадцять. Неприємності почалися на першому ж уроці фізкультури, коли в роздягальні однокласники побачили, що в нього нема сосків. Лікар сказав, що це, певне, спадкове, і його перевірили ще на інші хвороби. Мати розповіла Матіасу, що в його прадіда, як вона пам’ятає змалку, теж не було сосків. Але в її альбомі він знайшов фотографію прадіда на сінокосі: той стояв у самих штанях, без сорочки, і там у нього точно були соски.