Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

Матіасу хотілося пожбурити сніжок у когось. І так, щоб йому стало боляче. Але навкруги жодної душі, нема у кого прицілитися. Чим би зайнятися? Він узяв сніжок і став качати оберемок снігу навколо газону, той уже був йому по пояс, залишивши за собою слід оголеної бурої трави. Коли сил качати цю грудомаху вже не вистачало, хлопчик почав нову. Ця ви­йшла теж завелика. Йому ледве вдалося поставити другу купу на першу. Потім він зліпив голову, видерся на сніговика і прилаштував її. Сніговик стояв прямо напроти вікна. Звідти долинали якісь звуки. Матіас виламав кілька гілок з яблуні та приробив сніговикові руки. Набрав біля сходів камінців, знову заліз на сніговика й виклав йому очі та усміхнений рот. А потім заліз йому на шию і зазирнув у вікно.

В освітленій кімнаті стояв оголений чоловік і, заплющивши очі, рухав стегнами туди-сюди, наче танцював. На постелі перед ним стирчали чиїсь розсунуті ноги. Матіас не бачив, хто там ле­жить, але здогадався, що це Сара, його мама. Вони трахалися.

Матіас затис сніговика ногами і відчув, як крижаніє у паху. Він не міг видихнути: шию наче обхопив сталевий дріт.

Стегна чоловіка все штовхали й штовхали матір. Матіас дивився на його груди, а тим часом крижане заціпеніння по­взло з паху в живіт і далі, до самісінької голови. Чоловік тро­хи віддалився від матері, і Матіас побачив його збуджений прутень. Як у журналах. Зараз він вистрелить у неї спермою. А ще в чоловіка не було сосків.

Раптом чоловік заціпенів. Його очі широко розплющилися, він витріщився на Матіаса.

Матіас водномить скотився по спині сніговика, скорчився і затамував подих. Чекав. Думки хаотично кружляли у голові. Він був розумний хлопчина. Трохи дивакуватий, але розумові здібності видатні, — так казали вчителі. Отож думки невдовзі встали на місця, як шматочки мозаїки, яку він любив складати. Проте картинка, що вийшла, була нестерпна. Не може цього бути!.. Але інакше й бути не могло...

Матіас почув своє уривчасте дихання.

Тепер він точно знав. Усе збігалося. Те, як відчужено ставилася мати до татка. Розмови, коли він тайкома чув принижене татове благання: не йди, не заради мене, — заради Матіаса, Боже милостивий, у нас же дитина! У відповідь — гіркий сміх матері. Прадід на фотографії. Її брехня. Коли Стіан розтеліпав на весь клас, що його тітка сказала, буцімто в матері Пупса Матіаса є коханець, який живе за пустищем, Матіас, звісно, не повірив. Бо Стіан тупак, як і решта його мучителів, і нічого не тямив. Він так і не допетрав нічого, коли перегодом знайшов свого кота підвішеним на шкільному флагштоку.

Тато ні про що не здогадувався. Матіас усім серцем відчував, що тато вважає його... своїм! І він не мусив дізнатися правду. Ніколи. Його це вб’є. Ні, нехай уже краще помре він, Матіас. Він будь-що хотів померти, щоб позбутися цієї ганьби — матері, Стіана, школи... усього. Він підвівся, буцнув сніговика і побіг до машини.

Він мусить забрати її з собою. Вона теж має померти.

Мати вийшла, він відчинив їй дверцята. Вона пробула там цілих сорок хвилин.

— Сталося щось жахливе? — запитала вона.

— Так, — відповів Матіас і пересів, щоб вона не могла роздивитися його обличчя у дзеркало заднього виду. — Я його бачив.

— Кого? — Вона вставила ключ у замок запалення і повернула.

— Сніговика...

— А як він виглядав, цей сніговик?

Автомобіль із гарчанням завівся, і вона так різко відпу­с­тила зчеплення, що машину струсонуло і Матіас мало не випустив домкрат, який затис у руці.

— Тато на нас чекає, — сказала вона. — Поїхали.

Мати ввімкнула радіо. Диктор розповідав про вибори Рональда Рейгана, але вона все одно зробила голосніше. Вони виїхали на пагорб і рушили вниз у напрямку шосе, поряд з яким протікала річка. На асфальті перед ними бігла пряма довга смуга.

— Ми всі помремо, — сказав Матіас.

— Що ти сказав?

— Ми незабаром помремо.

Вона стишила звук радіоприймача. Він приготувався. Перегнувся між сидіннями, підняв руку.

— Ми помремо, — прошепотів він.

І вдарив.

Удар з хрускотом обрушився на її потилицю. Мати не скрикнула, не впала, вона наче заклякла на своєму кріслі. Тоді він ударив ще раз. І ще. Машина трохи підскочила, коли її нога зіслизнула з педалі, але мати так і не видала жодного звуку. Мабуть, від удару пошкодився мовний центр мозку, подумав Матіас. Ударив учетверте і нарешті досяг мети: на потилиці з’явилася кров. Машина неслася вперед з тією самою швидкістю, але він зрозумів, що мати вже втратила свідомість. «Тойота-королла» перетнула шосе й помчала прямо до річки. Сніг гальмував рух, але автомобіль продовжував рухатися. От він в’їхав у воду і ковзнув широким темним річним плесом. Трохи проплив за течією, а потім закружляв на місці. Вода почала просочуватись крізь дверні ущільнювачі, ручки та по периметру вікон. Автомобіль знову повільно поплив річкою. Матіас визирнув у вікно, помітив машину на шосе, але не зрозумів, чи побачили його люди. Вода лилася досередини. Раптом він почув, як мати щось пробурмотіла. Він подивився на неї, на її потилицю, де волосся було мокре від крові. Вона заворушилася під паском безпеки. Вода вже щосили ринула в салон і доходила Матіасу майже до колін. Він відчув, як його охоплює паніка. Ні-ні, він не хоче помирати, тільки не зараз, тільки не так! Ткнув домкратом у бокове скло. Вікно розбилося, і в нього хлинула вода. Він протиснувся у верхню ча­с­тину вікна, черевик за щось зачепився, Матіас смикнув ногою, черевик злетів і залишився у машині. Він вивільнився і рушив уплав до берега. Побачив, як на шосе зупинився автомобіль і двоє вискочили звідти й побігли снігом до річки.

Матіас добре плавав. Він узагалі багато що робив добре. Чоловік зайшов у воду і допоміг йому вибратися. Матіас опу­стився на сніг. Не те щоб він не міг стояти, просто думав, що так краще виглядатиме збоку. Він заплющив очі й почув, як схвильований голос запитує, чи був ще хтось у машині. Матіас повільно похитав головою. Голос запитав: «Ти впевнений?»

Пізніше поліцейські дійдуть висновку, що аварія сталася через слизьку дорогу. Травми на голові жінки, що втопилася, пояснять зіткненням автомобіля з масою води, а шок буде єдиним поясненням того, що хлопчик заперечно хитав головою у відповідь на питання, чи був ще хтось у машині, а потім нарешті промовив: «Нікого. Тільки я».

— Нікого. Тільки я, — сказав Матіас.

— Дякую, — відповів хлопчина й сів поруч.

Відбувалося це шість років по тому після аварії, в університетській їдальні. За вікном сильний дощ відбивав свій звичний марш, яким вітав студентів Бергенського університету. Швидкий марш, який скінчиться тільки навесні.

— Теж новенький на медичному? — запитав хлопець, відрізаючи шматок жирної віденської сосиски.

Матіас кивнув.

— У тебе естланнський акцент, — зазначив хлопець. — До Осло поїдеш?

— Не хочу до Осло.

— Чому?

— Нікого там не знаю.

— А тут?

— Теж нікого.

— І я тут нікого не знаю. Як тебе звати?

— Матіас. Матіас Лунн-Хельгесен. А тебе?

— Ідар Ветлесен. Ти вже був на горі Ульрікен?

— Ні.

Матіас, звісно, там був. І на горі Ульрікен, і на горі Фльой­єн, і на горі Саннвіксф’єллет. Побував на Рибному ринку і на площі Торгалменнінг, дивився на пінгвінів та мор­ських левів в Акваріумі, пив пиво у Весселстюені, був на концерті нової групи в «Гаражі», на стадіоні бачив, як «Бранн» програли у себе на полі. Словом, скрізь, де зазвичай бувають компанії бергенських студентів, Матіас устиг побува­ти. Сам.

Разом з Ідаром він здійснив усі екскурсії по другому колу, удаючи, що він тут уперше.

Матіас швидко зрозумів, що Ідар — типовий причепа. І щоб він причепився до нього міцніше, Матіас удав, що радий знайомству.

— Чому ти вступив на медичний? — Ідар запитав для годиться, викликаючи Матіаса на бесіду, призначену виключно для чужих вух.

Це було під час весняного студентського балу, куди Ідар прихопив двох місцевих дівчат — чорні спідниці, високі зачіски, — які тепер сиділи поруч і, нахилившись, намагалися розібрати, про що розмовляють ці двоє.