Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

Бйорн Гольм кліпнув і без особливого натхнення поцікавився:

— І що ти хочеш, щоб я тобі сказав?

— Єдина відповідь, яка мені потрібна, — «так».

Гольм відповів кашлем, що розривав легені.

Харрі потупцяв назад до житлового будинку. Постукав, Ролф Оттерсен відчинив двері.

— Мій колега побуде ще в сараї, — пояснив Харрі. — Мож­на він потім зайде трохи погрітися?

— Звісно, — не дуже охоче відповів Оттерсен. — А що ви намагаєтеся розкопати цього разу?

— А я хотів запитати вас про те саме, — наголосив Харрі. — Я помітив сліди землі на лопаті.

— Ах, це... Ставив стовпчики для огорожі.

Харрі подивився на вкриту снігом землю, яка тягнулася до самого лісу, що темнів удалині. Цікаво, що Оттерсен міг там загороджувати? Він був упевнений: в очах Оттерсена промайнув страх.

Харрі кивнув на вітальню:

— У вас гості... — Тут його перервав дзвінок мобільного.

Це був Скарре.

— Знайшли ще одного, — повідомив він.

Харрі подивився на ліс і відчув на чолі та щоках пластівці снігу, що танули.

— Кого «ще одного»? — запитав він, хоча вже здогадався про все з голосу Скарре.

— Ще одного сніговика.

Психолог Х’єрсті Рьодсмуен зателефонувала старшому інспекторові Кнуту Мюллеру-Нільсену, коли вони з Еспеном Лепсвіком уже збиралися йти.

— Катрина Братт заговорила, — повідомила вона. — Вважаю, вам слід під’їхати до лікарні й послухати, що вона роз­повідає.

Розділ 32. День двадцять перший. Резервуари

Скарре йшов попереду Холе, за­лишаючи за собою сліди в снігу, що білів між деревами. Ранні сутінки попереджали, що зима вже на порозі. Над ними виблискувала вогнями телебашта Трюванн, а під ними — Осло. Харрі приїхав сюди з Солліхьогда й припаркувався на стоянці, де щовесни, подібно до мігруючих лемінгів, збиралися випускники, щоб пуститися у ритуальні дорослі пригоди: танці, випивка, флірт, секс. Коли Харрі був випускником, машини в нього не було, а тусовок він не любив.

— Його знайшли якісь любителі піших прогулянок, — сказав Скарре.

— І вирішили зателефонувати до поліції, щоб розповісти, що в лісі стоїть сніговик?

— Вони гуляли з собаками, ну і... коротше, сам побачиш.

Вони вийшли на галявину. Забачивши їх, до них попро­стував молодий чоловік.

— Томас Хелле, відділ розшуку зниклих, — відрекомендувався він. — Ми раді, що ви тут, Холе.

Харрі здивовано поглянув на молодого поліцейського, але, здається, той не жартував.

Вище на пагорбі Харрі побачив хлопців із криміналістичного відділу. Скарре нахилився, і Харрі слідом за ним прослизнув під стрічкою загорожі. Вони пішли стежкою, протоптаною навмисне, щоб не зіпсувати сліди, які ще не зафіксували експерти. Криміналісти помітили Харрі та Скарре, відсторонилися, даючи їм підійти ближче, проводжаючи їх багато­значними поглядами: чекали на реакцію.

— От дідько! — вирвалося в Скарре, і він відступив на крок назад.

Харрі відчув, як похолола голова, наче вся кров відхлинула, залишивши тільки страшне, смертельне відчуття порожнечі.

Ніяких особливих деталей він одразу не помітив, тому відчуття, що цій оголеній жінці добряче перепало, не виникло. Принаймні не так, як у випадку з Сильвією Оттерсен або Гертом Рафто. Але що насправді нажахало Харрі, так це холоднокровність, з якою вся картина була задумана й виконана, виліплена та сконструйована. Труп висів над двома великими сніговими грудомахами — недоробленим сніговиком, — по­ставленими одна на одну біля стовбура дерева. Труп розгойдувався біля самого стовбура, а на товстій гілці біля голови жінки можна було роздивитися сталевий дріт. Він закінчувався петлею, яка, як бездоганно накинуте ласо, не зачепила ані шию, ані груди і була затягнута під підборіддям. Руки зв’язані за спиною. Очі заплющені, рот закритий, що надавало обличчю жінки умиротвореного виразу, наче вона спала.

Можна було подумати, що тіло не зачеплене, поки погляд не падав на стібки на блідій шкірі. Краї, прошиті тонкою голкою, яка майже не залишала слідів уколів, чорніли від загуслої крові. Один ряд стібків ішов упоперек живота, а другий — навколо шиї. Довершена робота, подумав Харрі. Ніяких ста­рих дірок від цвяхів. Усе рівнесенько.

— Схоже на оту гидь, ну як ото ліплять сучасне мистецтво, — додав Скарре.

— Інсталяцію, — підказав хтось поруч.

Харрі закивав головою: вони мали рацію. Але таки щось тут вибивалося із загального враження довершеної хірургічної роботи.

— Він розрізав її на шматки, — промовив він хрипло, наче його душили. — А потім стулив ізнов.

— Він? — запитав Скарре.

Харрі не відреагував.

— Мабуть, щоб легше було перевезти, — озвався Хелле. — Гадаю, нам відомо, хто жертва. Її чоловік учора заявив про зникнення. Зараз він у дорозі сюди.

— Чому ви вважаєте, що це та сама жінка?

— Чоловік знайшов сукню з підпалинами. Вони саме там, де на трупові стібки.

Харрі зосередився на своєму диханні. Тепер він зрозумів, що саме вибивалося з картини. Незавершений сніговик. І не­акуратні вузлики на дроті. І нечіткі кути там, де дріт був зігнутий. Усе це було грубо, некрасиво, наче зроблено навпомацки. Наче це був ескіз, проба пера. Наче перший погляд на ще не завершену роботу. І навіщо він зв’язав їй руки за спиною? Коли він привіз її сюди, вона була давно мертва. Чи це частина плану?

— Чому мене не попередили? — кашлянув Харрі.

— Я доповів про все своєму шефу, а той — вашому начальнику, — відповів Хелле. — Ми дістали вказівку тримати все в таємниці. Я так вважаю, що це пов’язано з... тією людиною, яку затримали не так давно.

— Катриною Братт? — запитав Скарре.

— Імені ми не знаємо, — відповів голос позаду них.

Вони обернулися. На снігу, широко розставивши ноги та засунувши руки до кишень, стояв начальник Поліцейського управління Осло. Його холодні блакитні очі розглядали тіло.

— Ну, таке тільки на виставку.

У молодого поліцейського очі полізли на лоба, а начальник управління, наче нічого не сталося, повернувся до Харрі:

— На два слова, старший інспекторе.

Вони відійшли до загорожі.

— Ну й діла... — зітхнув начальник Поліцейського управління, дивлячись собі під ноги. — Тут у нас була зустріч. Ось чому мені треба з тобою поговорити, так би мовити, тет-а-тет.

— Із ким зустріч?

— Це, Харрі, не важливо. Важливо те, що там було ухвалене рішення.

— Яке?

Начальник управління переминався з ноги на ногу, і в голові у Харрі промайнуло: чи варто зробити йому зауваження, щоб він не затоптував сліди?

— Я хотів обговорити це з тобою сьогодні ввечері, Харрі, у спокійній обстановці. Але тепер, коли знайшли це тіло, з розмовою не можна зволікати. У пресу все просочиться вже через дві години. Так що часу, на який ми розраховували, у нас нема. Доведеться їм видати інформацію щодо Катрини Братт і пояснити, як їй вдалося проникнути до нас, діяти під самим нашим носом, а ми й не помітили. Керівництву, ясна річ, доведеться брати відповідальність на себе.

— Та до чого ви все це, шефе?

— До того, що постраждає довіра населення до столичної поліції. Лайно ллється вниз, Харрі. Що вище починають, то його більше. А все потім вивалиться на просту людину, що стоїть в самісінькому низу. Як тільки ми втратимо довіру, Харрі, щойно народ подумає, що поліція дала такого маху, — усе, ми програли. Конт­роль втрачено. Я вважаю, ти розумієш, що стоїть на кону.

— Шефе, у мене мало часу, — сказав Харрі.

Начальник управління облишив нишпорити поглядом по довколишньому краєвиду і втупився в Харрі:

— Ти, звичайно, знаєш, що таке «камікадзе»?

— Японець-шибайголова, який спрямовує свій літачок на американський авіаносець.

— Я теж так думав. А Гуннар Хаген сказав, що самі японці цього слова ніколи не вживають, це якась помилка американських шифрувальників. Камікадзе — це назва тайфуну, який врятував японців, коли вони воювали з монголами колись там в одинадцятому сторіччі. Перекладається, як «вітер Божого провидіння». Поетично, правда?