Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— Харрі!

Харрі озирнувся і спробував посміхнутися: перед ним стояв оголений чоловік з рушником навколо стегон.

— Матіасе, — ледве вимовив Холе. — Ти мене налякав. Я гадав, ти зараз на роботі...

— Вибач, — розсміявся Матіас і склав руки на грудях. — Сьогодні працюю вночі. Помінявся. Хотів душ прийняти, чую, хтось шарудить біля дверей. Я подумав, що це Олег, а в нього ключі тугі, розумієш?

Харрі розумів. Тугі ключі колись належали йому. Отже, Ракель віддала їх Олегу, а Матіас отримав ключі хлопчика. Жінки...

— Що ти хотів, Харрі?

Харрі відмітив, що Матіас склав руки якось неприродно високо, наче прикривав ними щось.

— Та так, — відповів він. — Просто проїжджав мимо і хотів занести Олегу дещо.

— Чому у двері не подзвонив?

Харрі ковтнув слину.

— А я відразу здогадався, що він ще із школи не повернувся.

— Це як?

Харрі кивнув, даючи зрозуміти Матіасу, що, на його думку, це доволі доречне запитання, і пояснив:

— Сніг.

— Сніг?

— Так. Він припинився дві години тому. А сходи чисті, жодних слідів.

— Це ж треба, Харрі! — весело вигукнув Матіас. — Оце дедукція у повсякденному житті. Відразу видно, що ти слідчий.

Харрі натягнуто розсміявся разом із ним. І тут руки Ма­тіаса трохи опустилися, і Харрі роздивився те, що Ракель називала «невеликою фізичною вадою». Там, де зазвичай у чоловіків розташовуються соски, у Матіаса була гладенька чиста шкіра.

— Це спадкове, — сказав Матіас, простеживши за поглядом Харрі. — У мого батька так само було. Рідко зустрічається, але зовсім безпечно. Та й до чого вони чоловікові?

— Справді, до чого? — озвався Харрі і відчув, як палають його вуха.

— Хочеш, я передам Олегу... що ти там йому приніс?

Харрі крадійкувато кинув погляд на шпаківню:

— Ні, дякую. Завезу іншим разом. — Холе скривив гримасу, яка, як він сподівався, мала підтвердити правдивість його слів. — Давай іди в душ.

— О’кей.

— Бувай.

Сівши до автомобіля, Харрі ляснув долонями по керму і голосно вилаявся. Він поводився, як малолітній кишеньковий злодюжка, спійманий на гарячому. Брехав Матіасу просто в обличчя. Брехав, вивертався, як останній засранець.

Він завів мотор і вдарив кулаком по панелі: він не повинен постійно думати про роботу, треба переключитись на щось інше. Виходило погано: всю дорогу думки юрмилися в голові, повертаючись до останньої справи. Він думав про фізичні недоліки, уявляв червоні плоскі соски, які виглядають на білій шкірі наче плями крові. Про плями крові на необробленому дереві... Раптом у мозку виринули слова фахівця з грибка: «Вихід один — пофарбувати всю стіну у червоне».

Отже, він поранився. Харрі на мить заплющив очі, уявляючи рану. Це мала бути глибока рана, якщо крові витекло так багато, що... лишалося тільки зафарбувати всю стіну...

Харрі різко загальмував і почув гудок автомобіля. У дзеркалі він побачив, як свіжим сніжком вильнула на повному ходу «тойота-хіяче», вона пролетіла мимо, дивом не зачепивши його машину.

Харрі відчинив дверцята, вискочив надвір і озирнувся: він стояв біля стадіону «Грьоссбанен». Глибоко зітхнув і спро­бував подумки рознести вщент ту картинку, що виникла у нього в голові, щоб спробувати скласти її наново. І вона скла­лася, йому навіть не довелося міняти шматки мозаїки місцями: вони підходили одне до одного ідеально. Серце забилося сильніше. Якщо він має рацію, то вся версія перевернеться з ніг на голову. Усе збігалося, збігалося з тим, як Сніговик планував свої дії, як готувався проникнути до будинку... А тру­пи? Адже тепер зрозуміло, куди вони поділися. Харрі, тремтячи, підкурив сигарету та спробував реконструювати події, виходячи з нової версії. Він почав із курячої шиї, обвугленої на зрізі.

Харрі не вірив в осяяння, божественне ясновидіння та іншу телепатію, але він вірив в удачу. Не у талан, який іншим дається від народження, а в систематичну удачу, яку завзятою працею можна собі підкорити та змусити працювати на свою користь. В удачу, яка приходить, коли сплетеш такі дрібні тенета, що в них спіймаються усі збіги до єдиного. Але його нинішня удача була не така. Тільки б він був правий! Харрі подивився донизу й побачив, що він розтоптав сніг і тепер — у прямому й переносному смислі — стоїть обома ногами на землі.

Він сів у машину, дістав мобільний і набрав номер Бйорна Гольма.

— Так, Харрі? — відповів сонний і майже до невпізнанності гугнявий голос.

— Судячи з голосу, тебе добряче прихопило, — сказав Харрі.

— Схоже на те, — відповів Гольм. — Бісова застуда. Лихоманить навіть під двома ковдрами. Пекельний стан.

— Слухай, — перервав його Харрі. — Пам’ятаєш, я просив тебе виміряти температуру тих курей, яких рубала Сильвія Оттерсен, щоб визначити, коли це сталося?

— Ну?

— І ти ще потім сказав, що одна була тепліша за інших двох.

Бйорн Гольм пирхнув:

— Так. А Скарре пожартував, що у неї була лихоманка. Взагалі-то можливо.

— А я вважаю, що її зарізали після того, як Сильвію було вбито. Не менше ніж через годину.

— І хто ж це зробив?

— Сніговик.

Очікуючи відповіді, Харрі почув, як Гольм смачно висякався, а потім сказав:

— Тобто ти вважаєш, що вона взяла сокиру Сильвії, пі­шла назад...

— Ні, сокира залишилася в лісі. Я мав на це звернути ува­гу, але тоді я нічого не знав про розжарену петлю.

— А що ти там мав видивитися?

— Та шия ж у курки була обвуглена! Чорна з країв. Імовірно, петлю використовував саме Сніговик.

— І навіщо їй було вбивати цю курку? — продовжував дивуватися Гольм.

— Щоб зафарбувати усю стіну в червоне.

— Що?

— У мене ідея, — відповів Харрі.

— Дідько, — пробурмотів Гольм. — У мені, звісно, через оцю твою ідею треба негайно вилазити з постелі? Так?

— Ну... — промимрив Харрі.

Виявляється, снігопад вирішив просто трохи перепочити, бо о третій годині на весь Естланн знову посипалися великі важкі пластівці. Траса Е16 була вкрита сірим простирадлом снігової каші, яка стікала аж з Беруму.

Не доїжджаючи до Солліхьогда, Харрі з Гольмом звернули на лісову просіку.

За п’ять хвилин вони стояли в дверях перед Ролфом Оттерсеном. За його спиною Харрі побачив Ане Педерсен, котра сиділа на дивані у вітальні.

— Нам треба ще раз поглянути на підлогу в сараї.

Ролф Оттерсен поправив окуляри, а Бйорн Гольм голосно та важко кашлянув.

— Будь ласка, — погодився Оттерсен.

Харрі з Гольмом пішли до сарая, а худа чоловіча фігура продовжувала стояти на ґанку, повернувшись у їхній бік.

Верстат, де Сильвія різала курей, стояв на тому самому місці. Від курей, звісно, не залишилося й сліду — ані від живих, ані від мертвих. До стіни була прихилена гостра лопата. Такою сніг не прибирають, а копають землю. Харрі підійшов до дошки з інструментами. Силует сокирки, яка мала там висіти, нагадав Харрі, як на місці злочину крейдою обводять тіло жертви.

— Коротше, я вважаю, що Сніговик повернувся й зарізав ще одну курку, щоб її кров’ю залити підлогу. У нього була тільки одна можливість — зафарбувати все у червоне.

— Ти вже це казав. Тільки я все одно до пуття нічого не зрозумів.

— Якщо людині треба сховати червону пляму, вона може її змити або зафарбувати у червоне все довкола. Гадаю, Сніговик хотів щось приховати. Якісь сліди.

— Які ще сліди?

— Щось червоне, що не можна було прибрати, змити, бо необроблене дерево швидко всотує будь-яку рідину.

— Кров? Вона намагалася приховати плями крові під ін­шою кров’ю? Це і є твоя ідея?

Харрі обійшов верстак, сів навпочіпки, відчув, як руків’я револьвера Катрини Братт у нього за поясом уп’ялося йому в живіт. Він подивився на підлогу. Там усе ще було вид­но рожеві розводи.

— У тебе є з собою знімки, які ми тут зробили? — запитав Харрі. — Починай з тих місць, де було найбільше крові. Особливо тут, поряд з верстаком.

Гольм дістав знімки із сумки.

— Отже, зверху був шар курячої крові, — сказав Харрі. — Але була й інша, та, що встигла проникнути в щілини та всотатися у волокна дерева. Вона не могла змішатися з курячою, бо курячою залили набагато пізніше. Як вважаєш, зможеш видряпати трохи тієї, першої крові, на аналіз?