Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
— Але… ти ж не можеш. — Ці слова були захисною стіною.
— Можу, — видихнув він. — Дуже навіть можу. Я люблю тебе, Дженнсен.
Його тепле дихання лоскотало щоку, посилаючи по тілу хвилі тремтіння.
Чомусь у цей момент вона згадала про Тома. Вона уявила, як він, у звичайній для нього манері, посміхається. Він би повів себе зараз зовсім по-іншому. Дженнсен не знала, чому так впевнена в цьому, вона просто знала. Том би ніколи не заговорив про любов такими словами.
Чомусь вона відчула раптову біль за Тома.
— Себастян…
— Завтра ми підемо назустріч нашій долі…
Дженнсен кивнула, дивуючись, як пристрасно прозвучали ці слова. Їх загальна доля, їх загальний шлях…
Вона міцно пригорнулася до Себастяна, відчуваючи приємне тепло його руки, яка торкнулася її живота, талії, стегна… Вона готувалася до того, що він зараз скаже щось страшне, і в той же час молила, щоб цього не сталося.
— Але ніч наша, Джен, якщо тільки ти скористаєшся нагодою.
«Дженнсен».
— Себастян…
— Я люблю тебе, Дженнсен. Я люблю тебе.
«Дженнсен».
Вона хотіла, щоб образ Тома зник.
— Себастян, я не знаю…
— Я ніколи не думав про таке. У мої наміри не входили такі почуття, але я люблю тебе, Джен. Я не очікував цього… О Творець, я нічого не можу з собою вдіяти. Я люблю тебе.
Він почав цілувати її шию, і вона заплющила очі. Як було здорово чути його шепіт, слова визнання, змішані з жалем і гнівом на себе самого і наповнені відчайдушною надією.
— Я люблю тебе, — знову прошепотів Себастян.
«Дженнсен».
Дженнсен здригнулася від задоволення — від насолоди відчувати себе жінкою, від свідомості, що чоловіка хвилює саме її існування. Ніколи раніше вона не відчувала, що приваблива. Зараз же вона відчувала себе не просто красивою, а спокусливо красивою.
«Здавайся…»
Вона поцілувала шию Себастяна, і він стиснув її ще міцніше. Вона поцілувала його вухо і провела язиком навколо, як тільки що проробив з нею він. І його тіло просто запалало.
Рука його пірнула під сукню, пальці ковзнули по коліну до оголеного стегна…
«Вибір за тобою, — сказала собі Дженнсен. — За тобою».
Вона судорожно вдихнула, широко відкривши очі і втупившись на темні балки під стелею. Рот Себастяна накрив її губи перш, ніж вона змогла вимовити хоч слово, щоб зупинити його. Вона вперлася кулаком в його плече, в марній спробі дати собі можливість сказати це коротке важливе слово, в марній спробі відштовхнути його.
Але ця людина врятувала їй життя!.. Якби не він, її б вбили разом з матір'ю тієї дощової ночі. Вона була зобов'язана йому життям. І дозволити йому доторкатися зараз до неї було дрібницею в порівнянні з тим, що він для неї зробив. Що в цьому поганого? Це було дрібницею порівняно з тим, що він відкрив їй своє серце.
А крім того, він подобався їй. Такого чоловіка побажала б будь-яка жінка. Він був гарний, розумний і значний. Більше того, він любить її. Що ще можна було побажати?
І вона змусила себе викинути з голови образ Тома, сфокусувавши всю свою увагу на Себастяні та його дотиках. Вони робили її слабкою, це було майже хворобливе відчуття.
Його пальці були такими ніжними, що з її очей покотилися сльози. Вона забула слово, яке хотіла сказати, дивуючись, навіщо вона взагалі хотіла його вимовити.
Її пальці обійняли потилицю Себастяна, чіпляючись за нього, як за життя. Її долоні обхопили його спину, і вона скрикнула від того, що він з нею робив. І більше не могла нічого — тільки безпорадно дихати, насолоджуючись чудовою непристойністю того, що відбувається.
— Себастян! — Скрикнула вона. — О-о, Себастян…
— Я так тебе люблю, Джен. — Він розсунув її коліна і ковзнув між ніг. — Ти так мені потрібна, Дженнсен. Я не можу без тебе жити. Клянуся, не можу.
Передбачалося, що це її вибір. У всякому разі, так вона сказала собі.
— Себастян…
«Здавайся…»
— Так, — видихнула вона. — О милостиві духи, вибачте мене… Так.
35
Обі сперся плечем об стінку фургона, що стояв трохи осторонь від торгових рядів. Тримаючи руки в кишенях, він неквапливо вивчав безтурботний натовп. Люди, що снували між лотків, перебували у святковому настрої — можливо, тому що весна була вже поруч, хоча зима ще і не послабила своїх суворих обіймів. Незважаючи на пронизливий холод, всі балакали і сміялися, торгувалися і придивлялися, сперечалися і купували.
І ніхто з цього натовпу, що кинув виклик холоду, не знав, що серед них знаходиться дуже важлива людина. Обі посміхнувся. Серед них знаходиться Рал. Член правлячої сім'ї…
З тих пір як Обі зрозумів, що невразливий, під час довгої дороги на північ він став новою людиною, навченою чималим досвідом. Спочатку, після смерті мерзенної чаклунки і його божевільної матері, він був в захопленні від отриманої свободи і навіть не подумував про те, щоб відвідати Народний Палац. Але чим більше він розмірковував над подіями, над враженнями від них, над тим новим, що дізнавався, тим ясніше йому ставало, що ця подорож життєво необхідна. Все ще не вистачало якихось шматочків, і це цілком могло привести до неприємностей.
Та жінка, Дженнсен, сказала, що за нею полюють кводи. Кводи полюють тільки за важливими людьми. Обі тривожився, що вони можуть почати переслідувати і його, тому що він теж був важливою людиною. Як і Дженнсен, він був однією з дірок у світі. Латея не пояснила, що це означає, але «дірчастість» робила Дженнсен і Обі особливими. І якось зв'язувала їх.
Можливо, що лорд Рал дізнався від віроломної Латеї про існування Обі і тепер боявся, що в нього з'явиться законний суперник, здатний кинути йому, лорду Ралу, виклик. Зрештою, Обі ж теж був сином Даркена Рала. Нинішній лорд Рал володів магією, зате Обі був невразливий.
Загалом, неприємності назрівали, і в цих умовах Обі вирішив, що краще всього слідувати власним інтересам і відправитися до палацу предків, де і з'ясувати все, що тільки можливо.
Правда, на початку мандрівки у нього були деякі сумніви. Тим не менш, він насолоджувався подорожжю і дізнався багато нового. Він тримав у голові цілий список вражаючого: місця, люди, знаки. Все щось означало. У вільні хвилини він переглядав цей уявний список, порівнюючи, що підходило одне одному, які відкриття він міг передбачити. Він завжди вважав, як важливо тренувати розум. Він був сам по собі, сам приймав рішення, сам вибирав дорогу, але йому треба і далі рости і вчитися.
Тепер Обі не повинен більше годувати тварин, доглядати за садом, лагодити паркан, сарай і дім. Він більше не повинен тягати тюки, бігати з лопатою і виконувати кожен каприз своєї божевільної матері. Він більше не повинен терпіти огидні ліки докучливої чаклунки, знову ловити її хитрі погляди. Він більше не повинен вислуховувати тиради і глузування матері або піддаватися приниженню.
Одного разу в неї вистачило нахабства наказати йому прибрати купу замерзлого гною — йому, синові самого Даркена Рала. Обі не знав, як можна було змиритися з цим. Напевно, він — людина незвичайного терпіння, яке було одним з видатних рис його натури.
Божевільна мати завжди забороняла йому витрачати гроші на жінок. Обі відсвяткував своє визволення від тиранії тим, що, діставшись до великого міста, наніс візит найдорожчій шльондрі, яку тільки зміг знайти. І зрозумів, чому мати завжди була проти його спілкування з жінками — це було приємно.
Однак він з'ясував, що ці жінки теж можуть бути жорстокі по відношенню до чуйного чоловіка. Вони теж намагалися деколи змусити його відчути себе маленьким і нікчемним. Вони теж пильно розглядали його розважливими, безсоромними, оцінюючими поглядами, які він так ненавидів.
Обі підозрював, що і в цьому провина його матері. Він підозрював, що вона навіть могла проникнути зі світу мертвих у цей світ, через холодне серце повії, щоб отруїти йому найсолодші миті. Він підозрював, що її голос нашіптував злісні слова у вуха жінок. Це було дуже схоже на неї — навіть заспокоївшись навічно, вона не могла дозволити йому насолоджуватися життям.
