Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Ой, крикнув Цар тоді на свої гайдуки:
«А возьміть же Байду добре в руки!
Возьміть же Байду, ізв’яжіте
Та й на гак ребром зачепіте!»
Тайдуки Байду взяли, і зв’язали
Та й на гак ребром зачіпали.
Тепер співала, притупуючи й дзенькаючи кайданами, уже добра половина юрби. Краєм ока Сулейман бачив, як напружився візир, а слідом за ним і всі охоронці. На відміну від султана, інші не надто добре розуміли мову русинів, але навіть їм було ясно, що нахабна пісня обшарпанців наділяла володаря правовірних, м’яко кажучи, не надто великим розумом. Незрозуміло було, як султан терпить подібні образи?!
Втім, якесь неясне передчуття утримувало Сулеймана від того, щоб негайно віддати фатальне розпорядження. От уже цілих два роки минуло відтоді, як його ненаглядна Хуррем знепритомніла, побачивши утикане стрілами мертве тіло Вишневецького, занедужала, а незабаром померла, так і не приходячи до тями. Султан дотепер намагався зрозуміти, що ж сталося в той трагічний день, але марно...
То, може, ця дикунська дурнувата пісня пояснить бодай щось?! Адже і його ненаглядна Хуррем, і князь Байда Вишневецький, і ці відчайдушні шибайголови, яким уже нічого втрачати (бо, виконавши свої ядучі куплети, вони можуть уже вважати себе мертвими), — люди однієї крові! Галерникам видніше...
Ой, висить Байда
Та й не день, не два,
Не одну нічку
Та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гадає,
На вірного свого Джуру споглядає,
На свого Джуру молодого
І на свого Коня Вороного:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Чи обіцяв, що будеш мені та й вірнесенький?»
А Джура ж на господаря свого споглядає
Та й сльози за муки його проливає.
Прийшов до нього Цар Турецький:
«Ой, що ти бачиш, Байдо молодецький?»
«Бачу, Царю, три дубочки,
А на тих дубочках сидять три Голубочки!
Дозволь, Царю, лучка взяти,
Щоб тобі на вечерю Голубочків зняти?»
Цар на теє головою киває,
Голубочків підстрелити Байді дозволяє.
Чергова дурість: давати лук зі стрілами повішеному ребром на гак — що за безглузді вигадки?! Які ще голуби на вечерю з рук засудженого на смерть?! І до речі, звідки міг узятися на місці страти джура–зброєносець?! Не було при Вишневецькому ніякого джури і близько!..
Однак передчуваючи скору розв’язку сюжету, Сулейман продовжував мовчати. Галерники ж дружним хором доспівали закінчення своєї відчайдушної дикої пісні:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Подай же мені лучок та й тугесенький!
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Де я мірю, там і вцілю,
Де я важу, там і вражу!»
Ой, як стрельнув Байда з лука,
То й попав Цареві поміж самі вуха!
А Царицю
В потилицю,
А Цареву дочку
В саму голівочку!
Буде ж тобі, Царю,
За Байдину кару!
Тре було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову ізтяти,
А тіло його поховати,
Вороним Конем потоптати!
Востаннє дружно притупнули босі ноги, хвацько дзвякнули кайдани, і в залі запанувала цілковита тиша. Сулейман, великий візир й охоронці намагалися до кінця осмислити почуте і побачене, а нахабні обшарпанці поглядали на них спідлоба з переможним виглядом. Ще б пак: адже яку б люту кару не вигадали турки для них — свою справу вони зробили, прокричавши образливі дикі слова просто в обличчя володареві правовірних!.. Овва, такої образи не стерпів би ніхто у великій Османській імперії — тим паче, сам султан.
Але чому ж мовчить грізний правитель?! Здавалося б, усе зрозуміло, саме час рішуче перервати цю комедію, що навіть віддалено не нагадує справжній вищий суд...
Однак Сулейман, схоже, і не збирався бодай якось реагувати на все це неподобство, чим дуже здивував присутніх. А все тому, що перед очима в нього спливла жахаюча картина: його кохана дружина Роксолана, що лежить біля трупа Вишневецького ниць, в останньому своєму судомному жесті схопившись за потилицю...
Ну так, зрозуміло, у грубій дикунській пісні галерників усе було вигадкою від початку й до кінця. Все це вони придумали з однією лише метою: якнайбільше піднести свого загиблого ватажка Байду, водночас принизивши володаря правовірних разом з його родиною і всією Османською імперією.
Та все–таки була, була в їхній мерзенній пісеньці частка якоїсь істини, нехай і недоступної розумінню: хоча неіснуючий джура–зброєносець і не давав висячому на гаку Вишневецькому ніякого лука... більше того — хоча це саме Вишневецький помер від доброї дюжини стріл зі срібними наконечниками!..
Проте справді можна було подумати, що це саме він випустив султанші в потилицю розжарену стрілу з тугого лука, уже будучи абсолютно мертвим!!!
Саме про цю правдиву обставину якимсь незбагненним чином довідалися полонені дикуни, саме цю правду вклали у фінал своїх образливих куплетів.
А якщо так, то...
Якщо так, то рано чи пізно про цю правду стане відомо всій Османській імперії. Сулейман згадав один із жартівливих віршів, давним–давно надісланих йому покійною Роксоланою. На жаль, він уже встиг забути його, запам’ятав лише загальний зміст сказаного: пташку, що вилетіла із клітки, можна підманити жменькою розсипаного сезаму й упіймати знов але слово, що вилетіло з вуст людських, не впіймаєш... а тим паче невловима думка, що витає від душі до душі! Очевидно, саме так буде і з цією крамольною пісенькою...
— О володарю правовірних, чого це?..
Сулейман нетерпляче махнув рукою, і великий візир смиренно замовк.
...Так–так, саме так станеться і з цією пісенькою! Вона вже вилетіла з вуст бандитів, що її склали, — і вже це слово не упіймати! Щоправда, їх можна закатрупити повільно й болісно всіх до єдиного — наприклад, посадивши рядком на палі або, за прикладом цього негідника Байди, підвісивши за ребра на гаках. А щоб сидячи на палях або висячи на гаках, вони не могли наспівувати мерзенне своє вигадництво, вирвати їм попередньо язики...
Але це все про слова людські, а з думками, з думками як бути?!
Джерело думок — голова, якщо відтяти голову, пропадає сенс саджання на палю або підвішування на гак...
А тоді всі крамольники імперії скажуть: он до чого м’яко вчинив султан зі своїми ганьбителями! І з чого б це, цікаво знати?..
