Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Дайте їм спокій, — Сулейман махнув на стражників рукою. Ті з видимим небажанням підкорилися й відступили на пару кроків.
Бранці звелися на ноги. Всім своїм виглядом демонструючи непокору волі правителя, нахабно розглядали великого султана Сулеймана Кануні.
Овва, що за цікаве видовище являв цей суд!..
Юрба брудних закривавлених обідранців, колись грізних бандитів, які спалили й розграбували не одне прибережне татарське селище... а може, навіть турецьке?!
І — він, справедливий володар Османської імперії, милостивий заступник союзників і гроза ворогів...
— То хто ж із мерзотників склав ці віршики?
Сулейман звертався до візира, при цьому не відриваючи погляду від бранців. Хотів бачити їхню найменшу реакцію, щоб зрозуміти, хто ж знає турецьку. Втім, жоден м’яз на жодному розбійницькому обличчі не сіпнувся, ніхто не посміхнувся в нечисту нечесану бороду. Отже, або бандити по–турецьки не розуміли, або мали надзвичайну витримку. Скоріше, варто було припустити друге...
— Хто?.. — повторив султан.
— Ви чули, про що вас запитує володар правовірних?! — гримнув візир.
Без жодної додаткової команди стражники заходилися колоти бранців списами під ребра. Як раптом одноокий галерник, що стояв у самому центрі юрби, задерикувато викрикнув по–турецьки:
— Я склав!
Стражники миттю опустили списи, а Сулейман поспішив уточнити:
— Отже, ти?..
Зненацька довготелесий обшарпанець, скований разом з однооким, викрикнув не менш задерикувато:
— Я склав це, султане!
— То ти чи ти?.. — Сулейман перевів погляд на довготелесого. Принаймні, поки що зрозуміло одне: турецьку ці бандити не тільки розуміють, але й говорять нею. Однак же тепер то один, то другий галерник заходився викрикувати:
— Я склав! Я!.. Я!.. Ні, я!..
А коли в автори обурливої пісеньки записалися всі бранці, їхня юрба вибухнула дружним голосним реготом. Усе було зрозуміло: обшарпанцям зовсім байдуже! Не боялися вони ні самого володаря правовірних, ні його стражників, ані лютої страти, що, безсумнівно, очікувала незабаром на усіх до останнього — ніщо на цьому світі не могло пом’якшити їхню люту розбійницьку вдачу!!!
Великий візир прекрасно зрозумів це, а тому зібрався вже віддати розпорядження начальникові охорони забрати бранців геть із палацу. Єдине, чого він очікував, — це розпорядження султана щодо конкретного виду страти: чи то на палі їх усіх посадити, чи то на гаки начепити, як героя їхньої огидної пісеньки?!
Однак замість очікуваного розпорядження Сулейман знову звернувся до бранців:
— Я не просто так запитав. Я ж сам поет, тому хотів би вислухати вашу пісню з вуст її автора. Отже?..
Ото вже коли всі присутні здивувалися, то це тепер! Справді, вислуховувати крамольні потішні куплети, народжені в голові якогось обшарпанця, нечестивого християнина?! Куплети, де із глузуванням згадується і сам повелитель правовірних, і його покійна дружина?..
— Ти справді хочеш цього? — розв’язно запитав одноокий. По голосу відчувалося, що прохання султана зацікавило його так само, як і інших.
— Справді хочу.
У залі зависла напружена мовчанка. Схоже, бандит намагався оцінити, чого коштуватиме йому і його товаришам гнів Сулеймана як у випадку виконання прохання, так і відмови від цього. Втім, нахаби в усякому разі приречені на болісну смерть... Це було настільки очевидно, що одноокий галерник зненацька хоробро притупнув на місці й під передзвін своїх кайданів голосно заспівав:
Ой, в Царіграді на риночку
Та й п’є Байда мед–горілочку!
Ой, п’є Байда та не день, не два,
Не одну нічку Та й не годиночку!..
Ой, п’є Байда, все перехиляє
Та й на свого Джуру все поглядає:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Та чи будеш ти мені вірнесенький?..»
Усе було зрозуміло з перших же слів. Груба майданна мова, грубий дикунський мотив, невитриманий розмір строф, часткова відсутність рими — от що це таке! А хто міг бути героєм цих бандитів, як не гордій Байда Вишневецький, що навіть під страхом смерті відмовився прийняти іслам і встати під прапор володаря правовірних?! І все це не враховуючи найдурнішого припущення, що на якомусь із стамбульських базарів (а може й не на стамбульському?!) можна було запросто купити хмільні напої. Більше того — вживати їх привселюдно!!!
О Великий Аллах!..
Втім, як недосконалість самої пісні й вибір її героя, так і ісламська заборона на вживання «меду–горілочки» у межах Османської імперії цікавили одноокого бранця найменше. Як і його довготелесого товариша, котрий тепер підспівував одноокому, при цьому пританцьовуючи на місці, наскільки дозволяли кайдани:
А Джура ж мед–горілочку Байді підливає
Та й господарю своєму на те одповідає:
«Хоч я хлопець молодесенький,
Буду тобі, Байдо, завжди вірнесенький!»
А Байда все п ’є мед–горілочку,
Не одну нічку Та й не годиночку!
Прийшов до нього Цар Турецький:
«Ой, що ж бо ти робиш, Байдо молодецький?»
«Ой, п Ю, Царю, мед–горілочку
Та не день, не нічку, та й не годиночку!»
Тоді Цар Турецький к нему присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький!
Покинь, Байдо, байдувати,
Сватай мою Дочку та йди царювати!
Возьми мою Царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
Як і слід було очікувати, дикуни продовжували безшабашно нагромаджувати безглуздість на безглуздість. Для чого володареві правовірних відправлятися на базар і затівати будь–які розмови з нетверезим козаком?! І навіщо особисто сватати за невірного бандита своє улюблене дитя — дочку Міхрімах... між іншим, давно вже видану заміж за пашу Рустема?!
І попри все це, Сулейман мимоволі... замилувався галерниками! Чимсь невловимим нагадували вони Роксолану — не грізну султаншу, якою вона стала у літньому віці, а ту безшабашну і водночас дуже кмітливу веселунку, яка колись ризикнула самовільно позмагатися із найкращою гаремною танцівницею Олтун — і несподівано для всіх перемогла в очах султана! Бо хоча її танок був диким (якщо не сказати відвертіше — дикунським), а краса рухів не йшла у жодне порівняння з тим, що демонструвала одаліска, яка тижнями відточувала кожен жест, проте всю її переповнювала настільки іскристо–нестримна енергія, що Сулейман без жодних вагань віддав першість юній русинці...
Щось подібне відчувалося і в базарних куплетах галерників, які між тим продовжували наспівувати:
А Байда мед–горілочку знай собі випиває
Та й Царю Турецькому на те одповідає:
«Толова твоя, Царю, геть слабка,
Якщо думка твоя така лиха!
Твоя Дочка поганая,
А віра Турецька проклятая!
Не тобі, Царю, христіан підмовляти,
А Байду тобі в лицарях своїх не видати!»
