Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

«А що, гарна думка — вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», — каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б'ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. — Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, — відповідає Каллаген. — Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, — каже він. — „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п'яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», — відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, — думає він. — Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків'я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп'яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», — думає він, зв'язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.

«Легше, друже», — сміючись, каже Лупе. Він мимохіть почухує горло. Сліди досі там, але вранці вони щезнуть. Втім, Каллаген знає, що вампіри їх якось бачать. Чи відчувають нюхом. Чи ще якось, розтуди його.

«Слухай, — каже він, звертаючись до Лупе. — Я тут подумав і вирішив поїхати з міста на тиждень-два. Не хочеш приєднатися? Можемо поїхати на північ штату. На риболовлю».

«Не можу, — відказує Лупе. — У готелі я не матиму відпустки до червня. До того ж нам бракує рук тут. Але, якщо хочеш поїхати, я залагоджу з Ровеном. Нема питань. — Лупе придивляється до нього пильніше. — Схоже, відпочинок тобі не завадить. У тебе втомлений вигляд. І ти нервовий».

«Ні, то я так, плани-плани», — каже Каллаген. Він нікуди не поїде. Тут у нього, можливо, буде шанс оберігати Лупе. Бо тепер йому дещо відомо. Вбивати їх не важче, ніж чавити жуків на стіні. Та й по собі вони лишають небагато. Прибирання стало легким, як кажуть у телерекламі. З Лупе все буде гаразд. Упирі третього типу, такі як Містер Портфель-Марк-Крос, начебто не вбивають своїх жертв і навіть не змінюють їх. Принаймні за той нетривалий час, що він спостерігає, він такого не бачив. Але він спостерігатиме — це йому під силу. Він пильнуватиме. Це буде маленька розплата за Джерусалемз-Лот. І з Лупе все буде добре.

— Та тільки добре не було, — мовив Роланд, обережно скручуючи цигарку з тютюнових крихт, знайдених на дні кисета. Папір був ламкий, тютюн трохи більший за порох.

— Не було, — погодився Каллаген. — Роланде, в мене немає цигаркового паперу, але я маю дещо ліпше для куріння. У домі є добрий тютюн, який привезли з півдня. Я не палю, а от Розаліта інколи ввечері любить попахкати люлькою.

— Пізніше я неодмінно скористаюся твоєю пропозицією. Наразі дякую, — сказав стрілець. — Тютюну мені бракує менше, ніж кави, але майже так само. Завершіть свою розповідь. Нічого не пропускайте. Нам важливо почути все, але…

— Я знаю. Часу обмаль.

— Так, — кивнув Роланд. — Часу обмаль.

— Коротше кажучи, мій друг заразився цією хворобою… кажете, її назвали СНІДом?

Він питально глянув на Едді, і той кивнув.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — Назва не гірша за інші, хоч асоціюється в мене з якимись цукерками для схуднення. Мабуть, вам відомо, що ця хвороба може непомітно протікати роками, але мого друга вона зжерла, як полум'я соломинку. Вже в середині травня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого Лупе Дельґадо був дуже хворий. Він страшенно зблід. Його майже весь час лихоманило. Іноді він цілу ніч проводив у туалеті — блював. Ровен би неодмінно заборонив йому з'являтися на кухні, але це не знадобилося, бо Лупе заборонив собі сам. А потім стали з'являтися плями.

— Здається, це називається саркомою Капоші, — сказав Едді. — Захворювання шкіри. Спотворює її.

Каллаген кивнув.

— За три тижні після того, як пішли плями, Лупе вже лежав у центральній лікарні Нью-Йорка. Якось увечері наприкінці червня ми з Ровеном Маґрудером пішли його навідати. Доти ми переконували один одного, що все буде гаразд, що він вибереться, вийде переможцем, чорт забирай, він був молодий і сильний. Але того вечора ми з порога збагнули, що це кінець. Він був у кисневому наметі. З рук стриміли трубки крапельниць. Його мучив страшний біль. Він не хотів, щоб ми наближалися до нього. «Це може бути заразне», — сказав він. Насправді ніхто в ті часи нічого не знав напевне про цю хворобу.

— І через це вона була ще страшнішою, — докинула Сюзанна.

— Так. Як він сказав, лікарі вважали, що це хвороба крові, яку передають один одному гомосексуалісти під час статевих актів або, можливо, наркомани, колючись однією голкою. Але він хотів, щоб ми знали, він повторював це знову і знову, що він чистий, аналізи на наркотики нічого не показали. «З сімдесятого року жодного косяка не викурив, — повторював він. — Богом клянуся». Ми сказали, що віримо, що він чистий. Ми сиділи по обидва боки його ліжка, він узяв нас за руки.

Каллаген гучно проковтнув слину.

— Наші руки… він примусив нас помити їх перед тим, як ми вийшли. Про всяк випадок, сказав він. І подякував, що ми прийшли. Сказав, що Ровен і «Домівка» — найкраще, що трапилося з ним за все його життя. Що для нього притулок справді став домівкою.

Ще ніколи я не хотів випити так сильно, як того вечора, І коли йшов з лікарні. Але попросив Ровена не відходити від мене. Удвох ми проминули всі бари. Тієї ночі я вклався в ліжко тверезим, однак лежав і думав, що це тимчасово. Як кажуть в анонімних алкоголіках, від першого ковтка до сп'яніння — один крок. А мій перший ковток був десь неподалік. Десь бармен сидів і чекав, коли я прийду, щоб хлюпнути мені в склянку віскі.

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі — клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів — деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти — ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», — сказав я.

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп'ємо все, що є у мене в гаманці. Згода?»

«Згода», — сказав я.

«Якщо ти нап'єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам'ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.