Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
Хай там як, а перше вбивство я вчинив через Лупе. Перше з цілої низки. Це сталося в квітні…
Зараз квітень, і повітря нарешті запахло весною. Каллаген з п'ятої години в «Домівці»: спочатку виписує чеки, щоб закрити рахунки в кінці місяця, потім готує свою коронну страву, яку сам називає «Жаб'ячим рагу». Рагу взагалі-то з яловичиною, але йому подобається ця смішна назва.
Паралельно він вимиває великі сталеві казани — не тому, що мав у них потребу (чого-чого, а посуду в «Домівці» не бракувало), просто мати вчила його прибирати за собою на кухні.
Він несе казан до чорного виходу, однією рукою притримує його на стегні, другою повертає ручку дверей. Виходить у завулок, збираючись вихлюпнути мильну воду в заґратований злив каналізації, та раптом зупиняється. Він бачить те, що вже бачив раніше, у Вілідж, але тоді двоє чоловіків (один притулився спиною до стіни, другий стояв перед ним, упираючись руками в цеглу) були лише тінями. Цих він бачить дуже добре, бо з кухні падає світло. І той, хто прихилився до стіни й наче спить, повернувши голову так, щоб відкрити шию… Каллаген його знає.
То Лупе.
Хоч крізь відчинені двері падає світло й ця частина завулка добре освітлена, а Каллаген навіть не намагається поводитися тихо — він навіть наспівує «Прогуляйся дикою стороною», жоден з них його не помічає. Вони в трансі. Чоловікові, що стоїть перед Лупе, десь п'ятдесят років, він добре одягнений, у костюмі й краватці. Поруч стоїть на камінні дорогий портфель «Марк Крос». Шия чоловіка витягнута вперед, голова нахилена. Розкриті губи туляться до шиї Лупе з правого боку. Що там, під ними? Яремна вена? Сонна артерія? Каллаген не пам'ятає, та це й немає значення. Дзвоники не дзеленчать, але запах нестерпний, так смердить, що сльози порскають йому з очей і з носа тече прозорий слиз. Довкола двох чоловіків палахкотить темно-синє світло, Каллаген бачить, як воно ритмічно пульсує обертами. «Це їхнє дихання, — здогадується він. — Ця гидота ворушиться від їхнього дихання. Тобто вона справжня».
До вух Каллагена долинає дуже тихе вологе чмокання. Таке можна почути в кінотеатрі, коли там жагуче, з запалом цілується якась парочка.
Далі він не думає, а просто робить. Ставить на землю казан з жирною мильною водою. Дно казана лунко стукається об бетонний ґанок, але пара біля стіни завулка навіть не ворушиться. Вони досі занурені у свій сон. Каллаген відступає на два кроки назад і опиняється на кухні. На столі лежить сокирка, якою він дрібнив на кубики яловичину для рагу. Лезо яскраво блищить. У ньому він бачить себе й думає: «Принаймні я не упир. Інакше відображення б не було». Потім його пальці стискаються на гумовому руків'ї ножа. Він повертається в завулок. Переступає через казан з мильною водою. Повітря нерухоме й вологе. Десь крапає вода. Десь радіо горлає «Хтось врятував сьогодні моє життя». Краплини вологи в повітрі утворюють довкола ліхтаря на дальньому боці завулка ореол. У Нью-Йорку квітень, і за десять футів від того місця, де стоїть Каллаген — віднедавна колишній священик католицької церкви, — вампір ссе кров у своєї жертви. Чоловіка, в якого закохався Доналд Каллаген.
«Я майже був у тебе на гачку», — співає Елтон Джон, і Каллаген ступає на крок уперед, піднімаючи сокирку. Потім рвучко опускає її, і лезо глибоко заходить у череп вампіра. Два боки його голови розчахуються, як крила. Він підводить голову, наче хижак, який почув наближення когось більшого й небезпечнішого, ніж він сам. Наступної миті він трохи підгинає коліна, немовби збираючись підняти портфель, потім наче вирішує, що обійдеться й без нього. Він повертається і повільно йде до виходу з завулка. На звук голосу Елтона Джона, який тепер виводить «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя». Сокирка досі стирчить з його черепа. З кожним кроком руків'я гойдається з боку в бік, неначе тугий маленький хвіст. Каллаген бачить кров, але її не море, як він очікував. Тієї миті він надто шокований, щоби над цим замислюватись, але пізніше він зрозуміє, що в цих істотах украй мало рідкої крові. Те, що дає їм життя, є навіть магічнішим, ніж сама загадка крові. Найдивовижніше, що їхня кров скипається так туго, неначе жовток круто звареного яйця.
Істота робить ще один крок і зупиняється. Її плечі опускаються. Голова провалюється вперед, і Каллаген більше її не бачить. А потім, зненацька, одяг падає і зіщулюється, лягаючи на вологу землю в завулку.
Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.
Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав'язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, ай на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.
Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.
Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап'ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.
Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.
— «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, — сказав йому якось Ровен Маґрудер, — але в нас є свої принципи».
Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!
. «Не нахабній і не скаржся, — каже він сам собі. — Адже дев'яносто п'ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці — хотілося б вірити, що Господь, — тож навіть не думай скаржитися».
Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується дo решти речей — дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, — їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.
«Доне? — каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. — Ти збираєшся кинути їх у рагу?»