Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Одна ластівка весни не робить, — сказала Сюзанна.

Каллаген кивнув.

— Жертва була хлопчиськом років п'ятнадцяти. Судячи з зовнішності, пуерториканець чи, може, домініканець. На землі під його ногами стояв бумбокс. Я не пам'ятаю, що тоді грало, тобто можна зробити висновок, що була якась інша пісня, не «Хтось врятував мені життя сьогодні». Так минуло п'ять хвилин. Я вже збирався клацнути пальцями в нього перед носом чи, може, потріпати його по щоках, але тут він блимнув очима, заточився, труснув головою і прийшов до тями. Побачив, що я стою перед ним, і перше, що зробив, — ухопився за свій бумбокс. І притис його до грудей, наче дитину. «Чого треба, чувак?» — спитав. Я сказав, що мені від нього не треба нічого, нічогісінько, кривдити його я не хочу і жодних брудних думок у мене нема. Але мені цікаво, що це за одяг лежить коло нього. Підліток глянув униз, потім опустився на коліна й став нишпорити в кишенях. Я подумав, що тепер йому є чим зайнятися, більш ніж досить, тож просто пішов геть. І то був мій другий вколошканий упир. Убити третього було вже простіше. Четвертого — справа техніки. До кінця серпня я вже порішив їх з півдюжини. Шостою була жінка, яку я бачив у банку «Мерін Мідленд». Світ тісний, правда?

Досить-таки часто я ходив на перехрестя Першої й Сорок сьомої та стояв там, дивлячись на «Домівку». Інколи я опинявся там під вечір, споглядаючи, як п'яниці й безпритульні стікаються на вечерю. Часом Ровен виходив надвір і розмовляв з ними. Він не курив, але завжди тримав у кишенях сигарети, кілька пачок, і роздавав їх усі. Я ніколи особливо не намагався сховатися від нього, але я ні разу не помітив, щоб він мене впізнав.

— Ти, мабуть, дуже змінився на той час, — припустив Едді.

Каллаген кивнув.

— У мене було волосся до плечей, яке до того ж почало сивіти. Борода. І, звісно, я більше не морочився через одяг. Половину з того, що було на мені, я надбав від убитих упирів. Один з них був хлопець, що розвозив пошту на велосипеді. Він мав величезні мотоциклетні чоботи. Звісно, це вам не черевики від «Баллі», та вони були майже нові й підходили мені за розміром. Таким чоботям немає зносу. Вони й досі в мене. — Він кивнув у бік будинку. — Але навряд чи він не впізнав мене через це. У тій справі, якою займався Ровен Маґрудер, постійно обертаючись серед п'яниць, наркоманів і безпритульних, які однією ногою стоять у реальності, а другою — в Зоні Сутінок, швидко звикаєш до великих змін у людях, і зазвичай ці зміни не на краще. Вчишся розпізнавати, хто перед тобою, попри нові синці й свіжий шар бруду. Думаю, він не впізнав мене тому, що я став подібний до тих заблуканих мерців, як ви, Роланде, їх називаєте. Невидимкою для світу. Гадаю, цих людей — цих колишніх людей — щось прив'язує до Нью-Йорка…

— Вони ніколи не відходять далеко, — погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. — Привиди з'являються лише в тому будинку, де пішли з життя.

— Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір'я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. — Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. — Хтось почав на мене полювати.

— Вампіри, — сказав Едді.

— Тааак… — Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. — Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене — чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам'ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.

Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.

Того вечора — грозового й задушливого — я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».

— Господи всевишній, — сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.

— З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з'їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку — в західній частині Рембла, [40] в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.

— Оголошення про тварин? — здивувався Едді. — А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.

— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.