Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Торн налетів на Мстислава, упізнавши його. Варяг був без щита, тільки з одним мечем.
– Оце і є той славний воєвода Торн, убивця братів моїх! – гукнув Мстислав.
Торн почув цей заклик, на мить закляк. Тоді гукнув:
– От і ти зараз упадеш від меча мого!
Мстислав віддав свого щита котромусь із воїв – вирівняв сили.
– Обережно, княже, меч його надто гострий і довгий, – попередив Мстислава хтось.
– У мене теж не коцюба, – відрізав князь.
І почався бій. Чорні мечі страшно відбивали світло блискавиць, що розстрілювали землю вже десь далі.
Сила Торна була у вмінні, мав непомильне око й дуже твердий зап’ясток. Мстислав же мав могутні плечі й груди, від чого удар його був тяжкий, так що Торн аж прогинався під ним, ставлячи блок. Йому все тяжче й тяжче було відбивати княжі удари. Мстислав побачив це й пришвидшився. Тоді раптом зробив кілька фальшивих випадів, і коли меч варяга пішов убік, Мстислав ковзнув своїм двосічним Торна по шиї. Наче погладив. Однак того було досить, аби варяг почав ковтати ротом повітря, ніби риба, яку викинули на берег. Кров била з рани, виривалася поміж зімкнутих на шиї пальців, що намагалися затулити поріз. Аби позбавити варяга страждань, Мстислав ударив ще раз, і голова Торна покотилася по багнюці.
Саме в цю мить у бік варягам вдарили Мстиславові комонники. Князь чернігівський навмисно виманив ворога на те місце, де стояло його ліве крило, і повернув боком до лісу. У тому ліску сидів його засадний полк, складений із дружини тмутараканської. Яси й касоги, а з ними й русичі блискавично вдарили. Вікінги враз запанікували й кинулися бігти. Їх доганяли й знищували немилосердно, однак ніч заховала багатьох утікачів. Між ними втекли і Ярослав із Якуном.
Волос утретє
– І що ж єси наробив? – До Снєжки нарешті почало доходити, і сльози відчаю враз проступили в очах молодої жінки.
– Кожен вой так би вчинив, – відповів Волос.
– Але ж ти чув, що було уречено? Він ворог – наш, Доброгоста, Перуна!
– Турик – брат мені. Він нічого лихого не зробив ні нам, ні Доброгосту, ні Перунові.
– Він – нє, та рід його… Хіба ж ти забув слова Доброгоста? Хіба ж ти забув, як княжі гридні палили весь нашу, отців наших убивали, як мати твоя загинула? Що ж із тобою сталося, раніше був єси зовсім інакший?!
Волос спробував узяти свою жону за руку, та вона вихопила долоню і відвернулася від нього. Вой стерпів, але більше пояснювати жоні нічого не хотів, мовив тільки:
– Перун ніколи не хотів пити крові русича. Її і так ллється занадто много.
Вони сиділи удвох у своїй хаті, мали одну ніч, щоби попрощатися: після того як Волос звільнив Турика, Доброгост йому пробачати не збирався. Не те що Доброгост – сам Перун розсердився на дітей своїх, кидав у пущу блискавками, а небо з ляку плакало слізьми дощу.
– Аби задобрити Перуна, ти підеш замість того перелюбця. – Отаким був присуд Доброгоста.
Отож це була остання ніч у його житті, бо Волос не збирався ані тікати, ані просити пощади. Снєжка поглянула на нього, будучи вся у сльозах.
– Чого ж ти не тікав разом із тим Туриком? Хіба ж можна було сподіватися на Доброгостову милість?
– А я і не сподівався. І тікати звідси не збираюся, бо тута є дім мій. Якщо мені боги урекли вмерти тута, то нехай так і буде.
– Проситиму Макош, аби захистила тебе.
– Хіба ж Макош сильніша є за Перуна? Та не плач, Снєжко, ходи до мене, нехай обійму тебе.
Вона кинулася до нього, обійняла щосили, цілувала свого мужа, плачучи й не бажаючи відпускати.
Коли вони лежали вже спокійно нагі на постелі, Волос мовив:
– Хочу, аби-с мені народила сина. Або дочку – що боги дадуть. Аби хоч щось після мене лишилося на цьому світі.
Снєжка пригорнулася до нього.
– Завтра буду просити Доброгоста, аби…
– Не треба, тим горю не зарадиш. Поцілуй мене ліпше, а то там, у вирію, мені буде скучно за тобою.
Вони кохалися знов і знов, як востаннє…
Десь під ранок втомлена Снєжка заснула. Ні, вона втомилася не від любощів – печаль забрала від неї всі сили. Волосові обійми тільки заспокоїли, а від міцного сну сили повернуться. Волос милувався сплячою жоною, пестив її волосся, торкався шкіри. Снєжка усміхалася – боги дали їй спокійний сон.
Потиху, аби не збудити її, Волос підвівся, одягся і вийшов надвір. Повітря було прохолодно-свіже, тож він вдихнув його на повні легені.
Волос сів на заваленій липі, підійшли Мечобор, Житник і Горнило, посідали поруч. Якусь мить мовчали.
– Реклисьмо Доброгостові, аби замість тебе Перунові віддав найліпшого нашого бика. Не хоче, розізлився тілько, – сказав нарешті Мечобор.
Розмову підхопив і Житник:
– Старим став наш волхв. Певно, років сто має, а може, і сто двадцять. Ніхто того не знає, окрім самого Доброгоста.
– Старий, та міцний – не попреш супроти нього. Ми вже і так, і сяк, а він заперся і тілько твоєї крові вимагає. Ти вже прости, Волосе, – сказав своє слово і Горнило.
– Кого ж поставить він замість себе? – замість відповіді запитав Волос.
– Думав тебе ставити! – раптом десь поруч гримнув голос волхва.
Доброгост, як завше, з’явився ніби просто з туману.
Він підійшов до четвірки мужів, ті тут же підвелися. Волхв присів по-старечому, втомлено.
– Волхвував єсмь колись, кого замість себе ставити, кому знання свої лишити. Боги на тебе показали. В усьому хрестаті винні: вони розлучили нас, викрутили твій дух. Стільки років я чекав на тебе, коли ж дочекався – встромив єси мені ножа в серце.
Волос мовчав – не мав що відповісти, та й не хотів. Волхв же продовжив:
– Мушу знайти когось інакшого, якогось отрока. Чую, Морана вже близько, не жити мені вже довго на світі Даждьбожому. Хтось мусить закінчити за мене мою справу, бо кровна мста свята є. Тілько два останні чада проклятого Володимира лишилися, і то зійшлися у смертельному бою.
– Про що речеш єси, діду? – живо запитав Волос.
Жрець поглянув на нього.
– Полуденний Лев побідив полунічного Ведмедя. Ярослав побіг у Новгород, аби ще більшу дружину набрати, Мстислав же має удруге піти на Київ. Там уже Каніцар подбає, аби кров пролилася. Той проклятий рід мусить згинути. З ним і Русь згине, аби потім знову відродитися.
Волос це вже вкотре чує від старого. Схоже, у сивій голові більше нема нічого, тільки та одна думка крутиться.
– Чого ж будуть вартувати боги землі руської, як не буде ні русичів, ні землі тої? – запитав Волос.
Він враз відчув себе молодим вовком, що кидає виклик старому вожаку вовчої зграї. Доброгост не відчув виклику в цих словах, напевно, справді став занадто старим.
– Боги прокляли Русь. Я мушу помститися за них… Кровна мста…
– Хіба ж боги мертві, аби за них мсту чинити? Якщо Перун згинув, то чого ж ти, діду, хочеш мене в жертву йому принести? Хіба ж мертвому богу потрібна жива кров?
Волхв подивився на Волоса, тільки не своїми старечими, вицвілими очима, а двома чорними вогнями, які вириваються просто з перунової кузні.
– Хрестаті зробили з тебе покруча, Волосе. Однак мій жереб не міг помилитися. І тільки потім я зрозумів, що боги вказали не на тебе, а на твого сина, що досі сидів у тобі, а нині перейшов до Снєжки. Він стане замість мене і вестиме наш рід.
Волос зблід, затнувся на півслові, не знаючи, що казати. Волхв мав іще велику силу, Волос не зможе поперти проти нього. Нараз жрець підвівся.
– Чого ж ми будемо чекати? Пішли до капища – час.
Ішли мовчки слідом за волхвом. Мовчали, бо ніхто не смів і слова мовити. Доброгост був у зажурі. Волос думав про те, що він учинив і що його чекає. Так, можливо, він і скривдив богів, Доброгоста, підвів братів своїх. Але Турик… Ні, він зробив вірно, і тільки Снєжки шкода. А ще землі руської. Не дайте, боги, аби справдилося страшне Доброгостове прокляття.
Мужі сподівалися, що в такій ранній порі, коли сонце тільки вставало й кидало перші проміння понад пущею, на капищі не буде ні живої душі. Та вони помилилися – тут була Снєжка. Волос не сподівався її тут побачити, але серце його зраділо – усе ж не спить, наввипередки прибігла. Що ж вона робить? Дивно, жінка стала коло Макоші й прибирає, прикрашає її квітами, жертовний горщик перед нею поставила.
