Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– А чого ви прийшли в нашу землю й крадетеся, як вовки до кошари, до города нашого Чернігова?! Чого сла не послали, що князь київський у гості зволив завітати?! – гордо відповів Торнові Борислав.
І Торн, і Ярослав упізнали знаного сіверського боярина.
– Ти, боярине, забув, напевно, що вся земля руська стоїть під рукою князя Ярослава. І ви, сіверяни, також є холопи великого князя київського!
– Уже свого князя маємо! – у тих словах було стільки гордості, що на обличчях усіх сіверян розцвіли усмішки.
– Де ж є князь ваш? Нехай покажеться.
– Говорити він буде тільки з Ярославом, і то, коли ви, варяги, відступите від землі нашої та складете свої мечі.
Тепер посміхнувся Торн.
– Біду на себе накликаєш, боярине. Аби славні вікінги та перед смердами зброю поклали?! Та швидше сонце встане на заході!
Борислав іще щось говорив, тільки Торн відвернувся до Ярослава й мовив:
– Дай знак, княже, і потнемо тих нахабних смердів.
– Вони не дадуть вам вишикуватися в лаву, – вкотре попередив Ярослав.
– У нас довгі мечі, і кожен вікінг трьох сіверян вартий.
– Не забувайте за Мстислава. Даю руку, що брат мій заховався десь у лісі зі своїми комонниками.
– Доки добіжить, ми сіверян у купу зіб’ємо й відсунемо до лісу. Самі ж зі списами своїми довгими станемо супроти комонників Мстиславових.
– Воля твоя, Торне. Вирішувати вам із Якуном.
Торн говорив із Ярославом по-варязьки навмисно, аби розумів Якун. Той кивнув головою і дав знак – варяги тут же почали вискакувати з лодій на берег. Робили це так вправно і згуртовано, що сіверяни спочатку навіть розгубилися.
– Бий псів варязьких! – нараз заревів Борислав. – Уперед, за князя нашого, за землю сіверську!
З диким гиком вої кинулися на ворога, вимахуючи топорами й мечами. У кожного були щит, кольчуга та шолом. Лучники випустили у варязькі лодії стріли, тут же кілька вікінгів полетіли сторчма у воду.
Торн із Якуном майже одночасно скочили зі своєї лодії і по коліна у воді побрели до берега. У щити їхні одна за одною впиналися крилаті стріли, проте це руху не стримувало.
– Вперед, вікінги, за славу нашу! – крикнув Якун. – Молот Тора на голови ворогів!
Тим часом, захоплені боєм, обидві дружини й не побачили, які дивні речі творилися на небі: хмари чорною, зловісною пеленою закутали його і страшно воркотіли. Вони валувалися, ніби ті люди унизу, і борюкалися між собою. Стало темно – сонце сховалося так глибоко, що жоден промінчик не зумів прорватися крізь чорну пелену, і обом дружинам довелося битися в темряві. Враз спалахнула блискавка, заливши все навколо яскраво-кривавим світлом. За нею тут же гримнуло, так що й крики бойовища були заглушені тим громом. Дощ полив як із цебра – справжня злива. Вона шуміла, лютувала, так що вої не чули один одного, ні наказів своїх старшин, а лише шум дощу. Люди змокли враз, земля під ногами перетворилася на багнюку, оружжя в руках стало слизьким.
Дві лави зійшлися за кілька десятків кроків від берега. Враз затріщали щити, шоломи й кольчуги, а разом із ними й кості мужів славних. Крики смерті разом із бойовими криками почали змішуватися в один галас. Важкі топори й мечі воїв трощили все на своєму шляху, і тріск той перевершували тільки чергові удари грому.
Варяги були затиснені до річки зі всіх боків. У них була сила не менша за сіверську, вони почали підсилювати натиск та прориватися.
Борислав із Туриком рубалися в першій лаві.
– Гей, дружино, наляжемо! – заричав Борислав – і вони поперли на варягів із новою силою.
Якун став із мечем проти Борислава.
– Зараз ми подивимося, що ти за птиця, – хекаючи, сказав Борислав, витираючи рукавом із лоба піт та дощову воду, що заливала лице.
Він увесь намок, став тяжким, рухатися було вкрай незручно. Та в боярина було ще чимало сили, вогонь боротьби горів у його очах.
Якун щось гаркнув до нього варязькою, вони стали один навпроти одного.
– Не встояти тобі, варяжине, перед силою руською! – гукнув боярин і кинувся в бій.
Мечі їх зійшлися в шаленому танці, щити гуготіли від страшних ударів, рик бійців додавав їм сили й відваги. І таки не встояв варяжин під ударами боярина руського, почав відступати. Борислав з усієї сили натиснув на нього, так що той не витримав, упав. Меч його відлетів, він спробував підвестися, як тут Борислав ударив ще раз. Варяг прикрився. Харалужний зло черкнув по обкутому щиті, застогнав і переламався надвоє!
– Прокляття! – ревнув боярин.
Якун спробував вийти з бою, однак Борислав ухопив його за плащ, золотом тканий.
– Стій, не втекти тобі, темная сило!
Він щосили потяг варяга на себе, сам силкуючись вихопити з-за пояса свій обушок. Варяг відчув лиху годину, виривався. Його ж плащ душив горло, золота запонка в’їдалася в шию. Він насилу намацав її, відшпилив. Борислав смикнув щосили плащ на себе – і золочена луда залишилася в його руках, ворог же заховався за спинами інших варягів.
– Повернись, варязька собако, ти так утікаєш, боягузе, що аж покинув своє лахміття! Я пороблю собі із твого плаща онучі, проклятий тхоре! – зловісно гарчав боярин.
Грім нараз перегукнув його, Борислав щось кричав іще своїм, вимахував страшною своєю зброєю – обушком. Варяги кинулися на нього, однак один за одним відскочили, а перший, найсміливіший, то й упав навзнак: обушок зі свистом проламав шолом варяга, а разом із ним – і череп.
Сіверяни, побачивши таку мужність свого боярина, також поперли на варягів. Борислав сам поклав на землю ще декількох ворогів, поки проти нього не вийшов сам Торн.
– А ось і ти, воєводо, давненько хотів із тобою помірятися силами!
Торн у відповідь вдарив щосили топором, щит боярина витримав цей удар, обушок знову зі свистом розпоров грозове повітря, глухо вдарився об щит варяга. Знову обмін ударами, тоді ще раз. У тому бою обидва бійці втратили немало сили, їх удари були такими могутніми, що ковані щити розлетілися на друзки, обушок ланцюгом закрутив рукоять сокири й вирвав із варязьких рук. І боярин, і воєвода стали безоружними один навпроти одного, кинулися з голими руками, борюкаючись на слизькій від дощу та крові землі. Нараз русич схопив варяга за пояс, підняв і кинув на землю. Дружина чернігівська гукнула з радості, варяги завили з досади.
– Де ж ти, Мстиславе?! Поглянь, княже наш, як дружина твоя б’ється за тебе, не жаліючи живота свого!
Враз вдарила блискавка й освітила сіверського богатиря. Обличчя його було бліде, руки – червоні від крові. У боці його стирчав ніж – Торн встиг завдати удару – Борислав навіть не зауважив. Тільки тепер відчув, як страшно закололо в боці, як чорна пелена починає застилати очі. Тим часом Торн підвівся, у руках його був уже меч котрогось із вбитих варягів. Він розмахнувся ним на боярина. Той мовчки дивився в очі смерті.
– Чи бачиш тепер, княже, як за тебе б’ється дружина сіверська? – тільки й спитав не знати кого.
– Бачу! – раптом гукнув хтось збоку, і плечистий дружинник із заборолом на шоломі, що закривало обличчя, загородив своїм щитом Борислава від Торнового меча.
Торн враз відступив. Плечистий вой скинув шолом, і всі враз упізнали князя. Мстислава.
– Княже мій, то ти весь час бився разом із нами? – тупо запитав Борислав, усе ще стоячи на ногах, які ніяк не хотіли підкошуватися. Якась нелюдська сила підтримувала ще чернігівського богатиря.
– Хіба ж я не князь ваш?! – блискавка знову освітила лице Мстислава. – Тепер наказ усьому полку – відступаємо лівим крилом. Турику, підтримай Борислава, він мені живим потрібен!
Вої добре пам’ятали план битви, який узгодили ще перед початком. Ліве крило сіверян відходило назад, ніби піддавалося варягам. Вікінги сприйняли це за відступ, за слабкість сіверського полку.
Першим, забувши про обережність, в атаку пішов Торн. Інші варяги також перегрупувалися, заповнивши собою місце, де щойно стояли чернігівці, і тепер вийшло так, що варяги оточують сіверян і тиснуть. Тільки чернігівці не побігли, а мужньо тримали оборону на правому крилі.
