Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Раптом він додибав до місця, яке було страшним, схожим на роззявлену пащу великої чорної змії. Тут пахло кров’ю. Волос запитав у пущі, що тут сталося, і вона відповіла йому. Волхв підійшов до могили, у якій Турик поховав Луку, Бурого і Середича, присів над нею і поправив каміння, якими була обкладена.
– Спіть спокійно, браття.
Волос пішов далі. Він йшов і йшов, ноги й далі несли його через пущу, він слухав її, вбирав усім своїм єством. Тільки тепер Волос почав розуміти, що Доброгост віддав йому свою силу. А ще батечко Орь стільки навчив…
Зупинився Волос перед брамою Каніцарового дворища. Постукав. Відчинив молодший брат Ратка.
– Чого тобі треба?
Волос тільки поглянув на нього, і молодець тут же відступився. Із терема вийшли Овсій і Тишата Воротичі.
– Це ти? Чого прийшов?
– Я до боярина.
– Смієшся? Спершу твій волхв навідьмував супроти нього, тепер єси добити прийшов? Забирайся звідси, а то мечами зараз потнемо! – пригрозив Овсій і поклав руку на рукоять.
Волос не розумів, про що він говорить.
– Що з Каніцаром?
– Ніби й сам не відаєш? Волхв до нього біса пустив, так що боярин тепер навіть із терема не виходить – тіні своєї страхається. Біс у ньому сидить. Добре, що ми прийшли, бо уже б згинув – холопи його настрахалися і повтікали з дворища.
Волос і далі не розумів.
– Пощо Доброгосту робити таке?
– Бо Каніцар не послухав його, не пішов підіймати Києва супроти сіверян.
Волос ступив крок, аби пройти до терема, та Воротичі і не думали пропускати:
– Чого сунеш? Каніцар тебе слухати не захоче!
Овсій і Тишата стіною стали перед молодим волхвом, та Волос наставив на них свою палицю.
– Відступіться!
Вони враз відступили, Тишата сам відпер двері перед Волосом.
Каніцар сидів у своїй світлиці. Хоча сказати «сидів» – неправильно. Він притулився в кутку, дивлячись на Волоса великими очима.
– Хто ти? Згинь, згинь, пропади!
Боярин раптом почав хрестити себе, а тоді Волоса. Молодий волхв підійшов до нього, подивився: справді, хтось нагнав на боярина великого страху. Волос простягнув свою відкриту долоню, показав її Каніцарові. Той перестав кричати, затих. Тоді Волос стиснув долоню в кулак і смикнув на себе, ніби видираючи з Каніцара його недугу, тоді відчинив дверцята грубки, де весело горіли дрова, і кинув у вогонь те, що тримав у долоні. Вогонь гухнув і відразу заспокоївся, продовжуючи й далі мирно горіти.
Каніцар дивився на Волоса очима, що не розуміли нічого.
– Виджу, тобі вже ліпше стало. Відступив страх.
Каніцар підвівся зі своєї схованки, тяжко посунув до стола і гупнув там на лаву. Тоді підвівся, підійшов до дверей, гукнув, прочинивши стулку:
– Гей, хто там є? Принесіть нам меду!
Він знову сів.
– Добре, що-с прийшов, вою. А то мені самі чорти ввижалися, думав уже, що здурію. А ти, певно, також силу велику маєш, раз зумів зняти Доброгостові чари.
– До чого тут чари? П’єш меду вельми много, тому і ввижаються чорти.
Старий усміхнувся – добрий жарт. Тишата зайшов, поставив жбан із медом і три кухлі – напевно, один собі. Однак Каніцар його випровадив.
– Сідай до столу. Хотів єсмь тебе воєм назвати, та виджу – волхв тепер єси.
– Називаюся Волосом.
– Маєш посох Доброгостів…
Волос не відповів. Він відклав посох і сів за стіл навпроти Каніцара.
– Які справи були в тебе з нашим волхвом?
– Справи? Ми були другами великими, то я дав йому землю, аби селище своє поставилисьте. А він що зробив зі мною? Невдячний поганин… Раз маєш його палицю, значить, пішов уже до праотців, так?
Волос знову не відповів, дивився тільки на старого боярина, що за останній час дуже схуд, зблід, вкрився зморшками і до решти посивів. Каніцар налив меду собі, Волосові, випив і став розказувати:
– Дружина княжа тоді нишпорила по пущі і навертала язичників у віру Христову. Бояри помагали князю: і поляни, і деревлянські такоже. Тоді ж і ваша весь спалена була, бо Доброгост відмовився хреста прийняти. Вони кілька літ блукали пущами, аж доки волхв не прийшов до мене. Не хотів сваритися з відьмаком, бо всі знають, що волхви Перунові мають силу велику. А ще Доброгост оповів, як його отець разом із моїм прадідом та іншими боярами князя Аскольда скинули зі стола великокняжого, а замісто нього Олега прикликали. Отож уклав я ряд із Доброгостом: давав їм землю та боронив від князя і бояр, а він відвертав від моїх земель бурі, пошесті, диких звірів та людей моїх лікував. Усе добре було, та останнім часом старий збожеволів… Нічого не тямив, тільки про мсту кровну рік, про те, що Русь спопелитися має, а потім воскреснути. Вовками своїми Дашка затравив, нелюд, а такий був муж…
Волосові стало усе більш-менш зрозуміло. Він мовив:
– Доброгост намовляв тебе, аби-с пішов укупі з боярством київським супроти князя?
– Речу ж – здурів старий. Коли ж я йому відмовив – прокляв мене.
Боярин знову налив собі, хотів ще й Волосові, але в того був іще повний кухоль – молодий волхв не поспішав пити. Каніцар же знову хильнув.
– Доброгост тобі помагав не тілько господарство держати – у справах державних також його рука була, – чи то запитав, чи ствердно мовив Волос.
– Яких державних? – перепитав Каніцар, знову собі наливаючи: страшні страхіття минулися, і тепер йому хотілося залити душу.
– Був єси чи не першим боярином при Святополкові. Ти намовив князя, аби братів своїх побив, а Доброгост своїм відьмуванням поміг тобі.
Каніцарові трохи мед не став у горлі. Він поглянув на Волоса.
– Не Святополк побив братів своїх, а Ярослав. Казав я вже вам!
– Не лжи, Каніцаре. Володимир заповів Борисові стіл свій, бо любив його вельми, і люд київський також любив княжича. Він сів би на столі вітця свого і чинив би, як отець. Боярам то було не до смаку, особливо тобі, Каніцаре. Ви бажали тілько віча скликати та верховодити князем своїм. Тому й гукнули Святополка князем київським. А щоби поміж братами війни не було, намовив єси Святополка, аби той убив Бориса.
Каніцар допив-таки, відставив кухоль і запитав:
– Доброгост тобі оповів?
Ні, Доброгост Волосові цього не розказував. Молодий волхв сам здогадався ще тоді, як вони з Каніцаром і Лукою сиділи останній раз у тій самій світлиці і вели бесіду. Лука тоді навмисне так говорив, аби Волос зрозумів його слова. І той зрозумів, повірив Луці. Волос не відповів Каніцарові нічого. Той знітився, знову налив, та пити не став – відсунув кухоль.
– Не заради віча було вбито Бориса… Часи віча давно минули, ще Олег, об’єднавши землі від Новгорода до Києва, став над вічем. Володимир ще більше укріпив силу княжу, бо спирався не на віче боярське, а на простий люд і свою дружину. Тих дрімучих часів, коли віче скидало одного князя, а вибирало собі другого, уже не вернути. Борис загинув через інше – не був годен до стола великокняжого. При ньому Русь би занепала, вороги б роздерли її.
Волос запитав:
– Рекли, же Борис і сам хотів від стола відректися, аби тілько із братом старшим котори не починати.
– Так, хотів. Та дружина Володимирова за ним стояла, і вони його, легкодухого, могли намовити. Ми зі Святополком та боярином Путшею вирішили вбити Бориса. З нами ще був дехто. Путша узяв своїх людей, але ті нездари не могли добити князя самі. Сікли його, та Морана так і не приходила і серце Борисове билося. Видно, молитва щира допомагала княжичу і при життю його тримала. Тоді прийшли два варяги – Торн і Ерік. Вони Бориса добили.
– Звідки вони там узялися? – перепитав Волос.
– Ці двоє варягів давно вже жили у Києві: ще малими прибилися до дружини Володимирової. Вони тоді служили не Ярославові, а Святополку! То вже потім їх забрав до себе Еймунд, що був у дружині Кульгавого.
Тепер усе ставало зрозумілим.
– Що було по тому?
– Святополк наказав везти тіло Бориса до Вишгорода, у дворище княже, аби люд київський не довідався. Великий страх на нього напав, як ото зараз на мене. Боявся він, що тепер брати ополчаться разом на нього, тож вирішив усіх побити по одному. Тільки своїм не довіряв уже, а наказав Торну підібрати людей надійних. Так варяги і побили братів Святополкових, тілько до Ярослава не дотягнулися їх руки. Кульгавий тоді був із дружиною, готувався на Київ іти. Іще до того Ярослав зі Святополком та іншими братами ряд між собою уклали, аби переступити через волю отця свого і не визнати Бориса великим князем київським. Володимир викрив той задум і схопив Святополка та кинув до порубу. Ярослав почув про це, відмовився отцю своєму дань давати й готувався до війни. Варяги конунга Еймунда вже були з ним. Сестра з Києва попередила Кульгавого, що Святополк почав убивати, і той вийшов із Новгорода. Так і почалася війна поміж Святополком та Ярославом. Далі ти вже знаєш.
