Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.
— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.
Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.
Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.
— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.
Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.
— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.
Король кивнув.
— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.
— Христоф, ваша величносте.
— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.
Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.
Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.
Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.
— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.
Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.
— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.
Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.
Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.
У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.
— Нехай Господь благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.
— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.
Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.
— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…
Острозький здивовано звів на нього очі.
— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.
Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.
У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:
— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…
В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.
Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.
— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.
— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.
— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.
— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.
— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.
— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.
— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.
— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.
Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.
— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.
За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.
— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?
— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.
— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…
— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.
Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.
— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!
Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.
За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.
— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.
— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.
