Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Чи вірні ви, панове, своєму рішенню, яке ухвалили в Дубно? — запитав він у них.
— Вірні, вашмосць, — відповіли ті.
— І що хочете вчинити?
— Схопимо ляського короля!
— А потім?
— У темницю його.
— Діло нехитре, — підсумував князь Костянтин, — але негоже так робити з помазаником Божим. До того ж він нам не заподіяв нічого лихого.
— Чи ж не сам князь того хоче? — спантеличено мовили шляхтичі.
— Хочу, — підтвердив Острозький, — але не в такий спосіб. Я інакше змушу його королівську милість не покидати Вежу Муровану.
Князь, нарешті, усміхнувся, а в очах його блиснув лукавий вогник.
— Пане маршалку, — звернувся він до Богдана Сусла, — звели, щоб королівських слуг відселили від короля подалі.
Велетень кивнув.
Після цього Костянтин Острозький взяв до рук срібного дзвоника і щосили в нього задзвонив. Десь за стіною почулася чиясь хода, а згодом — скрипіння невидимих дверей. Настінний килим трохи піднявся, і з-під нього вигулькнула пишна молодиця, що одразу розчервонілась, мов рожа, від такої кількості здивованих і захоплених чоловічих поглядів. Дивитись і справді було приємно, бо очі мовби потопали в її розкішній вроді.
— Пані Яблоновська, — представив її князь, і та вклонилась, — ось хто буде найкращим вартовим його королівської милості. Сігізмунд Август, панове, обожнює і страшенно боїться таких жінок, як це миле створіння. Він і кроку не зробить без її волі, а ми з цього скористаємось… Опікуйтесь ним, душко, нехай король не потребує нічого. Будьте готові передбачити будь-яке його бажання.
Пані Яблоновська вклонилась ще нижче, розчервонівшись ще дужче. Богдан Сусло гречно подав їй руку і вивів із зали. Трохи спантеличені вельможі попросили дозволу розійтись, і князь їх не затримував. Двох сотників він також відпустив, наказавши, щоправда, повернутись увечері. Було призначено ще дві аудієнції.
Христоф у глибокій задумі побрів до своїх покоїв, що межували з королівськими. Біля сусідніх дверей вже не було варти, проте на м’якому тапчані зручно вмостилась пані Яблоновська. Вона подарувала йому білозубу посмішку і провела таким палючим поглядом, що кур’єра кинуло в жар. У покоях він прикипів до глека з водою, ніби направду намагаючись загасити раптовий вогонь усередині.
За чверть години в його двері гучно постукали. Відчинивши, Христоф побачив на порозі огрядного шляхтича, одного з тих, що був на раді в князя. За ним тупцяло кілька слуг. Прибулий загрозливо насупив брови і, ні слова не мовлячи, рвучко ступив наперед. Слуги рушили слідом, якомога тихіше зачинивши двері.
— Чим завдячую? — запитав Христоф.
— Сучий сину, — гаркнув гість, — це я тобі дечим завдячую.
— Он як? — щиро здивувався кур’єр. — І чим же, якщо ваша ласка?
Вельможа і його почет вихопили шаблі.
— Моє ім’я Станіслав Данилович, — грізно представився гість. — Тепер ти, сподіваюсь, усе розумієш.
— Ні, — мовив Христоф, — як не розумію й того, чому вам хочеться моєї крові.
— Значить, не розумієш? — єхидно сказав Данилович. — А ось це в тебе звідки?
Він тицьнув шаблею кур’єрові в груди, де мерехтіла подарована в Олеському замку коштовність. Від такого здогаду Христофа почав душити сміх, хоч подумки він і шпетив себе за таку необачність. Справді, якого дідька він не сховав подарунок якнайдалі від людських очей?
— Я давно знав, що моя жінка має мене за дурня. І навіть присягнув, що мокрого місця не залишу від її коханця, — прохрипів наступаючи ображений чоловік. — І тепер, коли він у моїх руках…
— Стривайте, пане Данилович, я зовсім не коханець вашої жінки, — кур’єр гарячково намагався вигадати більш-менш підходяще пояснення, — я… я її посланець…
— Брешеш!
— Не брешу. Судіть самі, якби я грішив з вашою дружиною, то хіба не сховав би цю річ у найглибшу кишеню?
Він зняв її і справді заховав під полу, очевидно, за жодних обставин не збираючись біднішати.
— Тоді поясни, чому пані зробила тобі цей подарунок? — шляхтич начебто трохи заспокоївся.
— Оскільки я ніколи вас не бачив, пані дала мені цю річ, щоб ви самі мене знайшли, — брехав Христоф.
— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…
— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.
— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?
— Ваш.
— Хіба там щось негаразд?
— Саме це й веліла передати пані Данилович.
Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.
— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.
Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:
— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.
— Згоден, — була сумирна відповідь.
— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.
— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.
Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.
— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не знала, як діяти..
— О, я знаю, хто це! — схопився з місця вельможа. — Каменецькі! Їм давно муляли око мої добірні вина. Цікаво, чи багато вони встигли поцупити?
Посланець знизав плечима, показавши, що панський погріб обходить його найменше. Він почав збиратися і навіть попрямував до дверей, коли шляхтич благально його зупинив:
— Заждіть…
Христоф із демонстративною байдужістю глипнув на співрозмовника.
— Я б радо помчав просто зараз до моєї Пенелопи, але справи змушують лишитися в Острозі щонайменше на тиждень, — промовив Данилович. — Гадаю, пан має намір вирушити раніше?
Посланець кивнув.
— Чи не обтяжливо буде панові заїхати по дорозі в Олесько і передати моїй дружині невеличке послання?
Христоф так само байдуже вказав на письмовий стіл, де був каламар, пера і папір.
— Вельми вдячний.
Чоловік хутко взявся до роботи. За кілька хвилин він передав кур’єру два листи. Перший був посланням до пані Данилович, а другий являв собою грамоту, що дозволяла безперешкодно проїжджати через Олесько та його околиці. Христоф заховав обидва в дорожню сумку, пообіцявши якнайкраще виконати взятий на себе обов’язок.
— Покладаюсь на вас, — гаряче мовив шляхтич, сунувши в його долоню якусь золоту річ, — я розпорядився, щоб той підкоп негайно засипали. Як гадаєте, слушно?
— Соломонове рішеня, — похвалив Христоф.
— Коли пан вирушає? — наостанок запитав Данилович.
— Гадаю, за день, щонайбільше за два дні, — відповів посланець.
Цими словами й завершився прикрий випадок, про який обидва його учасники воліли мовчати і взагалі забути. Олеський вельможа, до того ж, пригрозив слугам, що власноруч здере шкуру з того, хто про це розбовкає. Звісно, знаючи, що пан слів на вітер не кидає, ті мовчали як риби.
Після обіду Христоф, аби трохи освіжити голову, подався на прогулянку. Днина стояла погожа, якраз така, коли літо поступається місцем осені, кидаючи напризволяще зеленошатних підданих, довколишні сади й ліси та проганяючи геть тужливих гусей і лелек. Яскраве сонце вже не розпікало світ, а прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя.
За містом кур’єр побачив двох обідраних монахів-францисканців, що, сидячи під розлогим дубом, злодійкувато їли паляницю, запиваючи водою зі струмка, який тут-таки жебонів під їхніми ногами. Христоф збирався пройти повз них, оскільки мало цікавився чернечою братією, але монахи, помітивши його, ледь не вдавились. Здивований Христоф зупинився. Монахи тим часом звелися і пошкутильгали до нього. За кілька кроків, один трохи підняв каптура, що затуляв півобличчя, і перед ним з’явився лик… Казимира. Очевидно, другим «іноком» був Орест.
— Отакої, — Христоф від душі зареготав, — чого це ви так прибралися?
