Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.
Шляхтич презирливо усміхнувся.
— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…
Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.
— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.
— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!
Атака розпочалась тієї ж миті, тільки Христоф та двоє найманців, досі виряджених у монахів, лишилися на місці. Зарядивши кожен по два мушкети, вони подалися кудись у темні зарості такою легкою і нечутною ходою, що викликали б заздрість навіть у місцевих котів, якби ті мали приємність за ними спостерігати.
Жовніри наскочили блискавично. Сплячий ворог, очевидно, не мав би жодного шансу, якби лиш направду був у таборі. Побоювання Христофа і ротмістра Матвія виявились недаремними: замість вартових на землі лежали майстерно зроблені опудала, а в наметах не було ані душі.
За мить чиясь невидима рука підпалила табір, що спалахнув, як сухе листя. Жовніри, спантеличені до краю, заметушились, як юрба школярів, і ротмістрові ледве вдалося вишикувати їх у бойовий порядок. Утім, освітлені полум’ям, вони виявились чудовою ціллю для невидимих стрільців, що вдарили по них влучно і безжально. Цей диявольський задум вдався угорцям якнайкраще: добра третина солдатів, убитих і поранених, впали на землю.
Козаки, що мали оточити мадяр, а тепер самі опинилися в пастці, повернули коней і люто кинулися в темряву, але їх там уже чекали. Кілька сотень вершників, як нічні примари, вискочили із засідки і стрімко вдарили по них, змусивши відступити аж до самого згарища, де все ще метушилися вцілілі жовніри. Результат бою здавався вирішеним, але оточені, розлютившись на ворога ще більше за те, що пошив їх у дурні, несподівано дали завзяту відсіч. Не отримавши блискавичної перемоги, здивовані угорці припинили атаку і, трохи розширивши кільце, стали готуватись до наступного нападу. Проте й удруге наштовхнулись на козаків, як на стіну. До того ж за час короткого перепочинку Матвій зумів вишикувати рештки жовнірів у каре, і ті гримнули з мушкетів, з лихвою віддячивши мадярам за недавню кривду. За таких умов, коли нападникам аж ніяк не хотілося випускати удачу з рук, бій обіцяв бути довгим та кривавим. І хтозна, кому вдасться взяти гору.
Тим часом Христоф та двоє найманців, відшукавши високий та зручний пагорб, спостерігали за всім згори. Відстань була чималою, і стріляти звідтіля в угорців здавалось марною справою. Думка вихопити шаблі і стрімголов кинутись на ворога з тилу не викликала б у них захвату, навіть якби випадково з’явилася. Найперше тому, що не хотілося гинути через пихатість і впертість пана Сангушка, якому козаки і жовніри завдячували зараз своїм собачим становищем. Отож лишалося тільки мовчки споглядати на це безглуздя.
Та за якусь годину-півтори, коли так і не виявилося ані переможців, ані переможених, ці троє раптом зрозуміли, що й вони опинилися на своєму місці недарма. Просто під ними, на дорозі, з’явились вогні, що поволі рухалися в протилежний бік від поля бою. Вгледівшись уважніше, можна було розрізнити обриси карети і кількох вершників, що її супроводжували.
Христоф стрепенувся і жваво промовив:
— Готовий закласти дукат, що в цьому екіпажі дещо цікаве для нас.
— Або дехто, — припустив Орест, в якого від цієї здогадки дужче забилося серце.
Тільки Казимир виявив цілковиту байдужість до нових обставин, повідомивши, що йому давно в печінках всі ці любовно-політичні ігрища, у світі немає миліших речей, аніж кухоль меду і ложе пані Яблоновської. Проте одразу ж зауважив, що стріляти звідси по конвоїрах — любісінька справа, за яку візьметься хоча б тому, що не хоче померти з нудьги.
Як слід прицілившись, чоловіки зробили кожен по два постріли і кинулися вниз, добивати вартових шаблями. Важливіше, однак, було наздогнати карету, яка мчала далі по дорозі. Щойно з конвоїрами було покінчено, Христоф і найманці скочили на звільнених коней і погналися слідом. Ніч була на боці переслідувачів: за якихось чверть години карета, втрапивши колесом на невидимий камінь, високо підстрибнула і звалилася набік. Кучер, описавши дугу, зник десь у придорожніх заростях, а серед коней запанував цілковитий безлад: одні воліли здатися, а інші уперто хотіли, щоб тікати далі. Зрештою, сплутана упряж вирішила все на користь перших.
Чоловіки скочили на землю і наблизились до екіпажа. Зірвавши дверцята, вони зазирнули досередини. Серед тісного темного простору завиділи клапті барвистої тканини з жіночої сукні.
— Наздогнали, — злякано промовив Орест.
За мить він тримав на руках непритомну напівживу Софію.
Розділ XI
На третій день графиня Другет прийшла до тями. Чи не найбільше зрадів цьому замковий конюх, бо на нього переклали всю провину за те, що вона впала з сідла, і кожного дня нещадно били батогами. Сердега палко молився, щоб Господь повернув їй свідомість або ж забрав його з цього світу. І от небеса явили милосердя. Конюха лишили в спокої, цілковито зосередившись на графині.
Пані Другет була ще слабкою, проте одужувала швидко. Домінік, що не відходив від неї увесь час, зміг нарешті перепочити. Утім, вже на четвертий день вона покликала його до себе.
Жінка стояла посеред кімнати, вбрана у легку сукню, напроти вікна, крізь яке щедро лилося яскраве денне світло. Картина була така незвична, що Гепнер не повірив власним очам. І тільки голос видав у цій з'яві господиню Невицького замку.
— Ви чимось здивовані, Домініку? — ласкаво мовила вона.
— Моя пані… Ваш покірний слуга радий бачити вас здоровою, — похапцем відповів той.
— Усе — завдяки вашій турботі, мій друже, — сказала графиня, — будьте певні, я зможу віддячити.
— Побачивши вас, я вже отримав свою нагороду, — чемно вклонився лікар.
— Годі вам, — пані Другет несподівано засміялась, — як на мене, вигляд золотих форинтів потішив би ваше око більше.
— Навіщо полоненому гроші, якщо за них він все одно не купить собі свободи? — промовив Домінік.
Графиня трохи спохмурніла.
— Я не пхаюся в справи мого чоловіка, — сказала вона, — очевидно, є якась важлива причина, через яку ви досі тут. Хоча, зізнаюся, коли б моя воля, я… також вас би не відпустила…
Гепнер кинув швидкий погляд, усе ще намагаючись зрозуміти, чим викликана переміна з цією жінкою. Куди поділася чернеча стриманість? Холодний погляд? Крижаний тон? Чи, може, гепнувшись об землю, вона трохи схибнулася? Але ж ні! На те не було схоже.
Мовби вгадавши його думки, пані Другет перевела розмову на інше:
— Скажіть мені, Домініку, коли мене лихоманило, чи промовляла щось… незвичайне?
Графиня сіла на край ліжка, бо так легше було дивитися йому прямо в вічі.
— Ваша милість здебільшого повторювали одне… — Гепнер трохи розгубився. — Проте навряд чи це має якесь значення…
— А що саме? — жваво поцікавилась жінка.
— Пані скаржилась, що у її серці — вогонь. Але ж… Таке часто можна почути, коли хворих лихоманить, — відповів лікар.
На її блідих щоках несподівано загорівся рум'янець, і вона сором’язливо закрила їх долонями.
— Атож, вогонь, — повторила графиня. — Знаєте, я заходила у майстерню. Там було дуже гаряче. Отож, щоб освіжитись, як на лихо, вирішила проїхатися верхи… Ось і пояснення про вогонь…
Домінік мовчки кивнув. Він погодився б, навіть якби йшлося про геєну огненну. Але що принесе йому ця переміна в настроях господині замку? Дійшовши висновку, що це таки покращить його становище, бранець трохи збадьорився.
Наостанок графиня всміхнулася і додала, що як тільки остаточно одужає, неодмінно влаштує бенкет, на який Домініка вже запрошено.
За тиждень сонячні дні зблякли, і осінь в Карпатах взяла своє, населивши їх мрякою і туманом. Споглядаючи довколишній світ, небагато хто пройнявся б думками про веселощі, однак графиня лишалася вірною своєму задуму. З самісінького ранку, неабияк усіх здивувавши, вона наглядала скрізь, сама керувала слугами, що метушливо тягли до бенкетної зали довжелезні столи, барила з вином та медом, срібний посуд, срібні підсвічники та канделябри. Пані Другет побувала навіть на кухні, де з її появою кухарки припинили галас і цілковито зосередились на смаженій дичині. Запечену птицю згори прикрашали пір’ям, а у дзьоб та нутро планувалось напхати свіжих ягід. Пильнуючи так, графиня лишилася вдоволеною і попрямувала до музикантів, що понуро сиділи в кутку, бо ще не мали й ріски в роті. Побачивши її, вони збадьорилися. Пані Другет звеліла їх добре нагодувати, і сердеги цьому були раді.
