Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Більше його хвилювало, що коїться під мурами. Хитаючись, мов п’яний, він збіг сходами вниз і рушив гамірним Ринком. Повсюдно сновигали міщани і ландскнехти, яких магістрат найняв для помочі. Під ногами вовтузились і вили собаки, в церквах били дзвони, а в повітрі стояв нестерпний запах розтопленої смоли. Христоф намагався розпитати, де саме ворог, хто керує обороною, де стрільці… Проте всі тільки відмахувались від нього. Лише якийсь божевільний заходився розповідати йому, що хтось замкнувся у міській майстерні-людвисарні, бо хоче зробити там велетенську гармату, яка знищить ворога враз. Кур’єр сердито його відштовхнув, але від того захитався і ледь не впав, та чиїсь дужі руки підхопили його.
— Знайшов, коли напитися, брате, — почувся йому знайомий голос.
Це був Карбовник і його троє побратимів.
— Хоч ти мені розкажи… — попросив Христоф.
— Що там казати, — відповів соцький, — ходи, сам усе побачиш.
Вони подалися на міську стіну, де вже стояли острозькі козаки. Частина була тут, а решта виднілись попереду, на Низькому мурі.
— Погано видно татар, — мовив кур’єр, — ходімо до тих, що спереду нас.
Карбовник не заперечував. Коли вони знову піднялись на куртину, Христоф нарешті розгледів ворога. Військо татар тягнулося велетенською чорною дугою і, здавалось, як тільки рушить вперед, проковтне місто враз.
Недалеко від брами сміливо гарцював на гнідому коні вершник, пишно вбраний.
— Щоб я пропав, — мовив чийсь голос, — чи не граф Хіх? От скурвій син!
Христоф озирнувся і впізнав писаря Омелька. Вдивившись у нього, кур’єр не втримався від сміху.
— А, пане Христоф, — радісно вигукнув той, — як ся маєте? Чув, що ви повернулись, але ще не мав приємності вас бачити.
— Як здоров’я пана Беня? — запитав той.
— Гадаю, що непогано, — відповів Омелько, — либонь, п’є в Скольому за нас. Хай йому тикнеться…
Писар не договорив. Зі страшним шумом і гуками військо татар пішло в наступ.
Христоф не рахував дні в облоги. Кожен новий день поставав перед ним у сірій смердючій пелені і так само закінчувався. На його тілі, здається, з'явились нові рани, яких він не відчував. Хтось мовив, що минуло два тижні і татари знемоглись, але він не йняв цьому віри. Він марив і бачив, як мертві порубані вороги підводяться з землі і знову йдуть у наступ. Як у того проклятущого Хіха раптом виросли великі кажанячі крила, і він кружляє над стінами, протикаючи оборонців велетенськими гострими вилами.
На третій тиждень задвигтіла стіна, і він з подивом побачив, як Орест і Казимир викотили на неї велетенську гармату. Міщани падали навколішки, благословляючи їх, а ті гордо і велично робили свою справу. Щосили гепнувши по цапфі, найманці звели вгору правиці, мов полководці, і благословили місто. По тому додали, що непогано було б збільшити їм платню, бо герць із нечистю вартує більше, аніж битва з татарами. У відповідь урядники пообіцяли їм півскарбниці. Після цього з'явився Домінік і довго цілився, аж усім стомленим і голодним оборонцям урвався терпець. Врешті, пролунав постріл.
Христоф звів очі догори і побачив там янголів. Безліч їх неквапно спускалися на землю, і вся нечисть разом із графом Хіхом провалилася геть, чисто як і не було.
А потім сам архангел Михаїл торкнувся його розпашілого обличчя, і дотик цей був приємно прохолодний і цілющий.
Лишалося лиш підвестися з чорної обгорілої землі, яку потроху вкривав білий чистий сніг…
Епілог
Навесні Стрий та Опір вийшли з берегів, і Христофу довелося цілий день чекати в Синевідському на появу човняра. Той за півгроща перевіз його у Сколє, під самісінький маєток пана Гошовського. Заплативши, чоловік став на рівну землю і попрямував до будинку.
Кілька слуг, що поралися на подвір’ї, миттю сповістили про його прихід пана, і він поважно вийшов назустріч. Привітавшись, кур’єр не встиг назвати свого імені, як слідом за господарем з’явився Бень і згріб його у свої широкі обійми.
Неподалік від них стояла висока струнка дівчина у вбранні горянки. Христоф наблизився і шанобливо вклонився.
— Як багато часу мені знадобиться, аби подякувати вам, — мовила Ляна.
— Я вже не поспішаю, моя пані, — усміхнувся той.
Після вечері вони вийшли вдвох прогулятися невеличкою алеєю, що тяглася від маєтку.
— Як поживає пан Гепнер? — запитала дівчина.
— Думаю, що сумує за вами. Погане здоров’я завадило йому приїхати разом зі мною, — відповів кур’єр.
— Гадаю, не в цьому річ, — мовила Ляна. — Він усе зрозумів ще тоді, коли я надіслала йому ту коштовність, через яку стільки натерпілася… Інші люди, мій дорогий хоробрий Христофе, билися і проливали за мене кров. За них я молитимусь до кінця своїх днів. Хоч і за нього також…
— Що будете робити далі? — після мовчанки запитав кур’єр.
— Щиро кажучи, не знаю, — мовила дівчина, — воліла б залишитися тут, серед цієї краси, але вже досить зловживати гостинністю пана Гошовського. Доведеться повернутись…
— Не доведеться, — заперечив Христоф.
— Чому ж, мій друже?
— Тому, що завтра пан Бень придбає для вас маєток, а сам стане вашим управителем, — промовив той.
— їй-богу, пане Христоф?..
— Ляно, — м'яко перебив кур’єр, — невже ви хочете засмутити нашого доброго друга? Не було у світі щасливішого за нього в ту мить, як він почув цю новину.
Дівчина врешті скорилася.
— А ви? — запитала вона наостанок.
Христоф задумався, проте так і не відповів ствердно.
— Можливо, подамся назад до Львова. Або ж до Острога. А може, вирушу до Кракова. І князь, і король кликали мене на службу.
— А сюди ви повернетесь? — Ляна несміливо подивилася йому в вічі.
— Повернуся, — пообіцяв він, — неодмінно повернуся…
Львів-Яремча-Трускавець, 2011 р.
