Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі (полная версия книги txt) 📗

— Ну, раз так, то швидше за все він просто втік. Мабуть, ви його до смерті налякали, і він вирішив врятувати свою шкуру.

Річард потарабанив пальцями по столу.

— Можливо. Але все ж, спокою ради, мені дуже хотілося б знати, куди він подався. Генерал знизав плечима:

— Пошліть за ним стежити хмару або знайдіть його слід за допомогою магії.

Саме так робив Даркен Рал, коли хотів когось вистежити.

Річард відмінно знав це й сам. З власного досвіду йому було чудово відомо, що таке стежача хмара. Вся ця історія якраз почалася з того, що Даркен Рал наслав на нього цю хмару, вважаючи, що Річард знає, де Книга Зниклих Тіней. Зедд, зрозуміло, позбавив Рала можливості слідкувати за Річардом за допомогою стежачої хмари. Річард відчував магію, коли він це робив, але поняття не мав, як саме вона діє. Ще він бачив, як Зедд використовує якийсь чарівний пил, щоб приховати їх сліди, але не знав, що це за пил.

Однак йому не хотілося підривати віру генерала Райбаха в свого вождя.

Особливо зараз, коли він сам не дуже-то був схильний довіряти своїм союзникам.

— Можна наслати на когось стежачу хмару, але коли все небо затягнуте грозовими хмарами, вона загубиться серед них. До того ж Лунетта, сестра Брогана, чаклунка, вона вміє ховати сліди.

— Прикро, — потеребив бороду генерал. — Втім, я в магії нічого не тямлю. Для цього у нас є ви.

Річард вважав за краще змінити тему:

— А як йдуть ваші справи? Генерал хижо вишкірився:

— У місті немає жодного меча, який не був би нашим. Деяким такий поворот подій не дуже-то припав до смаку, але, коли їм дохідливо пояснили, який перед ними вибір, всі здалися без бою.

Що ж, хоча б це вже непогано.

— І Захисники пастви в палаці Нікобаріса теж?

— Тепер їм доведеться їсти руками. Ми їм не залишили навіть ложок. Річард потер очі.

— Добре. Ви відмінно попрацювали, генерал. А що з мрісвізами? Були ще напади?

— Жодного після тієї кривавої ночі. Все спокійно. Ха! Вперше за багато місяців я спав досить міцно. З тих пір, як ви з'явилися, мені більше не сняться ці кляті сни.

Річард стрепенувся. — Сни? Що ще за сни?

— Ну… — Генерал почухав руду з сивиною голову. — Якось навіть дивно… Я чомусь не можу згадати їх до ладу. Мені постійно снилися ці сни і дуже мене турбували, але з вашою появою вони зникли. Знаєте, як це буває зі снами — з часом вони тьмяніють, і їх забуваєш.

— Уявляю. — Все, що відбувається останнім часом взагалі починало скидатися на сон. Поганий сон. Річард пошкодував, що це дійсно не звичайне сновидіння. Скільки людей ми втратили під час останнього нападу мрісвізів?

— Всього лише три сотні. — Річард потер лоба.

— Не думав, що загиблих так багато. Уявити собі не міг такої кількості.

— Ну, сюди входять і інші. Річард відняв руку від обличчя.

— Інші? Які інші?

— Так ті, — тицьнув пальцем у вікно генерал Райбах. — Ще близько вісімдесяти чоловік по дорозі до замку Чарівника.

Річард обернувся і глянув у вікно. На тлі темного неба вимальовувався силует замку. Невже мрісвізи намагалися проникнути туди? Добрі духи! Якщо це дійсно так, що ж робити? Келен говорила, що замок захищений могутніми заклинаннями, але Річард не знав, чи здатні вони зупинити мрісвізів. Але що їм може знадобитися в замку?

Річард подумки наказав своїй уяві вщухнути. Зедд буде тут через кілька тижнів, а він знає, що робити. Тижнів? Ні, навряд чи. Швидше через місяць, а то і два. Чи є в нього час так довго чекати?

Може, піти туди, глянути? Ні, це теж нерозумно. Замок — осередок могутнього чаклунства, а він нічого не знає про магію, крім того, що часом вона буває дуже небезпечна. Ні до чого наживати собі зайві неприємності. Їх і так предостатньо. І все ж, напевно, доведеться піти. Все краще, ніж чекати.

— Ваша вечеря, — пролунав голос Докаса.

— Що? — Річард повернувся. — А, спасибі! Пані Сандерхолт тримала срібний піднос з мискою паруючого овочевого рагу, хлібом з маслом, яйцями з прянощами, рисом із зеленню і під соусом, баранячими реберцями, грушами зі збитими вершками і кухлем чаю з медом.

Дружньо підморгнувши, вона поставила тацю на стіл.

— З'їж все, Річард, це піде тобі на користь, а потім лягай спати.

Напередодні Річард заснув у кріслі Келен в Залі Ради і так і проспав всю ніч.

— А де?

Пані Сандерхолт знизала плечима:

— Ну, можеш піти… — Вона замовкла, схаменувшись. — Ти можеш влаштуватисяв покоях Матері-сповідниці. Це найкращі покої палацу.

Саме там вони з Келен повинні були провести першу шлюбну ніч.

— Мабуть, цього робити не варто. А де ще я можу переночувати?

Пані Сандерхолт махнула забинтованою рукою. Бинти були відносно свіжими.

— Піднімешся наверх і в самому кінці цього крила звернеш направо. Там розташовані гостьові покої. Оскільки ніяких гостей зараз у палаці немає, ти цілком можеш там влаштуватися.

— А де Морд… Де сплять Кара та її подруги? Скорчивши пику, пані Сандерхолт вказала в протилежному напрямку.

— Я відправила їх туди, де живе прислуга. Вони оселилися втрьох в одній кімнаті.

Що ж, чим далі, тим краще, подумав Річард.

— Ви дуже добрі, пані Сандерхолт. Значить, я займу одну з кімнат для гостей.

Пані Сандерхолт ткнула Докаса ліктем в бік.

— Ну а ви, великі хлопчики, що будете їсти?

— А що у вас є? — Запитав Іган з невластивим йому ентузіазмом.

Пані Сандерхолт підняла брову.

— Чому б вам обом не пройти на кухню і не вибрати самим? — Вона подивилася на Річарда. — Це зовсім поруч. Вам не доведеться надто віддалятися від вашого підопічного.

Річард кинув плащ мрісвіза на спинку стільця і, зачерпнувши ложку гарячого супу, жестом велів охоронцям йти. Генерал Райбах, відсалютувавши, побажав Річарду добраніч. Юнак у відповідь помахав шматочком хліба.

20

Яке щастя залишитися нарешті одному! Річард втомився від людей, готових стрибати по першому його слову. Він як міг намагався заспокоїти солдат, але ті ні на мить не забували, що з ними — Магістр Рал, і раз у раз поглядали на нього, немов боялися, що він ударить їх чарівною блискавкою, якщо вони не зуміють відшукати сліди Брогана. Вони дійсно не зуміли, а коли Річард сказав, що все розуміє, злякалися, здавалося, ще більше. Тільки біля самого палацу вони трохи заспокоїлися, але все одно постійно поглядали на нього, ловлячи кожне слово.

Коли Річард допивав чай, знову увійшла Бердіна. Він хотів наказати їй забратися, але вона оголосила:

— Герцогиня Лумхольц бажає поговорити з Магістром Ралом.

Річард, витягнувши язиком застряглий в зубах шматочок рагу, пильно подивився їй в очі.

— Я не бажаю бачити прохачів.

Бердіна підійшла впритул і зупинилася біля столу.

— Ти приймеш її.

Річард торкнувся пальцями ручки кинджала за поясом.

— Умови капітуляції не підлягають обговоренню.

Упершись кулаками в стіл, Бердіна нахилилася до нього. Очі Морд-Сіт горіли крижаним вогнем.

— Ти її приймеш!

Річарда відчув, що його обличчя заливає краска гніву.

— Я тобі відповів. Іншої відповіді не буде. — Бердіна не рушила з місця.

— Я дала слово, що ти її приймеш. І ти це зробиш. Ти вислухаєш її!

— Єдине, що я вислухаю від представників Кельтона, це беззастережне визнання умов капітуляції!

— Саме це ви і почуєте, — пролунав від дверей мелодійний голос. — Якщо погодитеся мене вислухати. Я прийшла не загрожувати вам, Магістр Рал.

В цьому голосі Річард виразно вловив нотки страху. Вони викликали у нього приплив співчуття.

— Нехай дама увійде. — Він подивився на Бердіну. — А ти іди спати.

Своїм тоном Річард ясно дав їй зрозуміти, що це наказ і він не потерпить непослуху.

Бердіна повернулася до дверей і жестом запросила герцогиню увійти. Річард піднявся їй назустріч. Берліна кинула на нього байдужий погляд і вийшла, але Річард навряд чи це помітив.